Оксана Ковальчук, Залишена, Видавництво «Жорж», Харків, 2026
Чорнобильська трагедія згубно вплинула на життя мільйонів людей в Україні та за кордоном. Національний інститут раку (National Cancer Institute) наводить цифру у 5 млн осіб, які постраждали від радіаційного впливу, а Європейська комісія (European Commission) з нагоди 40-х роковин трагедії опублікувала статтю зі згадкою про понад 300 тисяч осіб, яких Чорнобиль позбавив дому. Наведена статистика шокує масштабами горя, але величину національної травми розкривають не сухі цифри, а особисті історії постраждалих.
Для письменниці Оксани Ковальчук, яка працює з горором, Чорнобиль – частина власного минулого. Авторка роману «Залишена» родом з Житомирщини, одного з найбільш уражених регіонів України, і є носійкою статусу «дитина Чорнобиля». Прагнення написати роман, події в якому були би безпосередньо пов’язані з наслідками національної трагедії, виникло у неї давно. Остаточним поштовхом перейти зі звичної короткої прози до романної форми і втілити задум стала пропозиція видавництва «Жорж».
У «Залишеній» Оксана Ковальчук досліджує доволі незвичний аспект Чорнобильської трагедії, а саме – життя ізольованих громад прилеглих до зони відчуження сіл, члени яких у своїх уявленнях про світ застигли у далекому минулому. Головна героїня – студентка Оля, що підпрацьовує водійкою – разом з юною пасажиркою Настею випадково натрапляє в лісі на труп незнайомки. Прагнення вчинити правильно спонукає дівчину звернутись до поліції та допомагати слідству. Однак з першого ж дня те, що віщувало тимчасову неприємність, стає кількаденним зануренням дівчини у химерний світ селища Шаблища з його ворожими до чужинців мешканцями.
Ключ до розуміння роману варто шукати у багатогранній назві, яка дає підстави до різних трактувань.
«Залишені» – фізично відмежовані від своїх родин і колишніх життів люди.
«Залишені» – кому немає на кого покластись; хто зазнав шкоди від найближчих і тепер нездатний довіряти.
«Залишені» – за давніми повір’ями – передвісники лиха. А отже, вони потребують чужого нагляду і контролю.
Іншими словами, роман розкриває те, як трагедія національного масштабу вросла в побут і психологію конкретних людей, спотворивши їхнє уявлення про світ і про себе. Ковальчук вдається рідкісне: поєднати моторошну атмосферу горору з глибоким співчуттям до персонажів, які стали заручниками власної ізоляції (у тому числі інформаційної та культурної).
Артур Дронь, Гемінґвей нічого не знає, Видавництво Старого Лева, Львів, 2025
«Гемінґвей нічого не знає» – третя книга у доробку Артура Дроня, але перша прозова. Автор вже гучно заявив про свій поетичний талант збіркою віршів «Тут були ми» (2023). Обидві книги пов’язані темою російсько-української війни і є зразками національних бестселерів, перекладених низкою європейських мов.
Коли у 2022 році росіяни повномасштабно вторглись на територію України, Артурові було 22. У такому юному віці, ще студентом, він вирішив доєднатися до війська. З 2022 по 2025 рік військовослужбовець 125-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних сил України стояв на захисті батьківщини, допоки бойові поранення не спонукали його демобілізуватись.
Короткій прозі Артура Дроня, як і його поезії, притаманні категорична чесність, гуманність та християнський світогляд.
Чесність – у називанні речей своїми іменами. Коли Дронь пише про війну, він не прикрашає і не замовчує її найгірших рис. Війна брудна, кривава й виснажлива, у ній немає нічого привабливого чи романтичного (есей «Гемінґвей нічого не знає»); ворог – підступний і дегуманізований, для нього справді не існує нічого святого (есей «На Східному фронті все змінилось»). Тилу час від часу варто оцінювати свої дії, а не лише вигукувати слова – в есеї «Героїв не міняють» автор гірко іронізує з людей, які, голосно скандуючи «Герої не вмирають», нічого не роблять, аби виснажених за роки служби воїнів замінити. Свою порцію критики отримують і іноземні журналісти, західні інтелектуали, а також політики, які досі намагаються виправдати жорстокість росіян «війною путіна».
Гуманність Артура Дроня і його християнський світогляд тісно переплетені, адже і одне, і друге базуються на засадах любові до ближнього. У розповідях про побратимів автор не приховує щирого захоплення людьми, які на полі бою стали його опорою і розрадою, голосом оптимізму і прикладом відповідального лідерства. Ці люди мають конкретні імена, їхні позивні зазначені у присвятах і примітках – і як гірко, що багатьох із них уже немає.
Внутрішню опору Артур знаходив у вірі. Перед лицем смерті, у найважчі хвилини, в окопах під обстрілами, в автівці, яка мчить його, пораненого, до лікарів, – поет звертається до Бога з проханнями і молитвами. Стуливши повіки загиблому побратиму Доку, Дронь зі сльозами на очах промовляє «Отче наш».
«Гемінґвей нічого не знає» – сильна книга про війну, якої класична література не знала і знати не могла. Щоб зрозуміти її, у цій війні треба бути. Артур Дронь – був.
Невдовзі ця книга вийде у польському перекладі у видавництві Fundacja Pogranicze та німецькою у Verlag Friedrich Mauke за підтримки програми Translate Ukraine 2026.
Євгенія Кузнєцова, Вівці цілі, Видавництво Старого Лева, Львів, 2025
Творчість письменниці Євгенії Кузнєцової нерідко пов’язують із концептом «нової щирості» – практикою виписувати персонажів, які максимально нагадують читачам їх самих, у ситуаціях, у яких ті цілком можуть опинитись.
«Вівці цілі» – книга, що тематично охоплює багатий на події період зимових свят, символічно названий «від Романа до Йордана». Внаслідок російських обстрілів по об’єктах енергетичної інфраструктури для багатьох цей час став значно темнішим, холоднішим і самотнішим.
Головна героїня Яна – молода аспірантка, яка досліджує звичаї та обряди свого краю. Від початку повномасштабного вторгнення вона вперше опиняється у будинку батька, який мати з сестрою відремонтували й підготували для туристів. Ось воно – життя з чистого аркуша. Однак часи такі, що вся так звана «інстаграмна» краса домівки кане в лету непотрібності, коли люди гуртуються навколо тих, у кого вдома є можливість зігрітися, зарядити телефон чи приготувати їжу. Через діру у паркані Яна перелазить до сусідів – родини місцевого лікаря Романа Юхимовича – і приятелює (а згодом заводить короткий роман) з одним із його синів, Максимом. Саме він стає її провідником у світ великої і галасливої родини з братом, кумом і племінниками.
Одна з прикметних особливостей письма Кузнєцової – майстерність виписувати ніжність і затишок побуту об’ємними метафорами, від яких написаний світ оживає. Поснулі домашні коти у сусідів лагідно названі «котарством» – за аналогією до отари овець; віддалений гул генераторів у селі письменниця порівнює з гудінням оспіваних у фольклорі хрущів. У текст просочується і тонке авторське почуття гумору: герої нерідко потрапляють у дивакуваті ситуації, стають свідками чужих дивацтв і вміють посміятись із самих себе.
«Вівці цілі» – це книга про любов до України у непрості часи; про любов до людей, яку пізнаєш, лише спершу з усіма тими людьми пересварившись за столом. І про щастя, яке можна збирати по крихтах навіть тоді, коли здається, що нічого доброго вже не станеться.
Невдовзі ця книга вийде німецькою у Verlag Friedrich Mauke за підтримки програми Translate Ukraine 2026. Також рекомендуємо прочитати іншу книжку авторки, уже перекладену польською (Eugenia Kuzniecowa, Drabina, tłum. Iwona Boruszkowska, Znak, Kraków, 2024).
Лєна Лягушонкова, Мій прапор запісяв котик, Видавництво «Урбіно», Львів, 2025
Автобіографічний роман про дорослішання на Луганщині на зламі 1990-х і 2000-х.
Лєна Лягушонкова – українська театральна драматургиня, а її текст «Мій прапор запісяв котик» – епатажний, сповнений іронії та сарказму роман про власне дорослішання: від дошкільних років до університетських лав.
За сюжетом, маленька Лєна пізнає світ, у якому опинилась, через негласні закони часу, одержані у спадок від СРСР – «не хизуватись», «не виділятись», «жити так, як всі». Саме тоді, коли один політичний лад зруйнувався, а інший ще не постав, знайти точку опори та встояти було важко всім громадянам нових незалежних республік. 1990-ті стали благодатним ґрунтом для розвитку сект, екстрасенсів, астрологів і провидців, які все частіше з’являлись по телевізору. Звичайні громадяни читали газетні статті про віщунку Вангу, очікували кінця світу та вірили у чудодійні властивості товарів, які продавали торговці в електричках. Цими звичайними громадянами на Луганщині були батьки дівчинки. Цією дівчинкою, яку, здається, не лякає і не дивує ніщо – була Лєна.
Лягушонкова розповідає про світ свого дитинства з іронією, насмішкою та – що лінгвістично важливо – суржиком, великими штрихами змальовуючи історії з життя своїх рідних: діда, який усе життя співав для солдатів і мав багато коханок; надмірно опікунчої мами і байдужого батька, іншого діда, родичів-однолітків, – а також друзів зі школи й університету. Прикметно, що навіть сумні сторінки, від яких у сучасного читача волосся ставатиме дибки, як-от тогочасна медицина (зокрема, гінекологія), наскрізна корупція і бандитизм, дефіцит товарів і відчутна бідність – описані з гіркою усмішкою, мовляв, тоді усі так жили.
«Мій прапор запісяв котик» – важливий текст сучасної український літератури, яскравий і відвертий. Текст, який ілюструє життя тисяч сімей, що торували собі шлях попри кризи й негаразди. Врешті, текст, удостоєний премії «Книга року BBC» – 2025.
Невдовзі ця книга вийде німецькою у Anthea Verlag за підтримки програми Translate Ukraine 2026.
Павло Коробчук, Навій, Віхола, Київ, 2023
Поетична збірка «Навій» поета, журналіста й, віднедавна, прес-офіцера спецпризначення нацгвардії вміщує вірші, написані у період з 2019 по 2023 рік. Деякі тексти народились до початку повномасштабного вторгнення, інші були навіяні подіями воєнного часу. Однак, як і в традиційній українській вишивці, – червоні й чорні, вітаїстичні й сумні рядки гармонійно доповнюють одні одних. Такою дуалістичною і сповненою контрастів видається вся збірка.
«Навій» у ткацтві – це вал верстата; для ткання килимів таких валів у верстаті два – «спідній» і «горішній». Поміж них майстри просовують нитки основи, а у нанесенні візерунка застосовують так званий «летючий човник». Усі ці поняття метафорично становлять концепцію збірки Павла Коробчука, а назвами цих складових верстата підписані розділи книги.
Слово «навій» теж непросте: якщо у ньому перший склад поміняти із другим, вийде «війна». Натомість на обкладинці у чорних і червоних квітках художник заклав ще й візуальний контраст: те, що є рослинним символом життя в одному випадку, може видатись вибухом у другому.
Павло Коробчук у цій збірці любить гратись величинами, постійно зважуючи і порівнюючи різні елементи «мікрокосмосу» і «макрокосмосу». Саме так поет досліджує події з точки зору їхнього місця у вимірі людського життя і безсмертя Всесвіту. Наприклад, його ліричні герої мріють «жити так, ніби космічний простір / починається саме з твоєї зіниці»; а у вірші «ти це знав але не міг сформулювати» Коробчук ранжує елементи за величиною: «прислухайся до слів, які вигинали твій силует. / до речень, які ставили в лінію кілька планет, / до абетки, об яку кришилась емаль».
У віршах, присвячених подіям війни, поет часто застосовує прийом діалогічності. Його герої почергово кричать світові про власний біль: потерпання від холоду, страх від влучання снарядів, переживання за рідних, біль від смерті невинних дітей. Це голоси, які майже не отримують відповідей, або ж співрозмовники безсилі щодо їхніх прохань: «– у вас є дрова? батареї ледь теплі / – грійтесь об орбітальний рух планети».
Однак безсилість наприкінці збірки декларує і сам поет. Його слова – це провина вцілілого і зболене зізнання у власній слабкості: «Я винен, що я всього лише поет. / Я винен, що досі не вбив ворога. / Я винен, що не загинув на війні».
Збірка «Навій» – це яскраве поетичне полотно часу, зіткане з подій, які звичайний громадянин, а тим паче поет, не пропускати крізь серце не може.
До слова, невдовзі ця книга вийде у перекладі на польську у видавництві K.I.T. Stowarzyszenie Żywych Poetów за підтримки програми Translate Ukraine 2026.
Романія Строцька
