САД

Посіяли в мені тривогу.

Росте не по днях, а по годинах,

розпирає зсередини,

квітне,

сміється з мене,

ставить ноги на стіл,

а там хліб і сіль,

хліб і сіль.

 

Проросла бур’яном,

чи вона в мені, чи я в ній...

Хто з нас кого окупував?

Чию автономію анексовано?

Може то я — міль?

Від’їлася й підточую вперто:

ні вдихнути, ні вмерти.

 

Ще посіяли в мені страх.

Запхали, не питаючи,

наладували, ще й притлумили,

щоб я повна ним була,

щоб ліз через вуха й рот,

щоб поперек горла…

 

Снився-снився, ходив довкола,

висотував всі соки, вилизував всі крихти,

питав, хто з нас звір,

глузував, роблячи з мене дурну:

що ти все про війну?

що ти все про війну?

ЗВУКИ

ти носиш у собі наймення і звуків когорту

є плач та квиління десь там заповзла німота 

є звуки зі срібла а є почорнілі від горя

і розпач триденний складаєш у вузлик ретельно

як бабця складала найбільші скарби —

бо ж дітям у спадок 

бо що вже та радість скінченна

ховаєш між кутиків губ сорому дрібку

смієшся бо важко з тобою 

бо звуки війни як плащ королівни 

червоний від крові пасує до білого личка

і розвівається шлейфом

кричить життєствердно ненависть —

цей звук якнайдалі зайшов і найглибше всівся 

одного дня відізветься  

***
під новиною про приліт 

пишу р**ія

для того щоб мене не стерли

і почуваюсь так

наче мені з одного боку зашивають рота

двома стібками

один замість букви «о»

інший — це «с»

відчуваю

наче ще можу говорити

але вже не вимовляю всі звуки 

від того рідні у війні й так зрозуміють

а для інших — я наче людина з розладом мови

і можна зітхнути з полегшення 

GDAŃSK 

1

В цьому місті співають літаки

над порослими мохом будинками

й навіюють сни 

і не скидають КАБи 

тільки розповідають про хмари 

та цивільних, що в їхніх животах 

метушаться.

 

В цьому місті живуть дахи 

що підставляють сонцю боки

бо ж не бояться неба

й складають під ним вірші

про любов й відчуття вини

—

все те ж саме

тільки без тривог 

повітряних. 

 

Я чую їхні голоси

як вони переспівуються одне з одним

я бачу їхні погляди

як вони переглядаються ніжно-ніжно

радію як дитина й махаю рукою

вітаючи

PORTO

війну завжди береш з собою 

тягнеш її у валізі через польський кордон

у краківському аеропорту літак виїхав на траву

що спричинило колапс 

хижо згадуєш про шістсот дронів

і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент

 

у Порту я тричі чула повітряну тривогу 

хоча де ПОРТУ а де тривога 

ліниве містечко на березі океану 

потягається як кіт на сонці 

йому не личить війна 

але кому вона до лиця? 

 

«Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — 

на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно».

«Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь —

Бед нʼюз — якби там літали ракети».

 

здається ти вже надломлена війною

надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст

до будинків з плиткою з азулежу

вузеньких вуличок та натовпів туристів 

 

згадуєш як в Харкові запитувала таксиста: 

— Чи тут був прильот? 

— А ось тут? 

— Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот

 

думаю тому в Харкові немає натовпів туристів 

тільки воєнні кореспонденти 

та інші охочі роззяви до війни

 

зазвичай її ховаєш далеко

але іноді соромʼязливо дістаєш

розправляєш

приміряєш до неквапливих міст 

і поспіхом засовуєш назад

 

війну однаково несеш з собою

але ось парадокс

чимдалі від кордону тим важче з нею

 

скоро повернуся 

бо несила вже