Ми з Германом вирішили поїхати разом до Львова. Не лише тому, що мої батьки неодноразово протягом двох років нашого спільного життя висловлювали побажання познайомитися з майбутнім зятем, а ще й тому, що Герман виявився серед своїх знайомих чи не єдиним, хто досі не побував у Львові, і це ставило його в незручне становище. Отже, ми почали підготовку. Насамперед Герман вирішив вивчити хоча б кілька фраз по-українськи і для цього купив собі 1000-сторінкову працю під назвою “Порівняльне мовознавство праіндоєвропейської мовної сім'ї”, 100 сторінок цієї праці були присвячені порівняльному аспектові старослов'янської мови і похідних від неї мов південної, східної і західної груп. Після тривалих дискусій мені таки вдалося переконати Германа не заглиблюватися аж настільки в серйозні матерії і піти трохи коротшим і поверховішим шляхом, наприклад, вивчити, як по-українськи буде “Brot”, “Butter”, “Guten Tag” і “Danke”. Уже через кілька місяців Герман навчився досконало читати 15 українських буквосполучень (він вів точну статистику своїх успіхів), і ще 34 він упізнавав не так швидко, 55 українських слів він міг перекласти німецькою, знав 12 речень і запам'ятав вислови: “Доброго ранку, кохана”, “На добраніч, сонце” та “Це – джінка – супер”, останнього його навчив друг, який вже побував у Львові і приїхав у захопленні від вроди галицьких панянок.
Щоправда, зміст двох перших фраз він часто плутав, внаслідок чого виникали дрібні стилістичні непорозуміння, але все одно таке зацікавлення справжнього німця, до того ж ще й барона, українською мовою мало б викликати неабияке захоплення львів'ян і посприяти зростанню національної самосвідомості.

Наша поїздка кілька разів відкладалася. Спочатку через те, що Герман ніяк не міг досягти стану внутрішньої готовності до такої важливої події, потім через об'єктивні причини. Німецькі засоби масової інформації рідко повідомляли щось про Україну, переважно обмежуючись заспокійливою інформацією про те, що “в зоні Чорнобильського реактора не відбулося ніяких змін”. Але коли все ж таки повідомляли ще про якісь події, то часто перебільшували і згущували фарби. Наприклад, коли було введено нову грошову одиницю – гривню, то з повідомлень про це в німецьких газетах складалося враження, ніби наступним кроком українського уряду буде заборона ввезення будь-якої іноземної валюти, переростання внутрішньої інфляції в гіперінфляцію, а за кілька днів узагалі почнеться громадянська війна. Певна річ, таку ситуацію не можна було вважати сприятливою для першого ознайомчого візиту, тим більше для людини, яка не тільки ніколи не відчула, що таке інфляція, жодного разу не бачила українського прикордонника, а й навіть не уявляє собі, що можуть існувати під'їзди будинків, у яких світло не вмикається само собою щоразу після того, як відчиняються вхідні двері, не кажучи вже про під'їзди, у яких взагалі немає світла чи вхідних дверей. 
Потім ще кілька разів гіпотетична дата нашого візиту збіглася з різким похолоданням у західних областях України, несподіваним снігопадом, засухою і різким підвищенням температури протягом кількох місяців. Кілька разів ми просто витрачали відкладені на поїздку гроші, і доводилося чекати, поки назбираємо знову або поки батьки Германа знову запропонують нам фінансову підтримку нашої поїздки.
Але якось ми вирішили, що відкладати більше неможливо, і якщо ми хочемо поїхати, то це треба робити негайно. Точніше, так вирішив Герман, і коли я прийшла ввечері додому, він повідомив, що свої речі вже зібрав, отримав сьогодні вранці з українського посольства паспорт із візою, а завтра вдосвіта ми вирушаємо, квитки вже зарезервовано. 
Ми їхали рейсовим автобусом, у якого були “надійні вікна на кордоні”, тому Германові не пощастило зазнати класичних митних вражень від першого знайомства з нашою країною. Перетин кордону минув навдивовижу швидко, чому посприяв ящик німецького пива, який зник з-під сидіння водія і майже непомітно для пасажирів опинився в кімнатці митного контролю. Єдиним яскравим враженням, яке випало на долю Германа дорогою до Львова, був туалет біля бензозаправки, де автобус зупинився. Ішов дощ, дорога була неасфальтованою, і стежка до цього дерев'яного приміщення із ще ніколи не відчутим Германом запахом розмокла. Двері, на яких червоною фарбою була написана велика літера “М”, залишилися в Германа в руках після того, як він спробував їх відчинити. Завіси відвалилися, а зсередини вистрибнув переляканий когут. Перебуваючи під глибоким враженням від пережитого, Герман відклав плани задоволення природної потреби до Львова і стурбовано запитав мене, чи в нас всі кльозети такі. 
”Не всі, але багато”, – я вирішила не давати йому розслабитися, адже невідомо, яка несподіванка виявиться наступною і як зреаґує на неї нетренована аристократична психіка наймолодшого нащадка аристократичного роду фон Драхенфельдів.

Але я недооцінила його. Герман дуже швидко збагнув, що дійсність, яка його оточує, не можна сприймати серйозно, треба бавитися у все це, ніби в захоплюючу гру. І гра ця йому страшенно сподобалася. 
– Я ще ніколи не приймав душ із відра, – захоплено ділився він по телефону своїми першими враженнями з мамою. 
Не знаю, що уявила собі після цього фрау фон Драхенфельд, але моїй мамі було незручно за невлаштований побут, який довелося відчути на власній шкірі першому баронові, який побував у темному і заставленому старенькими меблями помешканні, що в Німеччині давно потрапило б “на межу капітального ремонту” або стало б квартирою-музеєм на зразок нашого “Шевченківського гаю”. 
”Так жили, а в багатьох поселеннях живуть і досі народності західних українців”, – розповідала б екскурсовод і демонструвала б особливо допитливим туристам ручну м'ясорубку виробництва 1955 року. Тому, хто вгадає призначення пристрою, повертаються кошти за екскурсію.
Так от, моїй мамі було страшенно незручно за відсутність теплої води, внаслідок чого й виникала необхідність приймати душ “з відра”, тобто поливатися водою, нагрітою на газовій плитці. Германові сподобалася ця розвага. Щоправда, вже на третій день гріти воду йому набридло, тож він ставав під холодний душ і жодного разу не поскаржився на дискомфорт. 
Намагаючись справити приємне враження на моїх рідних, Герман із порогу висловив старанно підготоване в дорозі: “Добрий день!”, чим приємно здивував батьків, але аж ніяк не бабцю, яка сприйняла цей факт цілком спокійно і відразу ж по-родинному обцілувала майбутнього зятя: “Лапочка ж ти наша, і говорить по-нашому вже научився. Молодець, так і надо, і всім їм, фашистам, з тебе прімєр би брать, а то приїжджають, і не поймеш, шо вони там белькочуть. А цей, бач який хароший, з порога – “Добрий день”. Молодець, молодець, сразу видно, шо молодець”.
Герман трохи розгубився від такої кількості незрозумілих слів, звернених до нього з твердим переконанням, що він одразу ж защебече у відповідь полтавським діалектом.
– Я не ферштеєн, – спробував він зупинити мою бабцю, але її не так легко було збити з пантелику. 
– Нічо, нічо, за пару днів заферштеєш, ти способний, зразу видно. Бачиш, такий молодий, а вже в очках, значить, читаєш багато. Ну, а раз читаєш, то і понімать скоро начнеш. Не бєспокойся. 
Уже на другий день Герман звик до бабциних монологів і навіть час від часу намагався реаґувати на них, чуючи знайомі слова. Найважче йому було звикнути до режиму харчування, який бабця для нього встановила. Щогодини вона гріла йому тарілку манної каші, вареники, налисники або картоплю, мовчки ставила тарілку перед ним, давала в руки виделку або ложку і сідала навпроти, примовляючи: 
– Їж, їж, нічого я не хочу чуть, шо не голодний. Мужчина – він всєгда голодний, їж, їж. 
У перші дні я не відпускала Германа нікуди самого і всюди супроводжувала його. Але вже на третій день він виявив бажання самостійно з'їздити до міста. І таки з'їздив, незважаючи на сильний опір бабці і решти родини. 
– Стільки вражень, як за ці кілька годин, вдома у мене не назбирується за рік, – захоплено розповідав він, повернувшись додому. – Щойно я сів у трамвай, як він загорівся, тобто тільки трохи почав диміти, і сильно смерділо. У нас би вже почалася паніка, люди вискакували б через вікна, приїхала б аварійна служба, а тут, крім мене, взагалі ніхто не звернув уваги, всі сиділи спокійно, ми доїхали до кінцевої зупинки, я вийшов разом з усіма, а трамвай поїхав далі, за ним волочився невеликий шлейф диму. Якась бабця в трамваї намагалася віддати мені якусь книгу, а коли я подякував їй (правда, я забув, як це буде по-вашому, і сказав їй по-німецьки), вона злякано відсахнулася і пересіла подалі від мене. Старі люди у вас досі бояться німців?” 
Львів зустрів нас наскільки міг привітно: цілими днями безперестанку йшов дощ, температура була надто високою для січня і надто мокрою для всіх решта пір року, крім дощу з неба намагалася опуститися на землю якась землисто-сіра каша, яка вважається тут снігом. Але опуститися їй не вдавалося, надто висока для січня температура асфальту ще в повітрі розтоплювала ”сніг”, і ми розносили цю кашу старовинними вулицями та площами, менш старовинними, але не менш понищеними трамваями. Розносили бруківкою, асфальтованими вулицями і доносили частину у вигляді твердих закам'янілостей до власних осель, де цей бруд наштовхувався нарешті на гідний опір маминої любові до чистоти і був методично знищуваний. 
Львів'яни давно звикли до такої погоди, і частина з них тішилася, що “слава Богу, немає морозу, не слизько”, а інша, навпаки, нарікала – “хоч би трохи сніг полежав, бо не буде врожаю”. Але загалом усі були якщо не задоволені, то цілком спокійні, і Германові не залишалося нічого іншого, як розділити цей загальний спокій. Так він і зробив, але вже на третій день нашого з ним перебування у Львові раптом з'ясувалося, що його незвиклі до українського болота білі штани з якісної дорогої тканини якщо не повністю змінили свій колір, то принаймні мають такий вигляд, у якому нащадок баронського роду, який себе поважає, не з'явиться помежи люди, навіть якщо то будуть представники найбільш відсталої і затурканої у світі нації. А такою, безумовно, не можна вважати українців. 
Штани однозначно треба було прати, і то була б не проблема, якби не прикра несподіванка. Ці штани виявилися єдиними, які Герман взяв із собою. Тричі старанно обстеживши вміст його величезної валізи, ми знайшли там наступне: автовідповідач, Біблію в перекладі Мартіна Лютера, 1000-сторінкову працю під назвою “Порівняльне мовознавство праіндоєвропейської мовної сім'ї”, 100 сторінок якої присвячені порівняльному аспекту старослов'янської мови і похідних від неї мов південної, східної і західної груп, з якої Герман і почав своє вивчення української мови, 4 томи творів Шекспіра мовою ориґіналу, англо-французький словник, 4 банки шампуню ємністю 1 л кожна, 5 зубних щіток, 2 махрові рушники (80 см на 1 м), плавки, окуляри від сонця, тампони для затикання вух під час сну і роботи у бібліотеці, 2 томи творів Андреаса Ґриффіуса і 2 праці з теорії німецької барокової поезії, багато пачок із одноразовими хустинками, 2 пари трусів і засіб від тарганів. Це було все. 
Навіть якщо за допомогою духовки та праски і вдасться висушити штани Германа за рекордно короткий термін, днів зо два йому доведеться не виходити з дому, а вже після 3 годин безперервного перебування у слабо перевітрюваних і похмурих стінах нашої квартири Герман починав відчувати ознаки наближення сильної депресії. Він гарячково перевіряв наявність зворотного квитка, паспорта, візи в паспорті, підраховував час, який залишався до від'їзду, питав мене, чи може статися так, що автобус не поїде у зворотному напрямку, і под. Аби не травмувати вразливу психіку Германа, необхідно було купити ще одні штани. 
Речі тої якості, до якої Герман звик, і за ціною, яка б нас улаштувала, ми могли знайти тільки в секонд-генді. Я пояснила, що це не так страшно, як йому здається, що одяг, який продають там, привезений звідти ж, звідки приїхали й ми, що одяг цей дезинфікують на всіх кордонах і що одягатися в секонд-гендах зараз дуже модно в цілому світі, навіть деякі із голлівудських зірок не можуть відмовити собі в цьому задоволенні. Але, незважаючи на крайню необхідність і проведену попередню підготовку, я трохи побоювалася, коли привела Германа між ряди низеньких ослонів, лавок і просто ящиків, на яких, трохи піднімаючись над рівнем болота й калюж, лежали гори ганчір'я, що в ньому треба було довго порпатись, аби знайти придатні до вжитку речі. Трохи вище, на ледь заіржавілих подекуди гаках, висіли на вішаках уже відібрані господарями речі, які вважалися кращими і продавалися трохи дорожче. Переважно це були шкіряні куртки, ангорові светри сірих і фіолетових відтінків, шкіряні і джинсові спідниці універсального розміру, який підходив жінкам від 42 до 48, і джинсові штани, по яких важко було визначити, жіночі вони чи чоловічі, дуже широкі в талії і звужені донизу. Я пояснила Германові, що лякатися цього теж не потрібно, просто ці речі відібрані відповідно до модного і культивованого у нас китайською та турецькою продукцією стилю, до якого всі давно звикли і перестали помічати. Так само, як надміру яскравий макіяж у жінок, виконаний у кольорах НДР-івських фільмів про Чингачгука із Гойко Мітічем у головній ролі. Так само, як і надміру тугі та дрібнозакручені кучері жіночого волосся. Такий ефект називається “хімією” і досягається за допомогою застосування суміші високотоксичних косметичних засобів під ніжними назвами “Локон”, “Люкс” і “пергідроль”. Не варто також лякатися і надто сильних природніх запахів, поширюваних нашими співгромадянами у трамваях, автобусах та найбільш екзотичному для ока західної людини і вже майже вимерлому в цивілізованому світі виді транспорту – тролейбусі – і просто на вулицях. 
Штани ми знайшли майже відразу. Сильна злива і несприятлива пора року не давали можливості поміряти їх, але в цьому не було потреби: обновка точно відповідала загальному стилю одягу, який носив Герман, і, виглядало, підходила йому за розміром. Ми розрахувалися, і Герман був приємно вражений ціною. А вдома, міряючи штани, машинально запхнув руку до кишені, звідки витягнув студентський квиток на власне ім'я, що його загубив півроку тому. Коли ми уважніше придивилися до щойно куплених штанів, то побачили на них крихітну плямку, вивести яку нам свого часу не вдалося і через яку Герман вирішив здати свої улюблені штани у вантаж гуманітарної допомоги. Такі акції проводилися двічі на рік, і це було дуже зручно: все непотрібне ганчір'я можна було запхнути в поліетиленову торбинку з відповідним написом і виставити перед дверима. І навіть доплачувати за це додаткове вивезення сміття не потрібно.