Я не слухала, що каже цей приземкуватий маленький лікар із жовтими зубами й маленькими вухами. Звідки він приїхав? Здається, з Індії... але згадував, що вчився в Харківському медичному.
Говорили ми німецькою (він – німецькою, я мовчала). Розглядаючи МРТ моєї печінки, він сказав мені російською «хуйово», а в останній день, перед випискою, сказав «охуєнно». Молодець, хлопець, є хист до мов, на відміну від мене.
Після біопсії тягнуло в боці.
«Раку немає!» – практично на пальцях пояснив мені життєрадісний головний лікар і зробив великий ковток зі своєї нержавіючої пляшки з яскраво-червоними кавунами. Вона виглядала іграшкою в його великих волохатих руках.
Він повторив: «Раку немає, все супер!»
Я змучено усміхнулася.
Я мала б зрадіти?
У мене взагалі-то був план!
Мені подобалося, що не треба відповідати на листа із джобцентру й заповнювати черговий формуляр.
Я «поставила антраг», як вони кажуть, на отримання зимового одягу.
Поставила антраг на ліжко, на табуретку, на три тарілки, на одну ковдру й пару чобіт. Так роблять, я знаю.
«Мені положено»! Тепер треба лише заповнити папірець про мої доходи за останні десять років… Я вже збиралася підтертися цим папірцем.
Нащо чоботи трупу?
Але ні, доведеться жити.
Мені подобалась чіткість і ясність, обіцяна смертю. Я збиралася повернутися в Одесу й пробачити борг своїй конченій сестрі Валі, яка торгувала моєю рибою і моїм золотом, поки я тут. Ця дура коропа від кефалі не відрізнить! Але якось продає, торгується, всіх постійних клієнтів мені порозлякувала. Вона натурально продала золоті зуби нашої мами, щоб зробити собі свої.
Я не люблю Валю, вона не любить мене, але в нас більше нікого немає.
Вона б не впоралася без свого хахаля Колі: маленький, шустрий, їздить на мерседесі з холодильником усередині, з Вилково рибу возить! А вона йому борщі калапуцає, потіха… Все життя сама була, не треба і починати…
Від роздумів мене відволікли.
Мені видали сніданок перед тим, як виперти геть. Поклали у файлик таблетки на два дні (завтра вихідні), виписку, мою страхову картку з потворною фоткою. Усе охайно склали... Німці!
Принесли на таці білу булку з паштетом і ковбасу. Ви що, не бачите, що я сто кіло важу? Я мало не зламала ваше функціональне ліжко, а ви усміхаєтеся, ніби я вам дітей хрестила! Може, це тому, що я така ввічлива? По сто разів «данке, данке», як папуга, а що робити? Я ж нічого не розумію. Молода медсестричка принесла мені каву, окремо поклала вершки, запитала, чи можу я сама ходити в туалет…
Я товста, я сумна, але ще не каліка!
Не дочекаєтесь!
Я все з’їла.
Зібралася, застелила ліжко й пішла.
Знаю, що все одно пратимуть, але застелила.
Повернулася у своє містечко на п’ятнадцять тисяч людей. Кладовище за площею більше, ніж місцева школа, одне ПТУ, багато велодоріжок. Навіть пенсіонери на роверах катаються! Нігті не фарбують, губи не фарбують, зате дупи в них пружні. Я теж сіла на велосипед, але одразу встала. Злякалася перелому шийки стегна. Мама після такого вже не встала…
Сусідка прийшла грати в дурня, ми з нею то пасьянси розкладаємо, то таро. Вона прийшла не з порожніми руками. Купила у ворожому магазині сир-косичку, ряженку, пельмені. Німецького виробництва, а називаються «сибірські», здуріти.
Я знову пожерла.
Ноги набрякли ще більше.
Кімната в мене маленька, але з ремонтом. Місто вимирає, будинки стоять порожні, а вони підлогу кладуть, оптимісти. Меблі в мене із соціального магазину, за безцінь віддали, самі привезли й установили. Кухню вибрала червону, завжди мріяла про червоний кабріолет, то хай хоч кухня. Ліжко віддала сусідка, але без матраца, матрац я сама на смітнику знайшла. Тут це нормально. Кладуть новеньке, чистеньке, пишуть «zu verschenken», в подарунок. Одна моя знайома збирає все у свій баул на коліщатках, а потім продає на eBay Kleinanzeigen. Увесь посуд у мене з вулиці, порцеляновий, красивий! Усе з нуля треба таким, як я… Але мені не страшно, я й так нуль.
Пограли в карти, вино відкоркували, випили.
Вона пішла.
А я заснула.
Усю ніч рибалили... Постачальник, Вітька, друг мій, часто брав мене із собою на лиман. Але то в іншому житті було…
Снилися мої пальці, короткі і чорні, вони пахли рибою, цей запах забився глибоко під нігті, а солона вода щипала маленькі порізи на руках. Кляті мідії, завжди об них ріжуся. Я чистила бичків, матір божа, ціле відро! Для себе ловили, не на продаж, будемо у дворі смажити. Я їх чистила, розпорювала черево, підчіплювала пальцем нутрощі, зовні риба холодна, блискуча, чужа, а всередині – тепла й пухка, викидала сплутаний клубок. Чистила і уявляла, прямо уві сні: ляп у миску, потім обвалюю в борошні, обсмажую…
Прокинулася, тягне бік.
Сильно тягне.
Я не поїду знову в лікарню!
Підійшла до дзеркала, підняла сукню, на моїх сірих мереживних трусах величезна дірка, треба їх викинути. Я нічого не викидаю. У боці теж дірка. Велика. Підозріла. Я несміливо сунула в неї безіменний палець.
Вліз!
Витягла.
Засунула вказівний.
Теж вліз!
Я, звісно, не медпрацівник, але в людях не повинні утворюватися дірки.
Подзвонила по вайберу своїй сімейній. П’ятсот гривень треба, а в мене немає, відкрила кредит у Приват24. Усе краще, ніж до цих німців іти. Лікарка сказала покашляти, покрутитися, пожаліла мене, моя Василівна. Ще маму мою лікувала, сама наскрізь хвора, а людей лікує, щука така!
Каже: «Спробуй туди марлечку засунути, тампонаду зроби, моя хороша».
«Нема марлі, Василівна».
«У цій Німеччині навіть марлі нема», – вона зітхає, і я бачу через камеру, як нуртують вени на її шиї, як вона ковтає слину, як здригається її величезна чорна родимка над губою, вона тріщить по швах, і картинка тріщить по швах.
«Тривога! – кричить Василівна. – Ой, де мій валокордин?»
Я схвально киваю – горілочка, валокордин, в’язання – це перевірені методи, а ця німецька лікарка нещодавно сказала, що ми усією країною присіли на фенобарбітал і це не працює від тривоги. Що вона знає про це життя? Який у неї стрес? Податкову декларацію заповнити?
Їду потягом у ворожий магазин, там немає марлі, зате продають Київський тортик німецького розливу. Радять піти в аптеку, я іду в аптеку, я демонструю фото марлі, вони знизують плечима, купую стерильний бинт.
Вдома я роздягаюся й засовую в дірку бинт. Бинт обливаю горілкою.
Пече.
На ранок бинт увесь мокрий, просочений брунатною рідиною. Наче тельбухами, наче риб’ячі кишки з мене витікають. Дивно, мені всю ніч снилося, що я русалка з Ланжерона, випливла на берег і тихенько дивлюся, як люди водять своїх нащадків у дельфінарій подивитися, як катують животинку. Я витягла бинт, заклеїла пластирем, пластир обмотала скотчем… Ніби полегшало, навіть сили з’явилися, прибрала, помила підлогу.
Зіскочив пластир – дивлюся, дірка ще більшою стала. Пішла в душ, але голову мити сил не було. Нахилилася підняти губку, а на підлозі риб’яче око. З мене, чи що, вискочило?
Я не з полохливих, але зрозуміла, що треба знову в лікарню, буду десять годин чекати в приймальному, знаємо ми ці історії. Але справа серйозна, мабуть, паразити. Дірку в мені прогризли.
Я так і кажу на ресепшені.
Чекати недовго.
Приходить психіатр, такий юний, безбородий, киває й погоджується ще до того, як я відкрила рота. Про всяк випадок відставляє мою сумку вбік. Думає, там у мене ножі, чи що?
«Мені хірург потрібен», – кажу я ламаною німецькою й показую: «шити-шити».
Він довго розпитує мене про дитинство і юність через Google Translate, дивиться своїми оленячими очима, повними сліз, мовчки записує про три мої викидні й собаку, яка не пережила евакуацію, а я ж узагалі через неї, дуру, виїхала… Треба мати моє щастя, щоб навіть у собаки було не все слава богу. Діабет! А інсуліну в березні в усій Одеській області ніде не було. Могла б і повернутися, але мене вже тут узяли на олівець. Квартира, страховка, як це все закрити? Та й Валя-алкашка все діло захаяла, поки мене немає… що він там строчить?
Нащо йому знати, як я сплю і що мені сниться? Смішний! Коли в мене востаннє були місячні! Чи є мені з ким поговорити! Нарешті попросив роздягнутися…
Ми вже більше години говоримо, ще не бачила такої прудкості від німецьких лікарів.
Видно, зовсім йому робити нехєр.
Послухав легені, серце, нарешті поклав на спину й почав пальпувати живіт. Дихайте, дихайте, стукає, тисне, зітхає, стетоскоп свій приклав, а я думала, він тільки мозкоправ, а він січе! Нарешті сказав сісти й почав стукати по нирках. Тут-то я йому дірку й показала…
Я, може, дама проста, а на думку Валі навіть нахабна, але це мені ще ніколи в житті не заважало! Тільки навпаки! Я взяла палець цього герра Шульмана, молодого лікаря-психіатра в ретельно випрасуваному халатику, і сунула куди треба!
Він отетерів.
Що це таке?
Я ж кажу: дірка, хірург, зашити – тут уже ламаною німецькою.
Доктор зблід, витяг палець у білій гумовій рукавичці, викинув її у смітник біля раковини й довго мив руки, а потім, не торкаючись руками дверної ручки, ліктем прочинив двері й пішов.
«Притрушений якийсь», – вирішила я.
Привели українську врачіху. Хірург. На мене схожа. Кругла, маленька, бойова, не боїться ручки забруднити.
– А ви звідки?
– З Одеси, – каже вона, – не відволікайте, я намагаюся перевірити глибину ранового каналу. Це після біопсії?
– Чорт його знає, – я мрійливо прикриваю очі, – одеситка, пощастило ж мені свою зустріти!
– Краї спокійні, поверхневий рановий канал завглибшки близько 1,5 см, без кишень. Незначне серозне виділення, гною немає, ознак активної інфекції немає. Навколишні тканини м’які, – бурмоче вона собі під ніс.
– Вона розповзається, благаю, зашийте! – я відчуваю, як багровіє моє обличчя.
Вона зітхнула і наклала три малесеньких шовчика.
– Рану не чіпайте, прийдете на контроль через два дні, – вона замислюється. – Гній не витікав?
«Життя моє витікає, дорогенька».
Я всміхнулася, побачивши її обличчя, і про всяк випадок озирнулася, чи не почув психіатр, бо почне зараз знову співчутливо дивитися.
Не було його там!
Я пішла додому.
Я не знала, що мені робити, тому, лежачи на ліжку в німецькій глушині, слухала, як стрекочуть цикади, і дивилася, як джміль ховається в листі чорнобривця, який я тут посадила.
Я лежала, поки не почула мамин голос, у ній теж було сто кіло ваги, але, на відміну від мене, не менше ста кіло гідності, почула, як вона каже: «Кіш мір ін тухес».
Так вона казала, коли збиралася зробити по-своєму, тоді, коли по-своєму робити не варто було, потім курила, потім кашляла, а потім жила далі, поки не закінчаться гроші, а якщо закінчувалися – продавала щось на Староконці й знову курила, і знову кашляла.
«Поцілуйте мене в дупу, але я житиму як умію», – так казала моя мудра мати, але я так не можу, я живу як слід, як треба. І зараз мені треба здати пластикові пляшки, щоб отримати назад по двадцять п’ять центів за кожну, й оформити проїзний. Я ж сама цю кашу заварила. Клята псина, так мене підставила. Кому писати? Куди писати? Мені просто потрібна була сімка, щоб дзвонити й користуватися картою, а я уклала договір із Vodafone на три роки. Його не можна розірвати… Я множу папірці, отже, існую, скільки документів може бути в самотньої жінки середніх років? У мене папка луснула, в яку я складала свої документи.
Я лежала й думала, і лежала й думала, і врешті-решт написала доньці: «Купи мені квиток до Перемишля».
Потім подумала ще й написала: «Пробач, вітаю з народженням донечки».
Дірку перевірила, на місці, всю ніч не могла заснути, чула, як тріщали шви, один за одним.
Уранці дірка виросла ще більше.
З неї виразно випадали риб’ячі нутрощі. Я знову дістала звідти риб’яче око і покрутила в руках. Потім викинула його.
Я сходила в туалет, заварила ромашкового чаю й утомилася. Прилягла відпочити й уже не могла встати. Чому тануть сили мої? Я ж не працюю, курсів німецької чекаю вже більше восьми місяців, я тільки й роблю, що переживаю і ходжу по лікарях. Чому немає сил помити голову, купити собі ці таблетки заліза, про які торочить Василівна, сміття чому немає сил винести? Минулого тижня опариші завелися через те, що я варене м’ясо в каструлі на балконі забула. Я ж практична жінка, я ж копійка до копійки, а тут каструлю викинула, від огиди… Життя боятися стала. А цей доктор каже: «У вас немає раку». А що тоді?
Стан мій погіршувався, з дірки текло рікою, довелося підставляти ложку, потім чашку, потім тазик.
На потяг ішла з відром, яке тягнула за собою. Але коли перетнула кордон, виїхала з Перемишля й опинилася у Львові – перестало підтікати. І що ближче до моря мого – то менша дірка.
Герметичною вже не буду, але краще!
І в Одесі, вдома вже, перед моїм улюбленим старим засраним дзеркалом – глянула на неї. Остаточно не затягнулася – олівець усе одно заліз. Нащо я собі олівець туди запхала? Ну цікава я баба, дурна! А кому не було б цікаво? Не щодня з тебе риб’ячі тельбухи лізуть, наче я сама на рибу перетворююся.
Права була Валька, хай ті їдуть, хто можуть, і лишаються хай теж ті, хто можуть. І всі вони праві, всі ми праві, хай тільки не тече з мене! Права була моя Валька! А те, що вона оселедця від кефалі відрізнити не може, то хто може, хто може, коли часи такі смутні, у вухах шумить і хочеш просто, щоб усе це скінчилося, а воно ніколи не скінчиться. Якщо почалося, то вже сталося, змило, виплюнуло… Не повинні в людях дірки утворюватися, а якщо вже утворилися – через них витікає життя.
Беріть марлю,
беріть із собою марлю в евакуацію.