Літературні фестивалі у нашій частині Європи (Центральній, Східній, Центрально-Східній чи „Середній” – хтозна, як її тепер називати) найбільше схожі на якийсь геополітичний експеримент – як ті скляні лабіринти, куди запускають піддослідних тваринок (даруйте за цинічне порівняння), чи як ковчег, де всякої тварі щонайменше по парі, і всі приречені принаймні час від часу перетинатися: на якихось офіційних бенкетах-фуршетах, прес-конференціях чи дискусіях на тему, скажімо, „Європи спільних ідей” чи „літератури понад кордонами”.
Але тільки-но закінчаться дискусії, письменники з Сербії й Хорватії старатимуться не зустрічатися в дверях, троє авторів із Боснії ходитимуть різними шляхами, а російськомовні поети з України радше будуть спілкуватися зі своїми російськими колегами, ніж із україномовними співвітчизниками. Міжнародні фестивалі, як ніщо інше, демонструють, що література в нашу постмодерну епоху, так само, як і в будь-яку іншу, натягнута на коліно політики, і коли в одному місці вона щось із чимось пов’яже, то в іншому нем-инуче порветься.
*
Пригадую, колись уже була спроба створити понаднаціональну літературу. Сталін, прийшовши з візитом до Горького і вислухавши скарги письменників, що вони, мовляв, зовсім заплуталися, як їм правильно називати нове інтернаціональне пролетарське письменство, пригладив вуса і прорік: соціалістичний реалізм.
*
До чого ці два вступи-відступи? А ось до чого. Література, якщо добре поміркувати, сама собою ніяк не впливає на форми реальності. Вона – як пастка для вітрів, метеорологічний сак, куди залітають протяги ззовні і там же застрягають, надаючи сакові формий повноти. Якщо трапляється інакше, і література впливає-таки на щось у цьому світі, то переважно мим-оволі, не в той час і не в той спосіб, у який биїй хотілося, вдовольняючись скромною роллю інструмента в руках справжніх конструкторів дійсності. Це трапляється нечасто, бо інструмент із неї незру-чний і крихкий; але варто не забувати, що є у світі й такі цвяшки, які найзручніше забивати лупою. Переймаючи хвороби реальності, література могла би хіба що виконувати роль щеплення, коли би хтось ризикнув прищепити тяжко хворого, котрого час від часу відсилають на смертне ложе. Іншої реальності, котру ще можна було б спробувати порятувати, у нас нема.
Заражена острахами й підозрами, мудра, захоплена у полон дрібних стереотипів, мужня й толерантна, бунтівна і нахабна, закомплексована, демонстративно-зухвала, як собака, що гавкає зі страху, мазохістична й довірлива – саме така література буде цікавою, отже, житиме. Саме така література є і залишатиметься цілковито нефункціональною.
Література має право на слабкість. Має право не опиратися. І водночас об таку літературу розбиваються будь-які амбіції тотальності. Якщо література ще виконує у світі яку-небудь останню функцію, то це функція камінця, який неминуче торохкає на дні казана, де вариться чергова тоталістська ідея. І якщо у мене ще залишилася яка-небудь віра в літературу, то полягає вона в тому, що література ніколи не може бути до кінця лояльною. Хай навіть її підривна природа парадоксальним чином випливає з її слабкостей. Що, зрештою, швидше за все, і є правдою.
*
Всередині літератури, як усередині іграшкового івана-покивана, є тягарець чи маятник, зроблений з важчого і щільнішого матеріалу, ніж будь-які ідеологічні утопії. Тому за літературу можна не хвилюватися – як обережний п’яниця, вона завжди встане назад на обидві ноги і повернеться додому, навіть після найкарколомнішого ідеологічного експерименту. З критикою і критиками гірше – позбавлені спасенного для літератури екзистенційного якірця, вони можуть відлетіти у відкритий космос слідом за власною (а частіше – чужою, накинутою їм) утопією і не повернутися, навіки розминувшись із літературою, яку критикують.
Тому з ідеями, котрі таять у собі небезпеку тоталізації – як-от з ідеєю понаднаціональної літератури – треба поводитися дуже обережно.
Як свого часу натякав Морис Бланшо, найкраща критика мала б переймати у літератури всі її слабкості й сподівання, пам’ятаючи, що від тлумачення – один крок до припису. Тут парадоксальним чином „переймати” – це менше, ніж „приймати” чи „визнавати”. Переймання тут означає здатність критики бодай на мить побачити світ очима цієї літератури – слабкої, залежної від міфів та історичних образ, подеколи сварливої, легковірної й піддатливої на ідеологічні спекуляції.
Критика, яка у такий спосіб – співчутливо і чуйно, радше ніж безапеляційно і категорично, – переймає „слабкості й сподівання” літератури, розуміє цю принципову неможливість узагальнень, відчуває цю опірність надто піддатливого матеріалу. Усвідомлює, що література не може стати простором глобального діалогу, як це на світанку постмодерну уявляли собі деякі теоретики, малюючи письменників веслярами на одному великому човні і фантазуючи, як література „зближує Європу зі світом ісламу” (Д. Фоккема). Бачить, що діалог продуктивніший тоді, коли локальніший, і сучасна понаднаціональна література – це не більше, ніж засіб для індивідуального користування, спільна частота, яку вдалося знайти не так уже й багатьом поодиноким човнам серед какофонії, котра заповнює всесвітній ефір після остаточного краху ідеї „global village”. Що у сучасній концепції „понаднаціональної літератури” майже не лишилося місця для оптимізму, пов’язаного з надіями на глобальний діалог як засіб для порятунку світу. Зрештою, резонанс, як відомо – річ руйнівна.
