Я вже тиждень у Польщі, на літературній резиденції. Живемо у селі поблизу Варшави. У духовній семінарії, прикинь, живемо, над якою – траса літаків, котрі приземляються на летовищі Шопена. Кожні п’ять хвилин – уууууууу! – низько так летять, голосно так летять, – ууууууу!!!
Я першого дня сахалася. Суто фізично хотілося зменшитися, змаліти на дрібненьке яблуневе зернятко, голову руками накрити: «Мене немає! Я в хатинці!»
Не лише я, всі наші, з України – сахалися тих звуків. За шість (чи уже сім?) років, відколи у нас немає цивільних авіаперельотів, ми відвикли бачити мирні літаки.
Ті, що літають над нами – несуть смерть.
– Світ завтрашнього дня: утопія чи антиутопія?
– Драма.
Знаєш таку гру: «Місто засинає – прокидається мафія»? У нас, в Україні трохи інакші правила. Місто засинає – прокидаються дракони. Гіперзвукові аеробалістичні ракети «Кинджал», ударні безпілотники, дрони, яким насправді байдуже, кого знищити цієї ночі. Російська рулетка. Випадок. Химерні ігрища божевільних кровожерних драконів.
На старт-увага-руш! – і – ууууууу! – полетіли…
Нині я прокинулася від шквалу смс від друзів: «Як ти?», «Як ти?», «Як ти?!» – і зрозуміла, що вдома – біда… Страшна біда.
Тремтячими руками відкрила Фейсбук – і оніміла…
У моєму маленькому, мирному Тернополі, містечку, що вважається безпечним порівняно з усією скривавленою Батьківщиною, містечку на заході України, майже під Польщею, містечку, де взагалі немає жодних стратегічних виробництв чи об’єктів – два влучання ракет у цивільні дев’ятиповерхівки. На фото – руїни та вогонь. Із 9 поверхів лишилося 3. І будинок – як випатрана скривавлена рибина…
А тоді – цифри у каналах Телеграм, які щоразу росли, з кожною годиною росли і росли – 2 загиблих… 10 загиблих… 20 загиблих… 25 загиблих… 27 загиблих… 30 загиблих… 35 загиблих…
Будьмо відверті, допоки біль не торкається суто тебе чи твоїх близьких – це просто статистика. Цифри. Ну, так сталося, а-я-яй, як печально. Але коли це у твоєму рідному містечку, де всі всіх знають…
З-поміж загиблих – товариш моїх дітей. Хлопчина, Андрієм звуть, 21 рік. Вибач, туплю, не звуть. Звали. Вічна і світла пам’ять.
А от коли увечері вже верталася автобусом з Варшави – блискавкою прошило повідомлення від подруги: «Там під завалами зруйнованого будинку досі наша Ірина».
Ірина – це моя співробітниця, теж літературна редакторка, подруга. Двадцять п’ять років в одній редакції, за одним столом… Стільки всього сказаного і несказаного. Скільки всього разом прожитого – і ще більше – непрожитого.
– Світ завтрашнього дня: утопія чи антиутопія?
– Трагедія.
А якщо його, отого, бляха, завтрашнього дня не буде? Ні утопії, ні антиутопії?
Для Ірини – точно не буде. Вона уже три – три, дідько! – дні, під завалами, тіло її під завалами, мертве і холодне тіло – і його досі не можуть відкопати…
А над ними, над тими завалами, виє її чоловік – вони лишень 5 років тому одружилися… Для неї то був перший шлюб – у 49 років! Усе життя чекала такого кохання! Для нього – другий – перша дружина померла від онкології.
А тепер уже і друга. Не від онкології. Без метастазів, дякувати Богу. Значно швидше. Отако – вжить! – хвилина часу! – і згоріла заживо у рідній квартирі…
– Світ завтрашнього дня: утопія чи антиутопія?
– Реалізм.
Я їхала в автобусі осяяною Варшавою. Варшавою, де нині поставили різдвяну ялинку. Я їхала світом, що досі вдає, буцім все ок. Світом, який має плани не лише на завтра і на «після свят», а й на наступне літо.
Тоді як над моєю Україною шмигають дракони, яким байдуже, кого убити цієї ночі. Раз-два-три – почали!
...бляха, я живу в час, коли люди помирають цілими під’їздами...
– Світ завтрашнього дня: утопія чи антиутопія?
– Сюрреалізм.
Я їхала в автобусі передріздвяною Варшавою і ридала, подумки прощаючись зі своєю Іриною…
Минулого місяця до мене сестра зайшла на каву. Сидимо, балакаємо про те, про се, звичайна буденна родинна розмова.
– А прикинь, Оль, якби ми подивилася на нас теперішніх отако згори, з минулого, з відстані бодай п’яти років. Ми би в житті не повірили, що таке може з нами бути. Що мій чоловік піде добровольцем на фронт і загине у танковому бою. Що твоя донька вийде заміж за військового, і поїде до нього на фронт, і тікатиме у роздовбаній автівці від дронів-винищувачів. Що твій чоловік стане сапером – абсолютно мирна людина, все життя торгував на базарі жіночим одягом. А тепер диви – сапер…
– Угу, – сказала Олька. – І що наші тато і мама помруть в один день.
– Як у казці, – зітхнула я.
– Як у дурній казці…
– Світ завтрашнього дня: утопія чи антиутопія?
– Жахні казки братів Грімм без коректур.
А ти задумувався колись, як звучать наші розмови про війну? Не лише про цю конкретно, взагалі – про війну? З віку у вік? Оці сталі словосполучення – «театр бойових дій», «виграти бій», «програти війну»?
Це так жахливо насправді. Весь світ – театр, а люди в нім – актори…
Людство не змінюється, знаєш. Змінюються декорації, гаджети змінюються, а люди – ні, ні на крапельку…Той самий Homo Sapiens, людина розумна, яка, якщо вже чесно, ні разу не розумна…
Донька вчора дзвонила. У її подруги теж загинув тато. Але тіло не привезли, на окупованій території залишили. Не було можливості забрати, страшні бої.
І тепер ота дівчинка заздрить – ЗАЗДРИТЬ!!! – моїй дитині, бо та має можливість піти до свого тата на могилу!!!
А вона – ні. І ніколи не матиме…
І тепер це її найбільша мрія – ти лише подумай! Найбільша мрія дівчинки-підлітка!!! До чого ми дожилися! – мати можливість по-людськи поховати свого тата, аби його тіло не доїдали бродячі собаки…
– Світ завтрашнього дня: утопія чи антиутопія?
– Трагедія абсурду.
Пів року тому я мала культурно-волонтерську поїздку з українським PEN по деокупованих селах Херсонщини і Харківщини. Знаєш, що мене тоді найбільше вразило? Уяви, їдемо ми, значить, із села в село, вузенька дорога (читай – напрямок) ґрунтова, праворуч – комбайн гуде, збирає соняшник, а ліворуч – МЧС-ники розміновують обгороджене червоно-білими стрічками поле, заросле за два роки хабазами.
І так – скрізь. Ще на горизонті – стоунхенджі розбомблених сіл і хуторів, а попри трасу стежку – чорні-чорнісінькі скелети обгорілих дерев. Тут зовсім нещодавно йшли бої… Але у кожнісінькому селі – грядочки рівнесенькі, клумби, де квіти яскраві посаджені, дерева усі побілені вапном…
Питаю місцеву жінку: «А навіщо це все? Фронт кожен день наближається… Від вашого села до «великої війни» – нещасних 15 кілометрів! У вас же «прильоти» кожного дня! Вам тікати треба, а не квіти садити!!!»
Подивилась на мене уважно, а тоді усміхнулася: «Ми вже втомились боятися. Людина не може постійно боятися, розумієш? Ми ж в окупації майже 11 місяців були. І я вже нікуди звідси не піду! Це мій дім. І я хочу прожити нехай і останній день свого життя так, як мені подобається. З квітами на клумбі».
І розмови, розмови, розмови…
– Я ж секретарка сільради, і коли кацапи прийшли, мені довелося бути за головну по спілкуванню з ними. Говорити, просити, усі питання вирішувати. А тут рання весна, сніг, і розстріли, стільки розстрілів, просто беруть, виводять усю сім’ю з хати – автоматні черги – і все… А десь же ховати треба. Вони ж всі автівки позабирали, як на цвинтар відвезти тіла? То я упросила, аби хоч так дозволили… Брали велосипеда, чіпляли до нього візочок – так і везли ховати…
– А у нас є відео нашого визволення! Уявляєте! Того дня, як наші зайшли у село, один солдат знімав усе на телефон. Молоденький такий, зовсім хлопчик, 129 бригада. Пів року тому його мама нам те відео надіслала, у синовому телефоні знайшла. Угу, потім загинув на Донеччині…
– А в нашому селі декому вдалося втекти, хоч коридор так і не зробили. У Чистий Четвер утікали під кулями. Я не пішла, у мене мама старенька, де ж я її залишу? Ви от думаєте, що ми ждуни, так? Ніякі ми не ждуни, ми виходу не мали іншого, у кожного хтось старенький і хворий. Так сусіди мені зоставили 13 ключів від своїх будинків. То я щодня ходила, собак і котів годувала, господарку порала, поливала вазонки…
– Бачила сьогодні, як над моєю хатою журавлі летіли у вирій. Вони щороку отут летять, маршрут в них такий. Ми ж раніше завжди їх проводжали. Казали: «Вертайтеся навесні!» Вони і верталися. Але сьогодні вони летіли… знаєте, так розхристано… Металися небом туди-сюди налякано… смикалися, тремтіли… Ніби й не ключ журавлиний, а ніби це ми самі…
– А я все боялася, що моя мама дізнається, що в нас війна. Мамі 89, хвора, глуха. Їй не можна хвилюватися. То я їй щодня на багатті у дворі їсти варила – і перше, і друге, і до хати носила, ніби нічого не сталося. А коли уже зовсім зле стало, то її сусід на велосипеді вивіз. Посадив на раму, прив’язав – і отако віз «дорогою життя» під обстрілами… так вона і дізналася…
…і скільки таких історій – про підвали і зрадників, про ґвалтування і розстріли, про смерть і життя…
– Дозвольте вас обійняти, – підійшла після читання віршів худенька заплакана жінка. – Дозвольте вас обійняти... Я була у розстрільних списках. Тікала вночі через поле. Утекла. А син мій… син… пішов добровольцем іще на початку… Вже майже рік як немає, пропав безвісти…
І отако стоять, і обіймаються посеред цього усього безуму дві жінки, які мають про що спільно поплакати.
Знаєш, коли ми вже верталися додому з отих розбомблених сіл, до мене підійшла місцева бібліотекарка. До її села Капитолівка на Харківщині фронт наближається з кожним днем.
Ми з нею прощалися і обіймалися – як назавжди. І останнє, що вона мені сказала: «Нехай всі ми виживемо і ще зустрінемось».
Нехай.
Виживемо.
І ще неодмінно зустрінемося.
– Світ завтрашнього дня: утопія чи антиутопія?
– Чесно? Я вже не знаю, чи буде він взагалі, отой світ майбутнього…
