Наречена нервувала. У цьому не було нічого дивного, нервувати цілком нормально для наречених. Але конкретно ця наречена бісилася. Ярилася. Кидалася на людей.
Виголошувала цілі тиради, не розтискаючи вуст, ніби присутні не вартували такої честі – повноцінно розкритого рота. Від її слів робилося холодно і незатишно, і кола цього терпкого відчуття розходилися натовпом, так що за мить кривилися всі, зверхньо і злісно позираючи одне на одного.
А молодого дивовижним чином розвозило на очах, ніби він дистилював спирт із повітря і всотував привселюдно. Він все ширше посміхався, все сильніше розмахував руками, раз-по-раз голосно кликав «дядю Жору». А тоді заточився і вхопився за голе плече своєї тепер уже законної дружини, і вона різко смикнулася, скидаючи його руку.
Так, до речі. Попри грудневу мряку і страшенний, пронизливий вітер наречена стояла в одній сукні з глибоким декольте, притримуючи пишний вельон, який так і смикався відлетіти.
Батьки з боку молодого відзначалися неймовірною подібністю. От якби дивитися зі спини, та ще вбрати у щось однакове, ніколи не скажеш, хто у них там він, а хто вона. Обоє опасисті, коротко стрижені, з товстими передпліччями і литками, з чотирма підборіддями на двох, вони розгублено переминалися, синхронно переставляючи ноги, і чемно ставали, куди їм скажуть. Здається, жоден із них ще не вимовив ані слова.
Лєшику хотілося б знати, про що вони думають, але для нього це залишалося загадкою. Чи витримують цей день як прикру процедуру, в надії, що завтра все стане як було. Чи чекають якихось змін для себе і для своєї родини – абсолютно неможливо було визначити. Хоч би за руки взялися, чи що? Хоч якийсь натяк на емоцію.
– Візьміться, будь ласка, за руки, – попросив він, і двоє людей слухняно зчепилися долонями, так само не повертаючи голови одне до одного.
У молодої батька не було, тільки мати. «Воно і не дивно», – подумав Лєшик і одразу присоромив себе за недоречні думки. Представник його покоління не міг не знати, звідки таке засилля вдів і одиначок навкруги, що стало тому причиною. І все ж у голові крутилася химерна картина, як дві сучки, стара і молода, догризають у яру вибілені кістки нещасного чоловіка.
«Який цікавий образ, – пролунало у мозку. – Якщо хочете, я зроблю для вас 3Д-візуалізацію. Можу додати інших учасників сцени на ваш вибір, прописати динаміку і ключові діалоги…»
Тьху ти. Лєшик похапцем стукнув себе по вуху, зменшуючи гучність. Вічно забуває…
– Доню, одягни мантилью, – заговорила стара карга, простягаючи одежину. – Ти ж замерзнеш.
– Прибери це, – смикнула плечем молода. Одежина не втрималася на кістлявому вигині і впала на бруківку, щедро затоптану зимовим багном. Наречена вже синіла від холоду. З-під порцелянового макіяжу – цього року повернулася мода на ретрообрази – проступали білі плями.
– Шановний, нам ще тут довго стирчати? – гаркнула вона до Лєшика. – Якщо вам потрібно кілька годин на приготування, повідомте про це зараз, і ми скоригуємо програму дня під ваші потреби.
– Що ви, що ви, – зашпортався той. – Все давно готове, ось тільки парасолю переставлю.
Гості слухняно подивилися на велику парасолю-світловідбивач, яка ніяк не хотіла триматися на трьох ногах і завалювалася то на один бік, то на другий. Робочий екземпляр, між іншим, іще з тих часів. У Лєшика все обладнання було справжнім, він так і не зібрався його ані викинути, ані продати, чекаючи невідомо чого – і от дочекався. Мода на «ретровсе» докотилася і до нього, Лєшика почали запрошувати на роботу. Нечасто, звісно – от у вересні була одна виїзна зйомка, потім іще у кінці листопада. А на грудень аж дві, тут на весіллі, а потім одна родина влаштовує дітям свято у справжніх декораціях, навіть ялинку обіцяли поставити, десь іграшки знайшли. Цікаво, як їм це вдалося…
– Доню, але ж ти сама хотіла… – долинуло з гурту, але що там відповіла доня, Лєшик так і не розібрав, бо її репліку перекрив гучний істеричний регіт, що все дзвенів і дзвенів на одній ноті, не затухаючи. Присутні заозиралися на збентеженого нареченого, який панічно плескав себе по грудях. Сміх завмирав на мить, а тоді знову відновлювався у тій же тональності.
Всі поспішно відвели погляд. Що сказати, буває, на такому холоді техніка постійно підводить. Зрештою молода підійшла і важкою рукою стукнула чоловіка по спині. Противний звук одразу припинився, всі знову заговорили, старанно вдаючи, що нічого не сталося.
– Ну?!
– Зараз, зараз! Один момент! Чекаємо надвечірнього сонця, зараз буде м’яке світло, дуже вигідне для…
– Я зараз своїми руками тобі це світло запхаю…
– Доню…
– Ха. Ха-ха. Ха-ха-ха… – лясь по спині!
Насправді ситуація була безвихідною, і невідворотне розуміння цього насувалося на Лєшика як снігова лавина на необачного лижника. Він продумав і передбачив усе: і штативи, і штучне світло від такого ж рідкісного у наші дні генератора. Щойно завів техніку, і машина зачадила давно забутим вихлопом, довкола них почали збиратися цікаві перехожі. Вони збуджено щось вигукували, аплодували, погляди щосекунди скляніли, записуючи зображення… Учасникам ретровесілля така увага звісно що лестила, але одна справа, коли ти притягуєш увагу на холодному проспекті кілька хвилин, а зовсім інша – коли стовбичиш тут уже другу годину.
Але Лєшик нічого не міг вдіяти. Єдиний у своєму роді акумулятор до камери, який він беріг як зіницю ока, ще звечора впевнено блимав чотирма зеленими рисочками, а зараз розрядився. Помер. І не існувало жодного відомого йому способу уникнути ганьби і колосального штрафу, який він не виплатить до кінця свого життя. У нього не було іншого виходу, хіба самому лягти і померти просто тут, у цій калюжі.
«Якщо бажаєте, я можу запропонувати чотири відносно безболісних і швидких способи…»
Лєшик засадив собі по вуху так, що перед очима поплило, але противний голос все одно шелестів. Давно вже треба сходити на підзарядку, але він так і не звик до цієї процедури, потім тижнями приходив до тями, його нудило і паморочилося у голові, як після тижневого запою. Та навіть не в цьому справа…
Що ж робити? І тут його осяяло просте і очевидне рішення, яке все одно було на поверхні. Він швидко розвернув камеру об’єктивом до гостей і почав впевнено роздавати команди, групуючи присутніх по двоє і троє.
– Так, прошу пані, на сходинку вище. Молода, по центру, дивіться на мене. Молодий, розверніться впівоберта і ногу трошки вперед. Ні, не так, трохи назад. Так, чудово, груди вперед. Пані Єгозова, це не вам, а вашому чоловікові… Хоча ви теж можете.
Увага, всі дивимося на мене! Зараз вилетить пташка… Що, не знаєте такого? Добре, не зважайте. Зараз всі разом сказали «сиииир». Пані Єгозова, робіть як я вас прошу, я вам потім поясню, що таке сир.
Так, зібралися! Раз, два, три! Блискуче! А тепер, прошу панство, переходимо до парних та індивідуальних портретів. Першими запрошуємо наших прекрасних молодят із батьками, за ними дорогі друзі дитинства і колеги. Кожен учасник сьогоднішньої події отримає справжню паперову листівку зі своїм зображенням, а також пакет цифрових шаблонів та фільтрів.
…Справа пішла. Гості заворушилися, окрилені надією, що фотосесія нарешті закінчиться, і вони зможуть повернутися у приміщення. Далі у них запланований справжній банкет за великим столом, з натуральним багаторазовим посудом та м’ясом дикого вилову. Там виступатимуть живі музиканти, а не голограма і не проекція, і до них можна буде доторкнутися. Музику вони видобуватимуть зі справжніх струнних та ударних інструментів. Лєшик би залюбки на це подивився, але марно сподіватися, що йому дозволять хоч у куточку постояти. Зрештою, вартість такої забави мала бути космічною, і ніхто не захоче світити такі статки перед сторонніми.
Міркуючи про це, він зосереджено натискав на кнопку, клацаючи затвором, і лише пильнував, щоб випадковий перехожий не зазирнув через плече і не побачив, що екран камери залишається чорним, там не світиться жодна цяточка.
Пізніше він завантажить образи із зорової пам’яті у хмару, накладе відповідні ефекти, розставить фігури і отримає практично оригінальні зображення. Лєшик сподівався, що ніхто з гостей не згадає, хто там біля кого стояв і з ким ручкався. Головне, не забути, що наречена була по праву руку, а її іграшка, тобто гм, чоловік, – по ліву. Чи навпаки?
«Звертаємо увагу, що застосування нетолерантної лексики суперечить зведенню норм і правил…» Лєшик роздратовано смикнув головою. Нічого, піде на заливку знімків, заразом і перепрошивку зробить. Що вже тепер, нема чого відкладати…
Залишалося питання з грошима, термінова процедура коштуватиме захмарну суму. Щоправда, він почав відкладати ще з попереднього разу, відщипуючи мізерний відсоток від своєї зарплати. Так, цього мало. Але як колись казали, курочка по зернятку клює. Попри всі спокуси, він тримався як скеля, був твердим і послідовним у своїй економії.
Хоча іноді накривало… Якось захотілося оселедця з цибулею на чорному хлібові, политому запашною олійкою. Цей аромат його переслідував вдень і вночі, Лєшик засинав зі смаком оселедця на язиці і прокидався з ним же. Хоч би шматочок, от просто взяти губами і розчинити на піднебінні, там би до шлунку нічого не дійшло, тільки слина. Але ні, не можна. Органічна риба пробила б неозору діру у його заощадженнях, тож він просто скинув медичному консультанту свої симптоми, і той видав соціальний рецепт на капсули риб’ячого жиру. Синтетичні, звісно ж, але оболонка з відновленого желатину. Ну і ароматизатор № 7, його улюблений.
Втім, попри усі зусилля йому вдалося накопичити лише третину суми. Якщо з ним розрахуються за сьогоднішню сесію, то буде майже половина… Треба тільки якось вмовити їх заплатити авансом, а це майже неможливо… От скажіть, чому так – у кого є все, ніяк не хочуть ділитися, а у кого нічого нема, поділилися б із дорогою душею, так нічим?
З цими думками Лєшик нарешті відпустив весілля. Гості побігли до їдальні, і дорогою було чути, як наречена виговорює матері – мовляв, це вона винна зі своїми традиціями, чим їй нормальний конструктор не підійшов, за дві секунди усі б картинки намалювали у будь-яких декораціях.
Лєшик зітхнув, визнаючи правоту молодої. Ось цим він зараз і займеться після перепрошивки, намалює їм картинки за дві секунди, і якість зображення буде така, якої він ніколи не досягне своєю древньою камерою. Тільки гостям про це знати не потрібно, бо плакали тоді його грошики.
Він човгав додому, згинаючись під вагою непідйомних кофрів, і думав про те, як усе починалося. Це була його улюблена думка, він повертався до неї знову і знову, пережовуючи ту саму жуйку спогадів, і все ніяк не міг намацати переламного моменту. Здається, його і не було, того моменту. Все сталося так швидко, так просто і так… так відразу.
Спочатку всі довкола почали втрачати роботу. Одного дня вони прийшли на нараду і виявили, що редакцію звільнили повним складом. Вони були молодими і безтурботними, навіть пореготали з цього приводу, ще заскочили на сто грамів до бару… Весь світ лежав під ногами, і у цьому світі було достатньо місця і для фотографів, і для верстальників, і для аналітиків, і для дівчат-копірайтерів…
Так, про нові тенденції говорилося і писалося, четверта технологічна революція, це все зрозуміло. З’явилися нові інструменти для оптимізації та підвищення продуктивності праці, студенти пересіли на алгоритми, потім соцмережі… Але всі переконували одне одного, що це на краще, що нова технологія стане таким собі побутовим приладом для нашої зручності. Як чайник чи пральна машинка, яка вмітиме шукати і компілювати інформацію.
Як швидко «чайник» їх переміг? Ні, звісно, вони опиралися як могли. Хоч і довелося погодитися, що нові програми роблять рутину краще за людей, і рутина повністю перейшла до рук машини. У фігуральному значенні, звичайно ж, бо ніяких рук там не було.
Але руками, чи якимсь іншим місцем, воно звільнило від зарплати кожного першого у цьому місті. Маса людей одномоментно виявила, що у них повно вільного часу. Що тепер можна годинами гуляти, ходити на йогу, ловити рибу, дихати свіжим повітрям. І це прекрасно, немає нічого поганого у свіжому повітрі, за винятком того, що за нього не платять.
Лєшик не сумнівався, що тоді ще можна було щось виправити. Якби у них було більше часу, якби усі між собою домовилися, якби зробили крок назад… Але події розгорталися як у кіно.
Спочатку всі кинулися на села, ціни на землю злетіли до небес. Лєшик теж посадив дві сотки картоплі, але не впильнував однієї ночі, і у нього викопали весь урожай. Грошей на посівний матеріал і добрива більше не було, на тому все й закінчилося.
Він чесно намагався зайняти нішу ексклюзиву, пропонуючи індивідуальний підхід, справжні емоції та авторське бачення. Але щораз важче було пояснити, чим його авторське бачення відрізняється від авторського бачення генерованих фотографій. Чесно кажучи, машина бувала креативнішою за нього, а у технічному плані клала на лопатки як шпана сопливого пуп’янка.
І головне, ці фото на відміну від Лєшикових були безкоштовними. Тому любителі ексклюзиву потрималися якийсь час, а потім справедливо вирішили – навіщо платити за те, що можна отримати задарма?
А потім виявилося, що, навіть якби хтось і хотів заплатити, уже не було з чого. Закони ринку – щоб купити одне, треба продати щось інше. А продавати нічого, хіба повітря одне одному, бо все, чим вони уміли заробляти, тепер швидше і краще за них виконував штучний розум.
Першими відпали і десь розчинилися письменники і перекладачі, за ними настала черга журналістів, рекламістів та музикантів. Зникла потреба у вчителях і школах, разом із навичкою читати та розв’язувати приклади. Хто зараз розбиратиме таблицю хімічних елементів, кому воно треба? Відійшли у вічність соціальні служби, пенсійні фонди та місцеві адміністрації, нехитрий алгоритм перебрав на себе їхні обов’язки. Лікарні ще де-не-де існували, але Лєшик уже не пам’ятав, коли востаннє ходив до живого лікаря.
Йому неймовірно пощастило знайти роботу, за яку він тримався руками і ногами. Лєшику довірили косити траву і фарбувати огорожі на кладовищах, і за останні роки він не пропустив жодного робочого дня. Хоч сніг, хоч спека, здоровий чи хворий – як штик стояв на ранковому скануванні. Але тиждень тому він отримав оповіщення, що його посада підпадає під скорочення.
Лєшик не збирався здаватися, у нього було ще кілька варіантів у запасі. По–перше, він згенерував і відправив оскарження, посилаючись на прецеденти і захищені статті. Якщо пощастить, справу розглядатимуть місяцями, і весь цей час звільнення стоятиме на паузі.
По друге, вони з приятелем придумали план. У друга є стара швейна машинка, і вони почнуть перелицьовувати вінтажний одяг. У одного і другого була повна шафа такого вінтажу, і вони могли би пропонувати елегантні та стримані моделі. Не на продаж, скажімо, а на обмін – спробують домовитися з селянами про бартер на продукти.
І зрештою, можна проникнути на море. Пробратися через зону відчуження, поставити намет на пісочку, милуватися хвилями. Відключити всі сенсори і голосові підказки, виковиряти чіп і зранку до ночі ловити рибу.
Риба… Щось таки було у повітрі того дня, чи, може, дійсно застудився на холоді, чи так перехвилювався з тією зйомкою, але Лєшик несподівано для себе, якимось дивовижним чином опинився перед вітриною рибного магазину. Як зачарований, стояв і дивився через броньоване скло на переливчасті спинки сардини, на розлогі стейки лосося, на медовий пергамент копченого ляща і пахучі, досконалі у своїй невибагливій красі дрібненькі тушки оселедця, перекладені перцем, цибулькою і лавровим листочком.
Він так і не зрозумів, як сталося те, що сталося. Ніби шматок реальності випав з пам’яті, ніби хтось затер кілька файлів. Ось він упирається носом у тьмяну голограму вітрини. Ось рука тягнеться до дверей під поглядом охоронця. Ось він простягає браслет на сканування. А далі все, провал і порожнеча… і він знову на вулиці, спиною до вітрини. Пальці блищать від масла, на грудях прилипла риб’яча кісточка. У роті той самий смак, яким він марив стільки днів і ночей, а у шлунку давно забутий тягар.
Що він наробив?
Лєшик повільно обернувся до вітрини і побачив, що лоток з оселедцями порожній, лише кілька перчин плавають у розсолі. Що ж це таке, як… Він же не міг усе це… Скільки ж це коштує…
Ніби уві сні, постукав пальцем по вуху, додаючи гучності.
«Перевір баланс накопичувального рахунка».
Вислухав відповідь, уже знаючи наперед, якою вона буде. Присів просто на кофр із реквізитом, і той зарипів під вагою. Яке це тепер має значення…
«Повернись до попереднього незатребуваного запиту. Запропонуй чотири безболісних способи…»
