1.

Роки вторгнення мене переслідує образ – скандинавський верховний бог Одін платить власним оком за всеохопну мудрість.

Одного дня Одін, виплутуючись із сотні перешкод, дістається у країну велетнів і зустрічається з Міміром, мудрецем і хранителем пам’яті, який оберігає колодязь, сповнений мудрості. Бог просить в нього напитися з колодязя, зробити лише ковток. Мімір заперечливо хитає головою, адже нікому, крім нього самого, не дозволяється пити з колодязя. Одін вмовляє хранителя, просить назвати свою ціну лише за один ковток. Мімір каже: «Моя ціна – твоє око». 

Одін бере ножа. Вирізає око і кидає його до колодязя. Око дивиться на нього крізь товщу води. Бог занурює у джерело золотий ріг, що мав би провістити кінець світу. П’є холодну воду і відчуває, як тілом розтікається мудрість. 

Я згадую цей уламок міфу щоразу, коли треба пояснити, як досвід буття у війні змінює сприйняття. Це особлива непрохана мудрість, коли на все, буквально на все, дивишся оком, закривавленим війною. 

Буття у воєнному стані спричиняє різке дорослішання і зістарення, скільки б років тобі не було. Отримуєш досвідченість у речах та сферах, про які ти ніколи б не попросив. Починаєш краще розуміти не тільки свій час.

Бо ти буквально дивишся травмою війни. 

 

2.

До прикладу, література. Вторгнення стончує розмежування між історичними пластами, згладжуючи розломи між літературними епохами. Один із феноменів вторгнення в Україні – шалений попит на українську класичну літературу. Від часів навчання у школі ми винесли, що українська класика сповнена страждань і болю. Але треба було опинитися у повномасштабній війні, щоби зрозуміти просту й очевидну думку – тут зрідка бували легші часи.

Бо тепер і текст говорить до тебе інакше. Але очевидніше для тебе промовляє й лінія долі письменника. 

Наприклад, один із ключових письменників українських 1920-х Микола Хвильовий. Коли почалася Перша світова, йому було 20. Три роки він був у походах Галичиною, Волинню, Карпатами, Польщею, Румунією, переживаючи постійний голод і жах, який описати був не в змозі. Той час він називав «голгофою в квадраті».

У листопаді 1917 року 24-річного майбутнього письменник а взяли в полон. Його побратимів розстріляли. Йому єдиному вдалося уникнути розстрілу.

За два роки, 1919-го, трибунал Красної армії, в лавах якої він уже на той час служив, виніс йому смертний вирок. Та його врятувала жінка, яка згодом стала йому дружиною.

Це все випало на долю 20-літньої людини, яка ще толком не починала писати.

Якою може бути література після цього? Якими можуть бути літературні дискусії? Яким може бути життя після такого?

Микола Хвильовий закінчив життя самогубством у травні 1933. Йому назавжди 39.

 

3.

У класичних текстах тепер я бачу війну. Мій «Гамлет» тепер не про помсту і не внутрішні розлами сумнівів. А про країну на порозі повномасштабного вторгнення норвежців. 

Марцелл бачить підготовку до війни:

Good now, sit down, and tell me, he that knows,
Why this same strict and most observant watch
So nightly toils the subject of the land,
And why such daily cast of brazen cannon,
And foreign mart for implements of war;
Why such impress of shipwrights, whose sore task
Does not divide the Sunday from the week;
What might be toward, that this sweaty haste
Doth make the night joint-labourer with the day:
Who is't that can inform me?

Однак країну розривають зради та особисті амбіції. Внутрішній конфлікт – це і термін, що класично застосовується до переживань головного героя, але і з точки зору війни – це те, що робить країну слабкою перед загрозою ворога. І Данія програє без жодного пострілу, тож у фіналі п’єси Форт інбрас бачить картину, що нагадує поле битви, та наказує вшанувати Гамлета з військовими почестями:

Let four captains
Bear Hamlet, like a soldier, to the stage;
For he was likely, had he been put on,
To have proved most royally: and, for his passage,
The soldiers' music and the rites of war
Speak loudly for him.
Take up the bodies: such a sight as this
Becomes the field, but here shows much amiss.
Go, bid the soldiers shoot.

Інший мій шок перечитування класичної літератури – це роман Селінджера «Catcher in the Rye». Головний герой – Голден Колфілд – відчуває брехливість суспільства, в якому він змушений жити, несправжність людей довкола. Але тепер неможливо не сприймати підлітка Колфілда, який страждає від посттравматичного синдрому (загибель брата, суїцид товариша по навчанню, сексуальне розбещення старшими), як голос Селінджера-ветерана, котрий змушений жити у суспільстві, що не знає жахів фронту. Або звільнення в’язнів концентраційних таборів, як це було з Селінджером, котрий побачив на власні очі жахи Kaufering, частини системи таборів Дахау. 

 

4.

Око, закривавлене вторгненням, дає інше бачення історичних процесів і розуміння природи війни, яке радикально відрізняється від того, що звикли називати категоріями «гуманістичний» і «антивоєнний» у літературі. А ще постійно вишукуєш у книжках хоча б якесь раціональне пояснення діям російських окупантів, накладаючи історичні паралелі на сучасність. Та бувають книжки про людяність, від яких можеш отримати панічну атаку.

Кілька місяців третього року вторгнення я читав книжку «Людство. Оптимістична історія» (2019) Рутгера Брегмена, письменника й журналіста з Нідерландів, перекладену понад 30 мовами. Особливо добре її було читати, ховаючись від обстрілів у коридорі і намагаючись прислухатися до утопічної спроби автора до вести, що люди кращі, ніж здаються, мовляв, «більшість із нас – у глибині душі – доволі-таки порядні люди». Простіше кажучи, люди загалом нормальні істоти і все не так погано, як ми звикли думати.

З доказовою базою автора все гаразд, коли треба розібрати історію реального «Володаря мух», що трапився 1965 року, і шестеро підлітків після кораблетрощі 15 місяців виживали на віддаленому острові поблизу Австралії. У реальному житті, на відміну від Голдінгового роману, хлопці трималися купи, підбадьорювали і підтримували одне одного. 

Усе гаразд, коли Брегмен розбирає в деталях брехню довкола двох найвідоміших експериментів, що мали доказати злу природу людини – маніпуляції Філіпа Зімбардо під час Стенфордського експерименту та експеримент покори Стенлі Мілграма. 

Та справді «незручною» ця книжка стає, коли час говорити про війну та спробувати дати відповідь на питання: «Як став можливим нацизм і Голокост?» 

За Брегменом, Голокост був зроблений руками людей, які були переконані, «що вони на правильному боці історії», а зло «вживалося в роль добродійства». Автор звинувачує нацистську пропаганду на чолі з письменниками, поетами, філософами й політиками, які «притупляли й отруювали свідомість німецького народу». За Брегменом, добро, закладене в німцях, стало «жертвою брехні, мерзенних індоктринацій, промивання мізків і маніпуляцій» (с. 184). 

Я читаю ці рядки очима людини вторгнення і намагаюсь збагнути – чи таке пояснення зла може хоча б якось наблизити розуміння того, чим є рашизм. 

Тобто росіян просто ошукали? Вони не суб’єкти, які прийняли самостійне рішення йти до війська? Це не дорослі люди, які добровільно підписують контракти на вбивство українців, вважаючи, що це легкі гроші? 85 тисяч євро за один рік убивств! Непогана пропозиція.

Версія про ошуканство та нав’язування війни суспільству хороших росіян дає їм можливість легко повторювати наратив, що, мовляв, це «війна Путіна» і він єдиний відповідальний. На трибуналі вони скажуть: «Нас просто надурили! Ми думали, що чинимо добро на українській території! Цар поганий! Фюрер завів нас не туди! »

Істинною секретною силою німецького війська Брегмен називає дух братерства. Прості німці, які чинили опір наступу союзників, узялися за зброю, щоб не підставити своїх товаришів. 

Брегмен закликає бачити у ворогові людину, наводить слова психолога Роя Баумейстера – «Насправді ж наші вороги нічим не відрізняються від нас» (с. 217), вони так само черпають сили «сили в мужності й вірності, у відданості й солідарності» (с. 215).

Брегмен щиро вірить у наратив початку ХХ століття, що прості солдати різних армій можуть легко порозумітися, бо вони ж бранці долі, жертви політичних ігор. Та і начебто насправді більшість солдатів у війнах не намагаються вбити ворога. Мовляв, до винайдення зброї, здатної винищувати ворога дистанційно, лише 13–18% військових прицільно стріляли зі своїх гвинтівок чи мушкетів. Як приклад наводить слова Джорджа Орвелла про громадянську війну в Іспанії – «У цій війні ніхто ні в кого не влучав, якщо була така змога». 

Думка, ніби прості солдати ворогуючих армій можуть порозумітися, настільки подобається автору, що він закінчує книжку розповіддю про Святвечір 1914 року, коли ледь не на всій лінії зіткнення німців та англійців трапилося Різдвяне перемир’я. Він яскраво описує це диво – солдати обмінюються подарунками, «Англійці пригощають шоколадом, чаєм і пудингами; німці роздають сигари, квашену капусту та шнапс. Хлопці жартують і фотографуються разом. (…) Проводять декілька футбольних матчів» (с. 370). Військові обмінюються адресами й домовляються зустрітися після війни – у Лондоні та Мюнхені. Брегмен вірить, що чим «далі від лінії ворога, то сильніша ненависть» (с. 372), а в окопах – людина людині гуманіст. Тієї ночі братання охопило понад сто тисяч солдатів.

Навіть коли перечитую ці рядки, мене охоплюють хвилі панічної атаки. Вперше я читав цей розділ якраз невдовзі після оголошення росіянами так званого Пасхального перемир’я. Це таке російське перемир’я, коли за 12 годин після його оголошення на різних напрямках передової відбулося 59 обстрілів і п’ять штурмів російських окупантів. 

Довіряти можна тим, хто дотримується законів, меморандумів, домовленостей, а не країні-терористу, який розстрілює зелені коридори та під виглядом гуманітарних конвоїв завозить зброю на окуповані території. 

Бачити людину можна в тому, хто не прийшов на твою землю з геноцидальною війною.

 

5.

Теза Брегмена про можливість порозуміння між солдатами – це фактичний переказ найвідомішого епізоду з роману Ремарка «На Західному фронті без змін»: німецький солдат Пауль опиняється в окопі з ворогом і вони б’ються за життя. Пауль вбиває ворога. Відхекується, дістає документи щойно вбитого, дивиться на фотографію його дружини. Паулю болить за них обох. Вони обидва – втрачене покоління. Просто так склалися обставини і політики розіграли карти, що вони опинилися по різні боки лінії фронту.

Ремарку, а заразом і Брегмену, відповідає 25-річний ветеран російсько-української війни, український письменник, поет, піхотинець Артур Дронь у дебютній збірці малої прози, що називається «Гемінґвей нічого не знає» (2025). 

Український письменник каже про росіян: «Яка різниця, що написано в паспорті ворога, який прийшов у твій дім та вбив сім’ю. Він має загинути». 

І коли нідерландський письменник, мій одноліток (у нас різниця у віці в 5 днів), який серед іншого у книжці згадує і переживання трагедії МН17 (коли в 2014-му російські терористи в українському небі збили цивільний літак із 298 пасажирами на борту), пише «Ми надто легко забуваємо, що хлопець по той бік фронту – за якісь сто метрів – нічим не відрізняється від нас самих» (с. 369), я хочу кричати: «Ні! Зупиніться! Ми різні! Не треба під виглядом гуманізму урівнювати жертву та агресора!»

Росіяни і народи Росії спричинили звірства на окупованих територіях, бо терор, насильство, злочин – це їхні інструменти упокорення. Російська стратегія – це цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури і терор цивільного населення, включно з атаками, до прикладу, на пологові будинки та житлові багатоповерхівки. 

Ми різні.

Артур Дронь виростав на творах Ремарка і Гемінґ вея, чиї імена асоціюються з загальним уявленням, що ось саме такою мати бути література про війну. Та опинившись у рубці геноцидальної війни, Дронь усвідомлює, «Ні, вони не праві» і каже: «Досить вимірювати усе Ремарками, Гемінґ веями чи Юнгерами. Навіть Воннегутами і Гашеками. Бо в нас вони всі підважились. Вони нам теж здавалися вершиною літератури, допоки ми не отримали свою війну. Не за території, а за існування» (Дронь Артур, «На Східному фронті все змінилось» / «Гемінґ вей нічого не знає», Львів: Видавництво Старого Лева, 2025. – С. 97). 

У геноцидальній війні Росії проти України неможливий антивоєнний пафос. Неможливе урівнювання агресора і того, хто захищає рідну землю. 

Росія може просто зупинитись. 

Якщо Україна зупиниться, її не існуватиме. 

 

6.

Росія першою нав’язуватиме наратив про «Make love, not war», підтримуватиме антивоєнні протести та мирні ініціативи, адже за схибленою логікою ката – це все лише оболонки гасел, пусті слова, які можна нашпигувати гострими уламками гібридної війни імперії проти всіх. 

Росія захоче миру, коли їй це буде вигідно.

Російські автори першими напишуть твори з гуманістичним антивоєнним пафосом ремарківського штибу і змінять наратив «око за око» на задушливе «ми браття, нас посварили погані політики, вони в усьому винні».

Та провина, що вішається виключно на керівників держави та систему пропаганди, – безнадійно застаріла і не витримує випробування вторгненням. 

Український Генеральний штаб щодня оновлює дані про втрати росіян.

Коли пишу цей текст, 1 073 530 росіян або загинули, або поранені. 

Якщо понад мільйон зазнав ушкоджень або був знищений, скільки ж їх узагалі побувало на нашій землі? 

Скільки членів сімей щиро підтримують їх у поході на війну? 

Скільки росіян добровільно залучені у воєнно-промисловий комплекс? 

Скільки росіян вирушили на окуповані території, аби почати нове щасливе життя у маєтках і квартирах винищених українців? 

Скільки росіян залучені до геноцидальної системи викрадення українських дітей, чию ідентичність вони хочуть просто розчинити? 

І скільки росіян залучені до системи утримання й катування українських полонених?

І якщо Брегмен каже, « Зло може спокусити людину, якщо сховається під маскою добра » (с. 210), то я хочу запитати лише одне: що ж це за люди такі, якщо не можуть відділити добро від зла?

 

7.

Я не хотів бути настільки дорослим. 

Ніхто з нас не хотів стати тим, ким ми є тепер.

І коли я думаю про наш погляд, закривавлений війною, розумію, що легенда про Одіна та колодязь мудрості не може пояснити нічого. 

Бо ми не добровільно віддали свій зір. 

Око нам вирізав ворог.

 

8.

Внаслідок повномасштабного російського вторгнення загинули щонайменше 221 діяч і діячка української культури.