Лариса Денисенко
24.02.2022
Ніколи не думала, що напишу це.
Що прокинуся не від запаху кави, не від поцілунку, не від того, що діти вовтузяться, не від скиглення цуценят, не від тривожності, не від будильника, не від свіжого повітря, не від лементу серпокрильців, а від вибухів.
Дорогі посестри й побратими, тримаймося, допомагаймо одне одному, більше милосердя, менше агресії та нервів, гуртуймося, з вірою в себе і вірою в Бога.
07.03.2022
Я відкладала цей допис стільки, скільки могла.
Не уявляєте, скільки йде питань:
– Чого ти не їдеш? Ти досі в Києві?
– Думати треба про себе! Жити треба, ти потрібна!
– Чого зволікаєш? Та тобі броньовану фуру підженуть, щоб вас усіх вивезти, ти ж не остання людина, в тебе не може не бути зв’язків, ми тобі знімаємо зараз квартиру в Ужгороді, чим ти собі думаєш, ти прирекла батьків на смерть!
– Київ будуть брати і брати, будуть бої, килимове бомбардування, не буде води, житла, тепла, світла, ви будете заважати військовим, треба мати совість, усвідомити це, не бути радянськими людьми, полишати місто, ви – обтяжливе, ви – не помічне.
І далі, далі, далі.
І я розумію, що більшість цих криків, прохань, звернень до мене – з великої любові, турботи, великих сердець.
Я не буду вам переповідати, як починається мій день. У країні війна, скрутних, жахливих, нестерпних обставин дуже багато.
Просто зрозумійте, будь ласка, одну річ: я ніби нікому не давала за життя аж таких приводів сумніватися в моїй адекватності.
Фактично всі, хто зараз перебувають, наприклад, у Києві, мають свої ілюзії, роблять свої помилки, зважають на різні обставини, але ухвалюють непрості рішення.
Від твердої волі до обставин, які не в змозі подолати.
Моїм батькам 84 роки, навіть два поверхи по сходах обертаються для них падінням, серцевими нападами, а в перші дні війни, на довершення до всього, я їх виводила з ковіду.
Тато народився в Києві, він фізично і психологічно зв’язаний із містом, мама мріяла про Київ із дівоцтва, і от вона тут, і народила тут мене.
Є люди, котрі полишають батьків на сусідів, вивозять себе і дітей. Мені не треба вивозити дітей.
Мої батьки інколи не зовсім розуміють всієї ситуації, так, бувають переляканими, а подеколи й дивовижно спокійними, але вони прийняли ці обставини і розуміють, де хочуть зустріти смерть за найгірших обставин.
Я це поважаю. Спробуйте бодай трохи це також поважати.
І намагаюся чесно й сумлінно виконувати свій обов’язок доньки. Чи усвідомлюю я, що може бути нестерпно? Так. Усвідомлюю. Чи сповнена я песимізму? Трапляється, так.
Коли мене накриває цей стан, я, власне, думаю про те, що прожила гідне життя. Правда, гідне життя, була і є корисною для людей і суспільства, можливо, і для країни. Зроблено, з одного боку, недостатньо і мало, а з іншого: зроблено багато важливого. Цього буває достатньо для спокою і рівноваги.
Чи мені страшно? Так, безумовно. Чи тримаюся я за життя? Так, інакше б я не перенесла своє життя в коридор, як клоп. Чи відчуваю я оптимізм і майбутнє? Так, інколи потужно, інколи фоново, але відчуваю.
Моя подруга Катя, котра з дитинства оберігає всіх тваринок, свій домашній немалий зоопарк поповнила папугами і морською свинкою: «Ніхто не хотів її брати з зоо, шиншилок розібрали, а вона сидить. Я також не хотіла, але в неї такі оченята».
І вона також тут зі мною, в Києві. І купила костюм на весілля, похресник мій одружується, чорт забирай цих потвор, у квітні.
Ми просто тут. Тут. Так склалося. Спробуйте це прийняти, добре? Обіймаю вас.
20.03.2022
Хочу поговорити про страх.
Певно, всі розуміють, що страх за своє життя, за життя своєї дитини, близьких – це нормально.
Хтось може намагатися проковтнути його, а він, як велика пігулка, може застрягнути де завгодно і заважати дихати.
Буває, страх викликаний тим, що по твоїй хаті луплять нещадно. Вода – талий сніг, і треба ж його ще набрати зовні, а там летить і виє. Ти виповзаєш, бо в дитини тріскаються губи, повзеш і бачиш тіло сусідки, а ще пса, що тримає в пащі щось подібне на людську кінцівку.
Буває страх, коли ведеш машину навмання, і тебе зупиняють буряти, кадировці, інша наволоч, і ти вже бачила, що сталося з іншими, до твого сина лізуть з гигиканням: «Ти ж мужик, чєво рєвьош как карова?» І раптом тебе пропускають, ти їдеш і чуєш постріли за спиною.
Буває страх, коли тягнеш на собі стару маму, собаку, переноску з котом, десь машиною чоловік вивозить трьох дітей, а навколо розстрілюється твоє життя, а ти волочиш усе це, бо поки можеш, і не надто розумієш – страх це, відчай, шалена сміливість?
Буває страх, коли сусід пішов дістати хліба й не повернувся. Прошили його автоматною чергою.
І ще сидіти і вити безсило, бо нема з рідними зв’язку день, три, тиждень, а ти знаєш з новин, що там відбувається. І тебе по ще живому, як ножем.
Є страх, коли щодня чекаєш на обстріл, бо тебе рідко розчаровують, десь та й прилітає: з неба, із сухопутних позицій. Страх вкладається з тобою на підлогу, прокидається з тобою, першим тикає тебе нігтиком в око: «Прокинулася, так? Ти що, спала? Нііі. Не спала. Дооообрееееччччко».
Є страх, бо війна. Просто страх, бо війна, і життя не нормалізується. Ти не можеш з цим жити от просто взагалі. Не можеш впоратися, зжитися, вигнати, переключитись не можеш.
Як і больовий поріг, поріг емпатії, поріг страху у всіх різний.
І люди їдуть з місць, де відчувають страх. Ці люди різні, в когось один наплічник, дві дитини, кіт та нуль ресурсів.
У когось – добротна валіза та більші ресурси, бодай фінансові, на картках, ніж у тих людей, котрі зустрічають на вокзалах, кордоні.
Але жодна картка не компенсує страх. Фінанси можуть допомогти людині краще облаштуватися, от і все.
Але мало людей з Києва та Харкова, з Сум та доглянутих (не можу про це писати без здригання) кварталів Бучі от просто мріяли полишити свої люблені квартири і життя, щоб облаштуватися де пощастило, в Чернівцях, Румунії, Кракові, Львові, Ужгороді. Вони не хотіли так змінювати свої життя.
Я зараз не про воєнний туризм і відпусткові відсиджування в Грузії чи Туреччині. Такі випадки також є, я знаю таких людей і серед своїх знайомих.
Я про людей, котрі рятували свої життя, своїх дітей, свою психіку від реальної загрози.
Когось страх розбиває і робить розгубленим, а когось концентрує і робить агресивним. Страх вказує на нашу людськість, страх виносить на поверхню і тваринність.
Я просто хочу сказати всім містам – центрам всебічного піклування і догляду, що є виснажливою роботою і часто невдячною: ви стикаєтеся з людьми катастрофічно застрашеними, і це проявляється в різних формах людської поведінки – гідних поваги і таких, що викликають роздратованість.
У 2014–15 і далі роках до Києва приїхало багато «донецьких» не тому, що тут їм медом намащено, а тому, що окупанти принесли страх, злість, знищували побудоване працею життя в Донецьку.
І тут також було багато бурхливого: «Нічого собі в неї машина! Нічого собі купили житло! Нічого собі, нагле таке припхалося і на щось претендує!»
На трьох заможних людей, присутність яких була помітною і дратувала, припадали життя сотень вигнаних ворогом, втомлених і застрашених, котрих не помічали.
Але всі ці люди, – і життя яких помістилося в лексусі і семи валізах, і життя котрих зачаїлося в крихітному наплічнику й одягу не по сезону, – були вимушені це зробити. Вимушені. Примушені війною.
Тимчасово примушені люди.
І нам усім доводиться з цим жити. Не вистачить на всіх знеболювального, заспокійливого, антибіотики не працюють.
08.05.2022
Підлітки мого району зараз обговорюють ядерний удар.
Доросліші сидять на лавках або на спортивних спорудах, говорять про те, що робити, коли влуплять саме тут, а що – якщо ближче до центру. Вони регочуть, злегка штовхаються, вони дуже сміливі, але цей регіт, безумовно, захисний.
Київські діти – діти дітей Чорнобиля – говорять про 8, 9, 10 травня і свідомі того, що це може бути ядерний удар.
– А ти сказав Тані, що вона твій космос? – питає дівчина. Він сміється, обіймає її дружньо, я не чую, чи сказав він Тані, я не знаю, чи ця Таня існує чи існує ось ця дівчина, котру він легко обійняв за плечі і якій щось відповідає. Третій з їхньої зграйки мовчки п’є щось з бляшанки.
Молодші говорять про ядерну зброю дуже діловито. Вони на гойдалках. Тут можна почути: ти шо, дебіл? Ти придурок, ти нічого не розумієш! Відстань! Якщо таке буде, то всі помруть, але можна зробити собі спеціальну кімнату. Думаєш, це реально? Думаєш, її хтось зробив? Може, президент? Ні. Не можна бути живим, коли всі помруть. Ким він буде без нас? Без кого без нас? Без людей. Без України.
– Ей! Дістанете мене? А от і ні! Не дістанете! Ніхто не дістане! – каже мала лазунка, яка сидить на гілці яблуні, яблуня вся у квіту.
Ні, ніхто там не дістане тебе, яблуневе дівчисько. Київські діти та підлітки мого району говорять про ядерний удар.
Олена Стяжкіна
Київ, 27 березня 2022 року
Після Перемоги хтось має говорити. Це буду не я. Я не хочу й не зможу говорити після Перемоги. Я хочу, щоб було тихо, чутно вітер, чутно траву, чутно хижі кроки кота на дворі. Без мого голосу, без вашого, без всіхнього голосу. Тихо... Щоб словами та звуками не перебити «те, що не вмирає».
Але хтось має говорити. Це буде такий самий священний обов’язок, як фронт, волонтерство, шпиталі. Промовами, інтерв’ю, доповідями ті, хто зможуть говорити, дадуть іншим можливість вловити шепіт тих, хто пішов.
Вловити шепіт, запах, смак, холод або тепло долонь. Десь тут. Все це буде десь – змішане з повітрям, з листям, з водою, з парфумами, бензином, кавою, пасками. Десь тут, де буде моя рука й моє вухо, яке тепер не чує й не збирається чути нічого, крім них.
Не уві сні, хоча й уві сні також. Я хочу, що це було явленим дивом. І щоб воно було скрізь, і кожний міг би його впізнати. Диво, в котрому зазвучить якась округлена «р», або затинання, або оперний тембр – тенор, сопрано, бас.
У нашому мовчанні ми будемо впізнавати їхні голоси, й наші зціплені щелепи відкриються та, може, випустять трохи слів. А може й ні. Я не хочу й не буду говорити. Я буду шукати, чекати та слухати. І доти, допоки не знайду, я не буду говорити.
Київ, 28 березня 2022 року
Сергійкові чотири роки. Він з бабусею живе на восьмому поверсі. Коли лунає сигнал повітряної тривоги, Сергійко несеться сходами та встигає постукати у двері на кожному сходовому майданчику з веселим криком: «Пані та панове! Терміново в укриття!»
Укриття, щоправда, як такого немає: ані бомбосховища, ані підвалу. Люди збираються на першому поверсі, виносять стільці, крісла та спальні мішки на той випадок, якщо тривога буде довгою.
За десять хвилин від початку сидіння Сергійко звертається до всіх: «А скажіть, будь ласка, ні в кого вдома не залишилося трохи компотику? Для мене – як для доброго та чемного гостя?»
Компотик знаходиться у двох чи навіть у трьох квартирах. Сергійко смакує кожний. Він п’є та хвалить господинь, натякаючи, що його бабця «от ніколи так не вміє». Час йде...
До «невмілої бабки» додається дід, який «спіймав диверсанта і відніс його як хабар до військкомату».
Згодом Сергійко каже: «А чи нема в когось для чемного гостя хлібчика з медом?» Хитрує. Насправді він не хоче хлібчика з медом й розраховує на те, що у кватирах його сусідів точно не лежить вже підготовлений сандвіч, а тому чекає на печиво, цукерку, шоколадку – щось заборонене у мирні часи.
Він говорить: «Бабо, от зараз нас всіх тут вб’ють – й кому тоді будуть потрібні мої красиві зуби й здорова їжа всередині пуза?»
Декілька звуків він вимовляє неправильно. Але зі смислами завжди все ок.
***
Ті, що дістались села, пишуть, що додому повернулися лелеки. Ті, хто чекає своїх з Маріуполя, пишуть, що туди навідався кадиров.
Ми по-різному проживаємо війну, але однаково проживемо Перемогу.
***
Тридцять третій день лютого. В дитинстві мені говорили, що лютий – найкоротший місяць року.
***
Багато мерів вкладали грубі гроші в свої виборчі кампанії. Ніде правди діти: посада мера в Україні завжди означала доступ до державного бюджету, від якого можна було непогано відкусити. Відкусити так, щоб вистачило на хатинку в Іспанії, трошки – у спадщину дітям та онукам. Ну й собі – на красиве життя.
Тепер виходить, що мери вкладали грубі гроші в те, щоб стати героями. А іноді навіть нескореними мучениками, розстріляними ворогом за вірність Україні.
Ніхто не знає, з чого та коли народжується сила бути людиною. У нашій теперішній історії виходить, що вона народжується зі всього.
Артем Чапай
04.03.2022
Найважливіше – зв’язок, втратити телефон майже так само страшно, як втратити документи чи автомат.
Складно буває вранці. Раніше, бувало, прокидаєшся і уфф, це сон. А зараз снилося, що ведеш дитину до школи, прокидаєшся – все ще війна.
Удень одразу стає легше від overwhelming відчуття єдності, ти – частинка чогось великого і на доброму боці.
І ще почав постійно казати «я люблю тебе» людям незалежно від статі.
Ну і, про це всі говорять, багаторівневість survivor’s guilt. Волонтериш – не в армії, в армії – не під Києвом, мабуть, навіть якщо під Києвом, чи Херсоном, чи Харковом, усе одно щось не так?
Відчуття, що навіть якщо конкретний момент неефективний, загалом усе одно все це якось по-броунівськи працює куди треба.
І щохвилини бажання, щоб уся ця «велич» закінчилася.
10.03.2022
Це ж практично нічого не можна конкретно писати, тим паче фотографувати.
Учора мав курс екстремального водіння: тебе тягнуть на шнурку по ямах, і це така медитація на mindfulness, де не можна ні на секунду відволіктися. Українські машини теж ламаються – але ми вдома, тут нам кожен допоможе.
Чи ось вранці стоїш після нічного чергування, голодний, невиспаний, і тому мерзнеш. У нас тут є дядя Міша на прізвисько Гугл (бо він завжди все знає краще за камандірів). Дивиться на мене нещасного і каже: «Васильович, ну що ви як російський окупант? Зараз хтось зніме і скаже: дивіться, яку бідосю призвали». Але. Пішов і поїв гарячого домашнього від місцевих жінок – і вже чуєш іронічне: „О, тепер ви виглядаєте як нормальний фашист-каратєль».
Гріє не тільки те, що воно гаряче, а й те, що його робили з власної волі з любов’ю. А тим часом окупантів ненавидять.
До речі, ще дивне і дуже потрібне – постійна наявність підтримки від близьких по месенджерах. Думаю, ця підтримка для т.зв. «бойового духу» наразі значно перевершує можливі безпекові ризики (хоча он стараєшся нічого не казати крім загальних емоційних вражень).
Узагалі від армії таке враження, що настав анархо-комунізм. Не утопічний, а народний, як він є: з дегуманізацією ворога, з неминучими гомосексуальними жартами (хоч це в армії стабільно: нічого не змінилося, відколи я був курсантом у дев’яностих). Але money stopped being an issue для рядового.
Повезли нас стригтися, хто хотів. І так вийшло, що попали не в «усі стрижки по 100», а в якийсь «салон краси», де поряд багатій тьоті роблять шеллак. Перукарка відмовилася брати гроші: «Чим змогла допомогла».
«Я тільки одного не понімаю, – каже лейтенант, коли ми повернулись. – Якшо це був салон краси, то чого звідти вийшли ви?»
12.03.2022
Може, це від недосипу, але здалося, що ми зараз опинилися в час і місці, коли від нас буквально залежить майбутнє планети. Вартові галактики.
Ми не можемо хотіти, щоб замість нас ризикували чи страждали інші – бо це загрожуватиме виходом усього з-під контролю й навіть, може, життю самої планети. І ми не можемо здатися, ми маємо собою виснажити диктатуру – бо інакше на планеті стане гірше жити, стане менше свободи.
І, канєшно, як тільки все закінчиться, всі у «центрі світу» знову про цю периферію забудуть, і в їхніх історіях ключовими будуть вони самі, спасіння рядового Раяна. Але що ж.
Це звучить пафосно, але на практиці пафосного нічого немає. Наприклад, я просто-на-просто вночі охороняю тих, хто вміє щось більше, щоб вони виспалися. У доволі комфортних умовах, у закладеному мішками приміщенні, у більшій безпеці, ніж багато цивільних, ще й з електрочайником. Це тобі не ПВО чи Байрактaром керувати. Але, припустимо, таких простих охоронців зараз десяток тисяч.
Через нас проїжджали кілька хлопців із ПВО. Діти, які бачили смерть. У них рашисти розбомбили казарму, розповідають, в одного руки тремтять, але вони їдуть в іншу бойову частину.
І, до речі, переважно ніяких пафосних розмов, крім матюків на рашистів. Радіють, що хтось у черзі на квартиру, що збільшили зарплату, що сьогодні смачна їжа. А на аватарках у старших – вони з внуками (а не з автоматами).
Про можливий ризик найкраще сказав Степан Васильович: «Ще ні один утопленик не повісився».
Серед атошників, які вже щось знають, нема ніякого пафосу і тим паче «героїзму». Діти, кредити. Робиш те, що треба, важлива думка найближчого оточення, посміюються з тих, у кого «ще нічого не сталось, а вони вже повсирались». Якось так.
Коротше, ми просто опинилися в такий час і в такому місці. І не можемо просити, щоб за нас страждали інші: чи то американці ризикували Третьою Світовою, чи то щоб росіяни своїми життями, а не тільки заявами, ризикували проти режиму. Бо й ми б не робили цього, якби мали вибір. Це стається.
23.04.2022
Російський режим – це ж і є фашизм, саме не нацизм, а отой, класичний. І «Белла чао» звучить буквально: «Одного ранку я прокинувся й виявив загарбника».
Una mattina mi son svegliato
E ho trovato l’invasor
Це буквально про ранок 24 лютого для всіх нас.
05.06.2022
Мене що продовжує вражати, то це синхронність емоцій і схожість історій. Мільйони, у кожного своя – але часто схожі.
Написав був ото пост про те, що світ такий прекрасний, пташки, природа – але є хуйло, яке за край світу зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину. Потім дивлюсь, у Чепиноги практично ідентичні думки.
Чи ось розговорився з жінкою, бо я в формі. Каже, вона наполовину етнічна росіянка, але її син на передовій під Слов’янськом проти орків. Кажу, о, і у нас два офіцера етнічні росіяни, тут за нас.
Вона каже, а буває навпаки. Каже, має брата тут і одного, який виїхав у Тюмень колись – то це тепер путініст.
Кажу, у нас те саме. Мамин брат виріс у Коломиї, але переїхав у Пітер. Мамі моїй казав «ето фейкі», а в цей час її син сидів із жінкою в коридорі, за сто метрів – бої, а він думає, що в разі чого в хаті нема навіть сокири, тільки молоток для м’яса.
Вона каже, о і у мене сестра в Росії каже «так вам і треба», а досі приїжджала до нас і малих дітей привозила, щоб ми їй гляділи.
Мільйон історій, у кожного – своя, і всі схожі.
Ксенія Харченко
02.03.2022
Я тепер – біженка.
Машину, що стоїть у дворі, я гладжу, мов корову, яка вигодувала родину моєї прабабусі – мою родину – під час війни. Доки її не пристрелили радянські солдати. Таке враження, ніби саме заради цих 700 кілометрів я навчилась водити. Заради цих трьох діб спала цілий січень. Нарешті, після безсонного грудня.
Минуло тільки два дні, у мене вже survivor syndrome. Мої батьки, моя сестра, мої друзі, все моє життя – у Києві. Моє головне завдання – подбати про себе і свою дитину. Так дивно, я знову наче з немовлям. П’ятирічний хлопчик хоче їсти з ложечки, сидіти у мами на ручках, засинати поряд. Він мужньо витримав дорогу, тепер мені треба витримувати його верески, адже дитина нервує. Нервує, бо мама не відривається від телефону. Не відривається, бо не може. Також не може плакати, бо ми тепер із ним удвох. І я відповідаю за нас обох.
Але я – біженка-щасливиця, бо зараз відчуваю, ніби все те, що я робила до цього, всі ті, кого знала до цього, – допомагають мені зайти в нове життя, в якому я ще себе не бачу. Тобто я починаю бачити себе в ньому завдяки всім тим, хто пропонує допомогу. Допомогу утікачам від війни. Сотням тисяч утікачів від війни у найбільшій країні Європи. Війни з однією з найпотужніших армій світу. Якій Україна протистоїть щосили, щодуху – на подив усьому світу, але не нам самим.
У понеділок в Києві підірвали телевежу. На фотографії видно мій будинок, а якщо її збільшити, то можна розгледіти вікно в кімнаті мого сина. Дорога, якою я ходила, моя станція метро, наш Бабин Яр, де поховані жертви нацистів часів Другої світової, – усе це, усе це.
Я довго готувалася і не приготувалась. Тричі збирала і розбирала речі, двічі пакувала все в машину, щоразу відкладаючи цей момент, коли буде «вчасно», але ще не запізно.
Таке враження, ніби за нами горить земля. Ми їхали дорогами, поритими гусеницями, бачили стільки постів, стільки військових. І я щоразу казала синові, що ці дяді дуже хороші, що вони нас захищають, що ми переможемо. Багатьох із цих доріг і мостів уже немає. Немає і багатьох дядь. І немає 16 дітей. Наші вороги безжально розстрілюють цивільне населення, бомблять цілі міста. Це «гуманітарна» місія, що, поза всяким сумнівом, має на меті стерти з лиця землі цілу країну.
Я заплющую очі й бачу, як заходжу в кухню і ставлю чайник. Як нюхаю крем для обличчя, як завантажую пральну машинку. Я бачу, як ми втрьох із татом мого сина, моїм колишнім чоловіком, лежимо у великому ліжку тієї ночі, що стане останньою в нашому домі – домі, де ми жили утрьох, потім удвох. Де ми заклеїли вікна, заклали їх подушками і вирішили тієї останньої ночі лишитись у спальні. Я досі відчуваю свою пухову подушку під щокою, ковдру з машинками, якою накривала свого сина, відчуваю запах свіжої білизни, холод знадвору. Я відкриваю гардероб і обираю якийсь одяг, бо сьогодні холодніше, ніж учора, але все це подумки – і це так дивно.
У холодильнику досі стоїть суп, який я зварила у перший день війни, коли доріг за машинами не було видно і ми не змогли виїхати.
У мене було все – життя, яке я дуже любила. Яке так довго і наполегливо жила, стільки разів його обираючи. Життя, в якому я могла дозволити собі не лише найнеобхідніше. Життя, якого у мене тепер немає.
На фото – мій син на кордоні. Де ми, щасливці, простояли усього 32 години.
У мене немає слів, немає відчуттів, немає розуміння того, як і що буде далі. Мої друзі й рідні зайняті виживанням – а я зробила найтяжчий вибір у своєму житті. І вислів про дорогу, якої немає назад, набуває іншого значення: її фізично немає для багатьох із нас.
12.03.2022
А я лежала і думала: як же я його такого кудись повезу? А мені казали: накачаєш нурофеном і повезеш.
Що ж, усе почалося після його одужання. І за три дні до війни я зважилась поїхати до його тата Roma на зйомку. За день до цього ми з Тишуном сильно сварились, якщо можна це так назвати. Він не слухався, я кричала. Він кричав, що мама погана і що не хоче зі мною бути, а якщо я скучатиму, то він все одно не приїде. Я казала йому, що в мене був план провести з ним нарешті хороший вихідний день. А він казав: «Тепер, мама, у мене інші плани».
Наступного дня ми поїхали в оранжерею на ВДНГ. Тишун лишився зі своїм татом у теплиці, а я дзвонила своєму татові і обговорювала усе те саме. На пошті на мене вже чекало радіо, аптечка мала приїхати десь незабаром. Я відчувала, що треба сфотографуватися. Що треба якось зібратись і зважитись, щоб стати перед об’єктивом колишнього чоловіка. Він відмовився зніматися з нами. Тепер на цих фото тільки ми з сином. Мама все ще буває погана, але Тишун уже нікуди не хоче від мене, навіть коли ми сваримось.
Я взяла з собою кілька фотографій, які Тишунів тато зробив ще в пологовому, вони надруковані вручну. Зараз мені дуже хочеться зробити колаж і монтаж: мої батьки і сестра – під Києвом, тато Тишуна – у Києві. Мені хочеться мати бодай одне фото, на якому будемо ми всі. Аптечка так і лишилась на пошті, бо в середу я вирішила забрати її в четвер. А позавчора, тобто через два тижні після того самого четверга, які видаються чи не двома роками, мені зателефонували з Одеси і запитали, чи я її заберу. Я розплакалась і сказала, що вже ні, що не зможу її забрати.
Зараз Тишун також хворіє, у нього 39. Ми з ним удвох в країні, де я колись почувалася щасливою, а тепер… Тепер я думаю про те, що мені треба було б мінімум дві зарплати, щоб знімати житло і оплачувати найнеобхідніше. У місті, де в мене немає села, щоб ростити дитину, бо воно – в селі у Київській області. Де хвилюються за нас. А ми – там, де хвилюємось за них. І там, звідки треба їхати далі, накачатись нурофеном і їхати далі.
Олеся Мамчич
Уривки зі «Щоденника повернення: Краків – Київ»
У листопаді 2025-го, після понад чотирьох років у Кракові, я повернулася додому в Україну, де на 15-му поверсі пересічної київської висотки мене чекала не лише повторна адаптація до зміненого війною рідного міста, а й буквально найтемніша (блекаут із проблисками ліхтарика!) та найхолодніша (до мінус 27 градусів за Цельсієм) нескінченно довга зима. Зустріч із моєю країною була болючою й радісною, ми обидві стали іншими – втомленими, але нескінченно впертими у своєму оптимізмі: тут, на цих київських пагорбах, між димів та обстрілів, народжується особливе майбутнє.
5 грудня 2026 року, три тижні після повернення:
Сьогодні розбирала кишеню рюкзака і побачила, що мій краківський міський проїзний вичерпався кілька днів тому. Скоро «вигасне» 30 днів статусу УКР у Польщі, й брама ЄС замкнеться за мною. Маленькі дрібні вказівки, що за великою зміною ідуть тисячі маленьких змін.
Повернення додому після понад 4 років за кордоном не відбувається у форматі «взяла квиток, переставила себе з локації в локацію, побігла далі», ні, повернення – це швидка переміна просторових координат, але весь час, в’язкий і покритий шаром споминів, залишається з тобою – і все оте тонке, невимовне, підсвідоме переміщується значно повільніше, ніж тіло, якісь ниточки тягнуться услід, потім поволі рвуться й переформатовуються, а наступний досвід наростає по міліметру. І з-під усього проступають острови, ні, гучні архіпелаги: власних київських спогадів, від раннього дитинства, студентства, дітей малими, протестів на Майдані, ковіду, – і далі. Спогади були в мені архівовані, але фізичне ходіння по знайомих вулицях виносить якісь геть забуті, дрібні й різкі, і кожен із них трошки перевстановлює всю систему пам’яті.
Байдуже, що я повернулася в рідне місто, в якому виросла і яке знаю наскрізь – Київ змінився, я змінилася, час змінився. Колись, іще на початку моєї стипендії в Польщі, я взяла в бібліотеці книжку з соціології, назву та авторів якої вже не згадаю, це була наукова праця про дітей-номадів. Пригадую, як мене здивувало тоді одне твердження: перед міграцією в нову країну родини дипломатів зазвичай очікують труднощів адаптації, але коли через 3-4 роки повертаються додому назад, не закладають енергії на абсолютно таку саму по часу й витратах реадаптацію до своєї вже зміненої батьківщини, і тому процес «назад» буває набагато важчим, аніж «уперед». Це міркування мене заскочило, і я собі запам’ятала: треба закладати, що буде важко.
Психологічно я була готова, що їду у непростий час, війна, листопад, високий поверх, буде виснажливо, страшно і темно.
Почну з того, що простий побут у Кракові і простий побут у Києві, навіть якщо винести за дужки обстріли та відключення світла, інший. Тут інший колір трави, інша вологість повітря, інша висота неба, інша твердість ліжка, інший поворот у ванну, інша яскравість кольорів, інші налаштування звуків, змінена шкала емоційності, різкіші рухи, виразніші обриси облич, тепліші смаки, нервовіший рух на пішохідних переходах, усюди зрозуміла до дна (і до глибин під дном) мова, обриси людей, які постійно нагадують когось знайомого. В іноземному натовпі я впізнавала українців, але відвикла бачити майже постійно українців, тому кілька разів за прогулянку зависаю: ота дівчина – ну просто копія співробітниці з видавництва. А оцей дідусь – точно не сусід по селу? А той чоловік – викапаний близький друг. Око постійно бачить подібності. Мені навіть песики здаються якимись інакшими, ніж у Польщі, і більш схожими на мого Джері.
(…)
Виє сирена, моніторингові канали запевняють, що сьогодні буде мій третій великий обстріл Києва. Мій другий обстріл був більшим і страшнішим, ніж перший, довга ніч у коридорі, потім день просто здихляче жахливого самопочуття з калатанням серця і вирубленням концентрації. Вдихаємо разом із Києвом і входимо у ніч.
2 квітня 2026 року, чотири з половиною місяці після повернення
(…)
Десь на початку лютого, тобто через два з половиною місяці після повернення, в мені піднялися якісь геть базові інстинкти – опанувати соціум і територію.
Я весь час наново проходжу ногами ті вулички, де можу пройти пішки, туди-сюди, і опанувавши якийсь радіус – розширюю його далі; я дивлюся в вікно, проїжджаючи менш знайомі райони, немов маю зрозуміти, як цей простір функціонує. Мені важливо виходити за межі Києва: ось я доїхала до Вишневого, ось до Осещини, повз Київське море – й назад. А ось поїздка ПЕНу по Київщині, ще далі. Я сама собі нагадую нашого пса, коли він приїздить на дачу й інтенсивно гасає: дедалі ширшими колами, обнюхуючи і обстрибуючи ділянку.
У мене якась непоборна потреба спілкуватися, але не телефоном, а вживу (на комунікацію онлайн, месенджери, мейли – сил майже немає, там я страшенно гальмую, буває, цілий день не можу підійти і увімкнути ноут, ніби хтось зачарував підхід до нього). Натомість якщо йдеться про зустрічі в реалі... Дивуюся сама собі: інтровертка, я потребую багато тихого часу, саморефлексії та відновлення, моє коло спілкування – дуже вибагливе, я звикла зважувати свої фізичні сили і частіше робити вибір на користь прогулянки лугом наодинці.
Зараз же видається, що на якийсь час мене перепрошили на рівні базових функцій: дуже хочеться спілкування, я ведуся на всі живі запрошення, звідки б вони не йшли, заводжу смол-токи, довго розмовляю за кавою, виходжу на всі можливі культурні події і лишаюся договорити в кулуарах. Мені дуже хочеться слухати людей, цікаво їх бачити, цікаво уявляти їхнє життя, приходити в гості, визирати з їхнього вікна, уявляти себе ними, я дуже багато слухаю, розпитую, уявляю, запам’ятовую, і це йде на якомусь драйві, історії не змішуються, інтерес до людей не вигасає.
Сама собі пояснюю, що така хвиля несподіваної екстравертності піднялася від базових інстинктів, глибших, ніж можу зрозуміти. Востаннє аж так хотілося йти в люди після тривалого всесвітнього ковідного карантину.
Може, мене просто захльостує прадавня радість пережитої зими, а зима ж таки була несамовито важка, я навіть пам’ятаю її погано – ніби під темною лампою. Часом схоплюють спазматичні сльози, й ридаю весь вечір, і в голову лізуть усі можливі катастрофічні сценарії водночас, а страшна мігрень вкладає у ліжко (особливо після обстрілів), а потім знову встаю – і охоплює безпричинна радість буття, просто добре бути, добре йти, добре сміятися, закидаючи голову і дивлячись на ворушіння хмар, які, мов на сцені, – з мого 15-го поверху. Добре вийти на балкон і вдивлятися в каскади новобудов, нарешті не поглинутих темрявою блекауту.
Радість пронизує від кожного листочка, від гарного стрічного обличчя чи від можливості отак собі піти й просто скуштувати щось зі знаних із дитинства ласощів (хліб чорний український, згущенка, ряженка, зефір, вівсяне печиво, салат з морської капусти, цукерки «Ромашка», баночка варення від батьків...) І я знову відчуваю запахи!
За кордоном у мене ніби вимкнули ніс. Я могла його використовувати як прилад для базових замірів середовища: як пахне декоративна свічка? чи хороші парфуми? чи немає смогу? каша не пригоріла? Але я майже не вловлювала природних хвиль запахів, які, як звикла, огортають надворі: за кордоном мені не пахли скошена трава, осіннє листя, мулистий берег ріки, яблука в саду з-за огорожі, навіть квіти на клумбі. Натомість під час коротких візитів додому запахи розпаковувалися і повертались у реальність, як додатковий вимір: у Києві чи на Чернігівщині я знову чула прілу сосну й тонку присутність грибів у лісі, густу настоянку кропиви в пролазі між хатами, яблука! вишні! суниці! крупний дощ на теплому літньому асфальті! присипану пилом вулицю! Не знаю, це інша вологість чи режим напруженої чужинки, щось інакше працювало за кордоном, прикручуючи мені нюховий канал сприйняття. У Києві ж я знову почула запах снігу, крижаного повітря, оголеного парку, а зараз – весняне повітря пахне геть інакше, ніж зимове, теплом, вологою й першою травою.
Окрема історія – як я адаптувалася до тривог. Після інтенсивного періоду зимових обстрілів у мені ввімкнувся режим ігнору небезпеки. Чуєш тривогу й нікуди не йдеш, а часом навіть забуваєш стежити, що куди летить і чи не пора ховатися, якщо це вночі – просипаєш. Ігнор діє тільки на знайомій території, де охоплює ілюзія, буцімто там, де ти все обходила ногами, нічого поганого просто не може статися. Що твої стіни на горішньому поверсі чомусь непробивні, і якщо тривога застала вдома – все буде гаразд. Натомість тривога в незнайомому районі Києва змушує непевно озиратися навколо. А поїздка Київщиною, далі, ніж я можу доїхати чи дійти самотужки, виводить у ще менш знайому територію, здається, ніби там іще небезпечніше.
(…)
Коли довго немає тривог, я їх чекаю. Це неможливо пояснити: я ж не хочу, щоб були смерті, руйнування, ховатися в коридорі, стискатися й чути пронизливий залізний скрип дрона. Але мій організм присів на адреналін, йому хочеться стрепенутися, перейти в активний режим, раптом різко зосередитись, матюкатися й злитися, чути вибухи і – виживати. Розмовляю зі своїм тілом, кажу, що воно дурне, і чую його регіт у відповідь.