Ольга Богомаз
Тимчасові труднощі
Лабораторія, Київ, 2026
Ольга Богомаз уміє прописувати неконвенційну психологію людей і їхніх стосунків – у цьому можна було переконатися ще 2023-го, коли авторка презентувала свій роман «Весілля Настусі». У новій же книзі Богомаз, збірці короткої прози «Тимчасові труднощі», міститься зокрема оповідання, назва якого ідентично повторює назву її попередньої книги, але вже тут «Весілля Настусі» до певної міри виявилося значно менш вітаїстичним, ніж у романі. І ця різниця вкрай промовиста щодо всіх текстів нової збірки.
Ольга Богомаз пише персонажів, котрі на мікрорівні віддзеркалюють те, що відбувається на рівні макро: ми не бачимо широкого тла їхніх обставин, але тривожно його зчитуємо. Старенька матір, що при двох своїх дочках, Вірі й Любові, все згадує третю, котрої нема з ними; дівчина, що імпульсивно переїдає через стрес на роботі, поки за вікном офісу постійно проносяться швидкі із сиренами; жінка, що намагається відволікти себе скрупульозним вибором продуктів у супермаркеті, бо за дверима на неї чекають люди з автоматами. Світ «Тимчасових труднощів» хронічно поламаний – тож, так, назва всієї книги гірко іронічна. Труднощі тут аж ніяк не тимчасові. В історіях, конденсованих до виміру приватних переживань, Ольга Богомаз лишає тонкі натяки на широку панораму життя, що загрозливо дихає в потилицю героям книги – і читачам, звісно, теж.
Це, без сумніву, одна з кращих збірок короткої прози в українській літературі за останні роки.
Наталка Ворожбит
Про що ця п’єса?
Артбукс, Київ, 2026
Наталка Ворожбит, здається, вже досить давно закріпила за собою статус чільної української драматургині та сценаристки. Утім, тільки-но зараз шість її п’єс та один сценарій з’явилися під однією обкладинкою як цілісна книга. Чому так сталося? Можливо, тому що тексти, пов’язані зі сценарним мистецтвом, потрапили на маргінеси літератури, а то й взагалі асоціювалися виключно з театром. А дарма, бо, як зазначає сама авторка, і в аспекті читання немає «нічого свіжішого, страшнішого і смішнішого, ніж хороша сучасна п’єса, бо це зловлений нерв часу, маленька революція, інтим і провокація, важлива розмова».
І хай вас не дивує, що означники «страшне» та «смішне» стоять тут поруч: для п’єс Ворожбит ці атрибути прямо корелюють. От, наприклад, драма «Зерносховище», яку літкритикиня Ганна Улюра називає в передмові magnum opus авторки. Все починається з Шевченкової пасторальної картини – накриті столи у вишневому садку, ось тільки замість хрущів – мухи, просто як у Сартра, а за столами – нікого, бо ж усі дивляться атеїстичну постановку агітбригади. А чим далі, тим чорніше: п’єса, що оповідатиме історію Голодомору, скнічиться молитвою вже нашої сучасниці за те, аби їй вдалося схуднути до дня народження. Це сміх, який дуже просто сплутати із зойком чи схлипом, – це сублімація та істерика в одному флаконі. І подібна шокова терапія характерна для всіх творів Ворожбит – а тим паче для її пізніших п’єс, що прямо апелюють до війни. «Я мріяла більше ніколи не писати про війну», – каже Наталка Ворожбит у своєму вступному слові. І це теж сміх на межі із зойком чи схлипом.
Микола Антощак
Дзвіниця в ущелині
Смолоскип, Київ, 2026
Видавництво «Смолоскип» от уже понад 30 років проводить традиційний поетичний конкурс, за результатами якого друкує збірки своїх переможців. У 2020 році серед них опинився і Микола Антощак зі збіркою «Дзвіниця в ущелині», яку надрукували вже в 2026-му. Аж раптом у «Смолоскипі» сталася біда: приміщення видавництва затопило внаслідок аварії на теплотрасі, і через це безповоротно пропало багато книжок, що зберігалися на складі. Та «Дзвіниці…» пощастило: через те, що її наклад був свіжим, він лежав на верхніх стелажах складу, і тому вода до нього не дістала.
Є в цьому щось символічне – збірку, що багато апелює до стихії води, сама вода взяти не змогла:
під стріхою не може бути дощу
не може бути річки чи гірського потоку
але може бути паводок
Загалом же «Дзвіницю в ущелині» можна сприймати як своєрідний бортовий журнал витворення специфічного світу, де космогонія, онтологія та приватна генеалогія сплавляються в єдину амальгаму і народжують новий міф. Тут чоловіки перетворюються на будинки й дерева, події з людьми Подніпров’я і Гуцульщини передують подіям Святого Письма, а образ батька, що систематично виникає у віршах, стає охоронцем, чия головна функція – зберігати тривкість цього крихкого світу, який передається у спадок наступним поколінням. Тому-то й вода не може остаточно поглинути цей світ, доки він має своїх батьків-захисників:
ходімо до води
там постаріємо
станемо сильними і байдужими
і тільки потім – батьками
Павло Паштет Белянський
Будь ласка, не бійся
Віват, Харків, 2026
Цьогоріч Павло «Паштет» Белянський здобув головну літературну відзнаку України – Шевченківську премію – за свій роман «Битись не можна відступити». А тому його нова книга, «Будь ласка, не бійся», мимохіть сприймається у контрасті з попередньою. Що ж у цьому контрасті оприявнюється? На рівні назви: імператив наказу («не можна») поступається лагідному проханню («будь ласка»). На рівні стилю: героїчний патос боротьби із попереднього роману поступається деромантизованому (але аж ніяк не дегероїзованому) простому, ба навіть простацькому погляду. І це попри те, що на рівні загальної теми обох романів контрасту якраз-таки нема.
«Будь ласка, не бійся», як і попередня книга автора, розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення і про людей, які не могли лишитися осторонь. Ось тероборона, ось готовність іти в бій – майже трафарет. Але там, де в «Битись не можна відступити» автор використовував піднесений тон, у «Будь ласка, не бійся» цей же автор іде собі в контрапункт. Нова книга Паштета принаймні на половину складається із того, що зазвичай називають бувальщинами, а то й анекдотами: в них різні кумедні ситуації, майже комічні персонажі, деідеалізовані герої (так, негідники є всюди).
Те, за що Паштет отримав Шевченківку в попередньому романі, він сам деконструює у новому – але не зневажує і не підважує. І варто визнати: робить він це вправно і стильно.
Артем Чапай
Т-щастя
Книги – ХХІ, Чернівці, 2026
Артем Чапай написав кіберпанкову повість.
Ні, тут нема мегаполісів із неоновими вивісками й футуристичних машин. Натомість є розмита межа між реальністю та віртуальністю, дистопійна дійсність і суто кіберпанкова формула ‘high tech – low life’.
Віктор – ветеран російсько-української війни, яку Україна, за сюжетом книги, програла. Тож тепер Віктор (іронічне ім’я в цьому контексті) змушений переховуватися від окупаційних репресій у глухому селі, де чи не єдиною його розрадою (або радше мотивацією жити далі) є шолом віртуальної реальності, який лишився ще з часів війни. Віктор був оператором нового покоління дронів, що керувалися через спеціальний Т-шолом: ця технологія дозволяла буквально переміщувати свідомість у машину, і це підвищувало як якість, так і точність керування. Ось тільки Т-оператори досить скоро виявили, що Т-шоломи можна використовувати і не за призначенням – вони також дозволяли переживати спогади так, ніби ти опинявся безпосередньо в тому моменті, тож це породило нову залежність від Т-щастя – симульованих шоломом приємних спогадів.
Так і Віктор насолоджується своїми споминами, своїм особистим сортом Т-щастя, але мусить роботи це акуратно, не деградуючи до Т-залежного. І не потрапити в поле зору окупаційної влади – теж бажано. І не втратити розуміння межі реального й симульованого, справжнього щастя і не-щастя.
Світ повісті всуціль евфемістичний: він наш і водночас не наш, реальний і водночас нереальний. І це тільки підсилює як загальну тему (не)реального в книзі, так і без того сугестивне, майже поетичне письмо Артема Чапая. Одним словом, страшна книга. І страшенно гарна.
Ілля Рудійко