Поетичний трактат

 

 

Від Авторки

Свій «Поетичний трактат» я почала писати влітку 2026 року у Віллі Деціюша, майже на околиці Кракова. Мені треба було спробувати зрозуміти, як змінилася українська поезія у XXI столітті, а особливо після повномасштабного вторгнення росії, на тлі безлічі інших викликів і випробувань. Крім того, це стало ще одним зусиллям особливої рефлексії, яка, поряд із перекладом, виявилася найглибшим із доступних мені вчитуванням у поезію, в філософську думку Чеслава Мілоша. Відтак моє літо 2026 року настало практично відразу після Мілошевої весни 1956 року – тому що я багато у чому пішла слід у слід за оригінальним «Поетичним трактатом», першоджерелом цього тексту, природно застосовуючи мімесис, але не заради імітації чи наслідування, а заради якомога проникливішого його пізнання.
Отже, частини мого Трактату такі. Частина I, «Чудові часи», розповідає, умовно, про Львів і літпроцес 1990-х. Частина II, «Столиця», розповідає, умовно, про Київ і літпроцес між «Революцією на Граніті» і «Революцією Гідності», але також про Костюшка, який надихав Шевченка, а тепер, опосередковано, надихає нас. У Частині III, яка називається «Дух Історії», йдеться про розстріли на Майдані у Києві, анексію Криму, часткову окупацію Донецької та Луганської областей, а далі про повномасштабне вторгнення росії в Україну, про геноцид, що його здійснюють росіяни на тимчасово окупованих українських територіях, про наше повсякденне життя в ці роки та про зовсім нову українську поезію. Частина IV, якої немає і не може бути у Мілоша – «Сонце України». У «Поетичному трактаті» Мілош згадує про Україну в другій частині («Столиця»), але суто як про територію, покинуту поляками – «біженцями з України» – в період становлення польської державності після Першої світової. Польська шляхта, яка з середини XVII ст. (після Люблінської Унії) почала масово мігрувати на Південь України, в степи і до моря, станом на кінець 1790-х володіла тисячами маєтків переважно вздовж Дніпра, а від Дніпра – далеко на південний схід, аж до Одеси. Коли на цих землях почалися революція та анархія, поляки втікали переважно до Варшави. Вважаю, що це природно і справедливо – нехай четверта частина мого «Поетичного трактату», міметичного і сповненого любові до Мілоша, називається саме так – вирваними з контексту словами Василя Стуса – «Сонце України».

Головний редактор журналу «Радар» Павел Лижвінський у липні 2026 року запропонував мені написати текст із алюзіями до Мілошевого «Поетичного трактату», але оскільки в Арістотеля у «Поетиці» мімесис пояснено як фундаментальний засіб мистецтва, я вирішила віддати належне саме фундаментальності мімесису, через який проявляється сутність творчості та здатність культури відображати і створювати багато сенсів.
Безумовно, я розумію, що мені написався непростий твір, можливо, зараз він буде складнішим для польського читача, ніж для читача непольського, або ніж для польського читача – але, наприклад, п’ять років тому, адже всі ми в ці дні проходимо через трансформації історичної свідомості. Крім того, українському читачеві ця моя поема також радше не сподобається. Що ж тоді з читачами «Трактату...» в перекладі німецькою мовою? Може, з огляду на нинішню роль Німеччини у Європі серед німців знайдуться зацікавлені принаймні деякими фрагментами?

90-річний Чеслав Мілош у 2001 році, у слові «Від Автора», написав буквально таке: «“Трактату...” традиція російської поезії не є близькою...». Ця цитата певною мірою вириває слова Мілоша із контексту, але мені вона дуже подобається своєю своєчасністю – здається, ніби цю думку Мілош сформулював зовсім недавно.

Я вражена, наскільки багато всього в культурі повторюється, вражена, що, опираючись на «Поетичний трактат» Мілоша як на першоджерело, можу писати своє «Від Автора» майже його словами. Можливо, серед читачів знайдуться такі, хто сприйме мій «Трактат...» як насмішку чи пародію, але запевняю, це зовсім не так. Насправді я керуюся логікою міфу, хоч і застосовую засоби міфологізації у такий спосіб, у яких їх радше не застосовують, принаймні щодо Мілоша і його «Трактату...».
Але у перспективі мого «Поетичного трактату» Мілошів «Поетичний трактат» – це щось, що формує «картину світу», а окремі частини Мілошевого «Трактату...» («Чудові часи», «Столиця», «Дух Історії», «Природа»), по суті, є глибокими колективними несвідомими образами (наприклад, «Чудові часи» як «Золотий Вік»), відтак викликають сильну емоційну реакцію не тільки як добра поезія, але й з огляду на логіку міфу. Зрештою, Мілош на глибинному рівні мислить архетипами, це добре видно у «Світ. Поема наївна». Без мого «Трактату...» логіка міфу в Мілошевому «Трактаті...» радше невидима, але я, у парадоксальний спосіб міфологізуючи першоджерело, створюю ситуацію повторення та ритуалізації, а вводячи другий, типологічно подібний елемент, створюю ніби «ритм» і особливу ситуацію народження віри. І допіру в цій новій оптиці проявляється, що в Мілошевому «Трактаті...» у єдину конструкцію «правди» поєднуються неспівмірні факти, уривки інформації, на одному рівні співіснують чутки та реалії (фрагмент про маленьку вуличку в маленькому Кракові, де нібито по сусідству жили Станіслав Виспянський і Джозеф Конрад (насправді – не жили), – поряд з фрагментом про «Слівця» Тадеуша Боя-Желенського), при цьому складні проблеми замінюються простими уявленнями, стереотипами, які мало відрізняються від вірувань (зокрема я маю на увазі рефрен «там наш початок» у першій частині Мілошевого «Трактату...»). Хіба це не нагадує міфологічні бриколаж та мозаїчність?

Мушу також звернути увагу на те, що у моєму «Трактаті...», як і в Мілоша, є багато автобіографічного, певною мірою – вистражданого. Адже щоразу під час війни або після неї особливо важливими стають для поета відповіді на питання, якими є обов’язки поета відносно його рідної мови, а також відносно його країни. Україна, як і Польща після Другої світової, внаслідок збройної агресії опинилася під сильним зовнішнім тиском і проходить через жахливі випробування. Я пишу про це в «Поетичному трактаті» – про трансформації української поезії, зумовлені «Духом Історії».
Чеслав Мілош після війни обрав еміграцію, і це було для нього непросте рішення. Я, проживши рік у Німеччині (у Берліні) та півтора роки в Польщі (у Кракові), повернулася в Україну, до Львова.
Мілош у слові «Від Автора», пояснюючи, чому він обрав еміграцію, стверджує: «...я не бачив іншого виходу, однак я вважав, що сталінізація, яка розгорталася в Польщі, не триватиме надто довго...» Це ще одна цитата, яка вириває слова Мілоша із первісного контексту, – і переносить їх у зовсім інший контекст, нинішній: несподіваний, спершу незвичний, віднедавна – неприємний і незручний. Тому що я також могла би почати речення десь як він: «... я не бачила іншого виходу, однак я вважала, що...»

Тим не менше, парадоксально, ця моя поема, і навіть сам факт її публікації у «Радарі» дають, принаймні якоюсь мірою, відповідь на питання, яке я ставила собі багато років, у тому числі ще в Берліні і в Кракові: «Що нам робити?».

 

Вступ

рідна мова це єдиний наш океан
у якому слова – всі є всім одночасно:
скелі й камені риби мілинні й глибоководні
в ньому сіль піт і сльози у кожній з краплин
піщини листки принесені з висохлих русел
тіні прозорі зо́ рі

рідна мова це море гостинне
й негостинне для тих хто прийшов із мечем
чорне синє атраме́нт заятрився в ранах
тут сусідять скіфи таври кіммерійці і кипчаки
до Дніпра Дністра Дону Донця Дунаю
кров’ю своєю сармати себе подописували
 
рідна мова це ріки Леглич Удич Витвиця Рось
Інгулець Ільта Ірклій Ірпінь Ірванець
Горинь Прип’ять Буг Стрипа Бешка дивні слова
Тростянець Ятрань Іква Збруч Білоус Біла Річка
Тиса Стир Буча Прут Тікич Ореля
річка Халча Легличева притока
 
(халча для тюрків
означає гаптований золотом-сріблом килим)

рідна мова це дуже старі озера
з берегами порослими дубом ясеном подекуди буками
буквами скупими найщедрішими в манускриптах
попритихали оболоки білісінькі на тихій поверхні плес
що в дні безповітряні нагадують аркуші недозрілі
і стовбури сосен так щільно як фоліанти стоять
стоять стовбури сосен щільно як фоліанти

рідна мова на рідній землі це мільйони джерел
де верстви піску або гравій над шаром щільної глини
на дні яру край пущі чи може десь в передгір’ї
росте дерево до небес а на нім хрущі гудуть солов’ї
ритм і сон
медвяна мелодія сяє сюрчить дзюркоче
там і тим сокровенна вода джерельна тамує спрагу
дає насінинам попроростати в усе одночасно
у небо у вітер в проміння у гострий вир
у віру що є поезія і в віру що ніщо не минає

рідна мова це підземні солодкі води
що напоюють міріади криниць і нас через них
оксид дейтерію справді рідкісний воістину всюдисущий

рідна мова це солодші ніж сусла солодкі води
вірші і пісня за піснею заповітніші ніж меди
хай буде звичайною звичайною як ковток води
мамина колискова

 

 

Частина I. Чудові часи

робота поезії після проголошення Незалежності
була нелегкою
гіркою
одначе веселою як ніколи до того

хто б і хіба б забув
бубубу бабаба бубубу
лугосад гулосад галосуд

(ГОЛА!)
(СУД!)

Позаяк
Либонь
Вивих

якщо говорити
мовою яка свідчить сама за себе
робота поезії після проголошення Незалежності
була нелегкою

нелегкою але
попри те що бувало недобре і зле
робота поезії робила свою роботу
видиму і невидиму

і раділося сяялося і сіялося Слово від Слова
і діялася плоть слова від плоті слова

і світло
ставалося
й не переставало
свідченнями живих
і свічами вічних
ними і нами
віршами
іменами

все починалося дуже просто
одного дня зруйнувався Берлінський Мур
і всюди в Європі
понаставали нові поети
і у Львові понаставали
вічні й живі
молоді та з Розстріляного Відродження

прийшов
як приходять хрущі
Антонич

і відразу трава
з кісток поетів повиростала
лисиці леви і ластівки стали словами
зеленої зорі черва і листя матерія
перемінилися в незнищенне
вільхи закучерявилися гайовою мовою

вже вдруге
після першого розстрілу
прийшов Семенко

спочатку з Хорольщини
а потім із найдальших доріг
напнувши поезопісню
над голими головами поголеними

Плужник прийшов
кулі перерахувавши
якраз для всіх

Свідзінський прийшов
зі спервовічного полум’я
та іже з ним

у 1981 році з заслання до Львова
приїхали Калинці

нагодився Чубай
і рано помер
і помовчавши
заговорив знову

наче свіча в свічаді
Стус засяяв у славі
а після 1985-го немовби воскрес

у віршах в серцях надовго загостювали
Малкович Мідянка і Москалець

Вінграновський стався немов промінець
на маленькій планеті у великому лузі

Дмитро Павличко із таємницею
 
Неборак прибув посередині покоління
прилетіла Літаюча Голова

Римарук і Діва Обида випрозорилися
ще в високій воді

та не та Діва Обида
котра в Євгена Маланюка
а Діва Обида Медея поезія

Махно Андрухович Герасим’юк
Білоцерківець Забужко Григорів Кордун
Голобородько і Воробйов

вічні й живі

всі свої
всі з одного агону
чи майже
майже і майже

не можна ще не згадати
говорячи про роботу поезії
Ірину Жиленко
дрібненьку і кропітку
Володимира Лучука
Назара Гончара
Лишегу
але чи можливо згадати всіх?

у маленькому Львові існує дуже маленька вуличка
там у різні роки проживали багато різних поетів
усім цим поетам випала різна слава і різна доля
але тільки три з-поміж них
померли своєю смертю
вже після проголошення Незалежності

а дві старенькі досі ще не померли
і досі пишуть

Львів – це «маленький Париж» на кривавих землях

якщо у поетів спитати
у чому все ж полягала
робота поезії після проголошення Незалежності України
і з чого все починалося
мало хто відповість

але для мене
все починалося з дідуся
зі студентських розмов
з декількох бардів
зі справді живих поетів
з журналів і їхніх редакторів –
Гусейнова Іздрика Кордуна Римарука
Дмитра Стуса і трьох тут не названих
з великого Марека Іващишина
і з Марекової Дзиґи
і з Львівського театру імені Курбаса
і з одної короткої розмови з Кучинським

шкода що я
тільки через десятиліття дотямила
чим виявилися для мене як для поетки
вибух Вивиху і Червоної Рути
Мертвий Півень Тарас Чубай Проскурня
Анька Середа і весь Четвер Душарка
Бурмака Царан і Небораків Неборок
Мар’яна Савка – і взагалі ціла ММЮННа ТУГа
Калинець Содомора і десятки знайомих в Ляльці
з якими можна було поговорити про вірші і взагалі
чим були для мене як для поетки
мої найрідніші люди
Оленка Іринка Ясочка Сянька Олеся
Бедрик Жадан Пістон
Хаданович Марина Оленка з Бучі
сестри Матіяш
Вітас Марюс
Дицьо і Відеман
Анета Єлена Юрга
а пізніше і Марія з Аркадієм

чим для мене був скромний поет
зарахований до лику святих
папа Іван Павло II

(у Львові 26 червня
під час Літургії на іподромі
напівслові
у мить перевершення часу
перестала гроза
а я осягла
що Таємниця
молитва поезія
єдиносутні)

шкода що я
тільки через десятиліття дотямила
чим були Лір (фестиваль)
Київські Лаври
варшавські Поетичні Маніфестації
двадцять п’ять львівських Форумів видавців –
але особливо найперші
мій останній
Book Forum Lviv
відбувся у 2020-му
відтоді мене не кличуть
я навіть не знаю чому

Січ Уяздовська
пані Оля пані Богуся Адам Поморський
Лазар і Анджей Менцвель
співрозмовник-професор

я тільки через десятиліття дотямила
чим був для мене
Ярослав Годун
українською «ягодун»
польський дипломат що вчитався
в мої переклади Лесьмяна і Тувіма

мій не-поет чоловік
і його переклади віршів
з чотирнадцяти мов
тільки для мене

мої українці
мої поляки
мої білоруси
мої литовці
мої євреї

рідний Фінберг Марк Білорусець
Цвєтков
Херсонські
Лінор
Марія

я на жаль
тільки через десятиліття дотямила
чим в принципі виявились
декілька поколінь
і не тільки в українській культурі
які взяли на себе
непросту
надзвичайно невдячну
роботу пробуджування поезії
української Незалежності
яка виникала
хоч і не на зовсім голому місці
але майже з нічого

не на зовсім голому місці
бо моє покоління мало апостолів серед них
Соломія Павличко взагалі не поетка
Осип Зінкевич взагалі не поет

Соломія Павличко змінила
ставлення молоді до культури
до тексту і до кожного слова

можливо не тільки молоді
не тільки мого покоління
і не якоїсь значущої для соціологів групи
може тільки моє

Осип Зінкевич
незамінний недооцінений
культурний і я переконана політичний діяч
перетворив пострадянський хаос у літпроцесі
на велику співдію
на історію української літератури
доби становлення України
до російського вторгнення

а ще моя альма матер
в мене там були особливі люди
Ольга Федик і Комаринець Наталя Братунь
Алла Татаренко Віктор Дмитрук Зубрицька

у 1990-х в моїй альма матері побували
з публічними лекціями чи просто
Ліна Костенко і Віра Вовк
Бойчук і Рубчак
Тарнавський і Андієвська

я Бойчукові сказала
тоді другокурсниця
вручаючи
кілька аркушів зі своїми віршами
що дарую не книжку
а лише невеличкий рукопис
бо напевно
більше ніколи
його
Бойчука
не побачу
маючи на увазі
що ніколи не побуваю в Америці
а він відповів мені дуже весело:
«Як не вмру, то прочитаю!» –
і невдовзі перебрався з Нью-Йорка до Києва
роздаровуючи сотні картин з діаспори
українським музеям

БуБаБу
ЛуГоСад
ММЮННА ТУГа
«Нечувані»
й інші рідні
почуті і не почуті

відгомін Революції на Граніті
був у Львові
тривалим густим як мед
переповнював щільники

площа Ринок у Львові була нашим Монмартром

ми себе воістину переповнювали

наші довгі чудові часи
солодко і нещадно тривали

дуже солодко і немилосердно мало
як дитинство як юність вони тривали
і ще досі досі досі тривають не перестали
безконечні у вічності золоті наші чудові часи

 

 

Частина II. «Столиця»

дорога до Києва для поета починалася з того
що раптом писався вірш
достойний столиці

і тоді поет наприклад із Прокурави
чи поетка наприклад з Луцька
чи наприклад поетка із Ридодубів
або наприклад поет із Нижнього Березова
або наприклад поетка з Куянівки
чи поет із Ананьїва
не знаного в Україні містечка
перебирався і осідав
можливо десь на Лівому березі
але не обов’язково
щоб і далі писати вірші
просто ближче до середовища і журналів
до Софії до Лаври
до столичних богів

та настала доба Інтернету
і все змінилося
Київ лишився стояти на місці Києва
а столичні боги
віртуально оселилися в соцмережах

те саме стосується не тільки поетів

до кінця 1990-х усе українське в Києві
було приблизно подібним на архіпелаг
острови острівці
а між ними дороги невидимі в океані
більші і менші судна чи утлі човники
люди люди люди і люди
більші чи менші могутні чи утлі окремі люди
на студених буремних вітрах історії
на хвилях немилосердних
де страшна небезпека чигає ближче до берегів

Могилянка
університетський Червоний корпус
за проєктом Беретті
колись – із викраденими в росію
книгозбірнями із Волині
колекціями манускриптів і книг із Вільна
у 1970-ті – з втраченим вітражем «Шевченко»

Заливаха (народився під Куп’янськом
малювати вчився у Ленінграді
саме там обійняв Тараса Григоровича
вже зрілим віднайшов Україну)
і Горська з Ялти
(вбита спецслужбами СРСР
молотком у потилицю)
довго
«відшукували причетного»
зрештою відшукали
і Грицько Чубай описав
як то двійник двійнику розказує
що ні то не я не я
може то квітка

після Революції на Граніті
до Верхньої Лаври юрмами
як і з давніх-давен і в усі віки
взяли та й поприходили
мамаї різні старі кобзарі
у Музей Гончара
у Музей стародруків

а ще всюди потрошки бібліотек
а ще горстка вільних університетів
абищиці дещиці поодинокі титани

на них щоразу
споконвіку
нині і присно
тримається все водночас

сотні тисяч людей
нібито на порозі пробудження
але ab ovo
навіть в мистецтві пробуджуються не всі

художники музиканти
часом міцніші аніж поети
бо їхні хребти серця
і сльози у сльозових залозах
не залежать від слів

канцеляріям пропаганди
значно важче притиснути художника за хвоста
й тим більше музиканта за музику

але поети
оті найвільніші поети
були у столиці Радянської України як чорне гетто

у Варшаві
говорить Мілош
чорним гетто називали деякі вулиці
заселені переважно євреями
які в основному носили чорне
бо зазвичай вони були дуже бідними
а чорне вбрання не вимагало дорогого прання

у радянському Києві
переважно чорне носили
найвільніші поети
хтось із них кочегарив
хтось мив щовечора сцену
хтось вулиці замітав
а тоді годинами філософствував
хтось потрохи вчителював
у вечірній двозмінній школі
вчив читати своїх ровесників
хтось вантажив вагони
хтось відбувши три божевільні
(каральна психіатрія в СРСР
була немилосердно жорстокою)
намагався здохнути вже остаточно
відтак пив пив пив пив пив пив
намагався допити безодню до решти
майже всі вони аж до смерті
не мали власних виданих книг
зате голосно реготали уважно читали
хтось знав напам’ять вірші Ольжича і Теліги
хтось юного Кисельова

«і мати молода, і сонце юне...»
напам’ять шептав один з найвільніших
у свобідну хвилину
весь у чорному
в прокуреній кочегарці
і тоді йому перед очі
набігали власні живі рядки

шістнадцять днів Революції на Граніті
у жовтні 1990-го
усе змінили
для України
і як ми тепер знаємо для Європи
великий студентський всеукраїнський протест
не був кривавим

на Майдані
який тоді називався
неофіційно
Жовтневою площею
у сорока дев’яти наметах
голодували сто тридцять сім осіб
майже половина із них жінки
потім голодуючих стало сто п’ятдесят вісім
із двадцяти чотирьох міст

у день коли Революція на Граніті перемогла
голодували двісті дев’яносто вісім студентів
з них двадцять сім голодували з першого дня

істинно кажу
якби не Революція на Граніті
істинно кажу
якби не вона
українці б загрузли у безконечно
колоніальному алаверди
адже Україна і Польща для російських поетів
завжди були приблизно як залитий кров’ю Кавказ
як Дагестан і Чечня

до речі
в битві російського корпусу під Ендиреєм
де петровські війська
зіткнулися із кумиками і чеченцями 
росіяни з царського війська
спершу ганебно програли бій

справу вирішили калмики
каральна експедиція
споряджена особисто царем Петром Першим

ці калмики під Ендиреєм вирізали усіх до ноги
і жінок з дітьми всіх до ноги
це мені справді дуже нагадує
бурятів які варили собак у Бучі
 
однак нагадаю невтаємниченим
що коли Петро Перший
на кістках заснував Петербург
і пішов руйнувати Вкраїну
він був у союзі з Польщею
а коли пішов на Персію (через Кавказ)
він був у союзі з українськими козаками

істинно кажу немає нічого гіршого
ніж які завгодно союзи з росією
бо росія завжди поневолювала народи
руками головами відрізаними
вченими язиками
народів поневолених нею до того

відтак поневолені росією трохи давніше
неминуче приходять у ролі карателів
до поневолених росією ось-ось
 
самі ж поляки згодом напишуть:
дурні домовленості з Петром так ослабили Польщу
що російський цар був для Речі Посполитої ніби гробар

без Петрових руйнівних для Європи союзів
не було би
ні 1772-го
ні 1793 -го
ні 1795-го
ні 1795-го
і можливо в Польщі була б зовсім інша столиця

Тадеуш Костюшко національний герой
не тільки Польщі а й Білорусі й Литви
за заслуги у Франції її почесний громадянин
почесний громадянин за заслуги в Сполучених Штатах Америки
почесний громадянин Любешева Волинської області
(тобто ні але можливо
можливо колись)

виходець із берестейської руської шляхти
борець за свободу до речі маловідомий поет
тобто надзвичайно маловідомий
маловідоміший ніж гетьман Іван Мазепа

а жаль адже романтичні герої
борці за свободу
надихали великих
навіть найбільших поетів
надихають і дотепер

про Мазепу писали Вольтер і Лорд Байрон
(а ще Пушкін – гидко – в «Полтаві»)

про Костюшка писали Семюел Тейлор Колрідж Лорд Байрон Джон Кітс
(а ще Пушкін – гидко – в одній з епіграм)

(Пушкіну про великих
чомусь подобалося писати гидко)

прабаба Костюшка Анна Гольшанська
була поріднена з Вітовтом і Ягайлом
з дому Тадеуш-Анджей
знав польську й полісько-руську розмовну мову
(себто напівукраїнську-напівбілоруську)
бо його мама Текля з дому Ратомська
трималася спадкоємності
Великого Князівства Литовського

Костюшко кажуть
замолоду говорив про себе що він «литвин»
пожив у Дрездені та Парижі
можливо раз чи й не раз приїздив до Львова
в Америці дослуживсь до звання бригадного генерала 
інженер архітектор фортець
важко поранений у бою з росіянами
взятий в полон два роки провів
у Петропавловській фортеці у Петербурзі
кажуть вдавав що не знає російської
кажуть у камері постійно наспівував
свій написаний ще в Америці
полонез про прощання

не випадково згадую тут Костюшка
українські поети про нього замало знають
про Костюшка здається писав тільки Дмитро Павличко
для України цього категорично замало

згадую тут про Костюшка
бо загальновідомо що він
інженер полководець
але Костюшко насамперед
маловідомий великий поет
надзвичайно маловідомий
хоч один з найбільших і найвільніших
за понад тисячу років
світової історії літератури

поет без столиці
який проміняв
Лондон Стокгольм Вашингтон
Варшаву Париж
на важкий привілей показувати
і дарувати людям свободу
повертати нещасним природну гідність
надто ж тим кого гідності і свободи
примусово позбавили

у снах він для мене безумовно живий
за місцем народження український по суті
білорусько-польсько-литовсько-поліський автор
(латинське auctor означає
«знавець, засновник, творець, захисник»
і походить від дієслова augere
«робити більшим, збагачувати, ростити, створювати»)

насправді він міг би приїхати
з Меречовщини
не до Варшави а до Києва чи до Вільна
чи до Мінська
вчитися в єзуїтів

(вільний поет приїжджає до столиці
і вчиться щось будувати
наприклад вільну державу)

у Києві під час Революції на Граніті він був би
десь коло Марека Іващишина
коло Тараса Прохаська
можливо Костюшко сам би не голодував
заради того щоб гарантувати безпеку
тим які голодують
замість віршів він писав би списки
учасників голодування
з даними рівня цукру у крові

під час Помаранчевої Революції Костюшко мабуть промовляв би зі сцени
звертаючись зокрема до жінок і до священників

під час Революції Гідності
певно був би на Інститутській
від початку і до кінця

це не пуста уява
я це кажу бо я це знаю

мені надзвичайно бракує Костюшка
Костюшка завжди бракує

і щоразу
щоразу
мені бракує Шевченка

Тарас Шевченко у Вільно
вчився в професора живопису Йонаса Рустемаса
вірменина родом з Константинополя

Рустема маленьким продали в рабство
у десять років Рустема викупив із неволі
Адам Чарторийський

Чарторийський на вісім років привіз хлопчину до Львова
змужнівши вільний і обдарований Ян Рустем
їде вчитися живопису до Варшави та до Берліна

Шевченко називає свого професора з Вільна
«старий Рустем»
наприклад в листі до Броніслава Залеського

Рустем був молодший від Костюшка десь на шістнадцять років
Рустем роками жив у Варшаві
для Рустема Костюшко не був легендою
Рустем створив мініатюрний портрет Костюшка
а портрет для художника це розмова

я думаю саме в цьому особлива сила і співдія столиць
у Варшаві художник Рустем малює портрет Костюшка
у Вільно Рустем професор живопису
сам дитиною викуплений з неволі
навчає Шевченка – підлітка-кріпака
Рустем розказує Шевченкові про Костюшка
пізніше у Петербурзі Шевченко не може не думати
про те як знущалися росіяни
над пораненим Костюшком в полоні
але Шевченко не пише про Костюшка здається ніде
хоч мені між його рядками
постать Костюшка вгадується не раз і не два
Костюшко в Кобзаревому «Кобзарі»
є ніби голуб утретє випущений з ковчегу
є ніби вітер що віє удосвіта
і стихає коли піднімається сонце
так наче його й не було

насправді якщо подумати
за саме лиш ім’я Костюшка
хтось наївний міг заплатити страшну ціну
а Шевченко не був наївним

але коли Тарас Григорович пише полякові про Рустема
він фактично згадує про Костюшка
бо не було в ті часи поляка
який не знав би про цей манюній портрет

у такий же спосіб мені відомо
що Костюшко був великим поетом
майже як Байрон

як поет Костюшко впливав на уяву
коли Шевченкові писався його «Кобзар»
Костюшко впливав на уяву Лорда Байрона
інших великих поетів
як поет Костюшко впливає на нас і нині
через двісті років після своєї смерті

ми з моїм чоловіком
розмовляли про Костюшка не раз і не два
як поет він завжди впливав на мою уяву
мені подобалось що Костюшко також мав ім’я Андрій
а Андрію подобалось значення імені Бонавентура

нас обох в усі часи надихали
його надзвичайна життєва історія

він зберіг бездоганність і чистоту
чистоту в морі крові
без перебільшення – бездоганність і чистоту
в морі крові

кілька років у мене над робочим столом
висіли три портрети
Данте Стус і Костюшко
(четвертий – портрет Шевченка – не на стіні
а безпосередньо на «Кобзарі» 1986 року видання)
і чоловік мене іноді жартома називав «капітаном Немо»
бо в Немо у «Наутилусі»
теж був портрет Костюшка над робочим столом

я не раз казала чоловікові
я Ніхто
саме так і писала
своє ім’я – Ніхто –
Ніхто з великої літери

з Мілошем я би поговорила
про Костюшка про Немо
Немо був би польським борцем за свободу
якби не гроші

в Індійському океані
недалеко від острова Амстердам
є острів Святого Павла
на якому ще в 1867 році
жив самотньо
ніби якийсь вигнанець
Костюшко
чи то брат чи кузен чи племінник Тадеуша

Жюль Верн прочитав
про «польського Робінзона Крузо»
колишнього повстанця проти царя в газетах

Мілош пише про Немо
варшавського фокусника

невідомо чи Мілош
знав про того Костюшка на тому острові Святого Павла
але ці факти дивовижно римуються
з них проступає такий густий неймовірний ритм
пов’язаності всього з усім
що аж напівзаперечується реальність
і водночас у невидимому у вічному
утверджується все що було і є

відтак я вражена відступаю
від стіни на якій проступає образ
але далі багато багато думаю

думаю про Костюшка і одночасно про Київ
думаю про єдину мою столицю
про боротьбу за нашу і вашу свободу
яка буває якщо свобода то тільки велика й одна для всіх
бо не буває свободи лише для обраних

ще думаю що боротьба за свободу
немислима без поетів
зокрема таких як мільйони неназваних невідомих
їм пишуться невидимі вірші
самим лише диханням
у повітрі і без повітря

остання книжка епохи перед війною
«Пора плодів і квітів» Мар’яни Савки

остання книжка епохи перед війною
остання книжка любові перед війною

останні мирні плоди і квіти перед війною

 

 

Частина III. «Дух Історії»

дух історії промовляє до мене з руїн
з віршів з одягу зношеного і або більше не ношеного
зі стосів старих газет з фотографій
з живої пам’яті доки вона дійсно жива
і з того чого нема і ніколи більше не буде

дух історії промовляє до мене з втраченого

я ніколи не мала нічого від жодної з моїх прабаб
а вони усе повтрачали під час Другої світової
перші совіти забрали в одної прабаби великий ліс
другі в другої дуже велике поле
у третьої сад чималий із великим ставком
у четвертої всіх дітей крім найменшої доні Ані
тож на старість мої прабаби не хотіли нічого крім грубих перин
бо завжди бракувало дров і мерзлося в хаті
та й від жодного прадіда я по суті нічого не мала
крім понищених фотографій прадіда Михайла
і згортка вощеного паперу від прадіда Березюка
щоб у вікнах коли стріляють
був папір замість скла
я цим папером забавлялася у дитинстві
наробила із нього квітів
потім квіти спалила в пічці
від бабці Ірусі я мала польські переписи
від дідуся Іванка я мала багато книжок
від баби Анни – одну затовчену вишиванку
дід Василь годував мене сливами
баба Анна на нього тихо за це кричала

дух моїх з дідусем Іванком розмов
досі не вивітрився з кімнати в моїй уяві
там у вазоні ріс фікус ніби дерево зла і добра
шелестіли сухі листки паперу аркуші на столі
шелестіло у кроні листя шуміли дерева істини
в дідусевих енциклопедіях не було ні поезії ані крові
тому що в енциклопедіях тисяча і одна війна
були описані надзвичайно сухо і виважено

але дідусь навчив мене розказувати війну
як розказували про війни колись давно
він навчив мене розуміти
що часами буває не так
із духом історії

досить довго ніде в Україні
ніхто по-справжньому не писав
про 4 червня 1989 року в Пекіні
про придушену революцію на Тяньаньмень
про загибель там тисяч
студентів-протестувальників

здається тоді я почула про дух історії вперше

плакав
коли розказував мені старшокласниці
про масове політичне вбивство
студентів на Тяньаньмень
мій дідусь
доцент кафедри педагогіки

задихався від горя

не відомо чи Марек Іващишин із Олесем Донієм
під час Революції на Граніті
думали про ймовірність того що всіх уб’ють
але після падіння Берлінського Муру
сталися Кривавий січень 1990-го року в Баку
погроми в Душанбе Ошські події
і була висока ймовірність
розгрому мирних протестів у Києві
радянські танки могли впритул
розстріляти українських студентів

важко повірити
але українські студенти перемогли

серед протестувальників на граніті
було багато українських поетів
готових померти за Україну і за народ

за волю Вкраїни і за власну свободу

важко повірити
але українські поети перемогли

дух історії на фотографіях з Революції на Граніті
передають картонки і пов’язки на головах
аскетичні і строгі нічого зайвого

Революція на Граніті змінила мову поезії
в українській поезії 1990-х зазвучала тема війни
як колись перед Першою світовою

Майдан на підтримку Віктора Ющенка
здавався веселим і карнавальним
Так! Так! Так! Так! – на жовтогарячих картонках

без ніяких досвідів катастрофи
він був на позір дуже різним
але насправді був грізним
особливо у своїй серцевині

люди були готові стояти на смерть

відразу по тому Жаданові книжки
(«Балади про війну і відбудову»
та «Вогнепальні і ножові»)
заволали різними голосами
голодних духів історії
що скоро скоро проллється
дуже багато крові

але не тому що «ця влада посилює
любов до холодної зброї»
а тому що після Майдану в поетів
принаймні в декого з нас
виникло передчуття
десь таке як у декого напередодні
Великої французької революції

ще до того французькі
й українські філософи
сформували запит
на справедливість рівність обмеження
надмірної влади людей у владі
перетворивши українських студентів
і поетів на áкторів
на рушійну силу суспільних змін

і зненацька одночасно повиникали
багато різних балад барикад
«Остання барикада»
«Барикада на Тузлі»
«Махнофест» з барикадами в Гуляйполі

крім балад «про війну»
тоді ж в українській поезії зазвучали
сюжети про депортацію киримли

більш або менш докладні
родинні та особисті історії
жертв Голокосту

так наш довоєнний
провіденційний період
сформував етичну основу
для мови війни
тож ми не мовчали
коли з нами сталися Маріуполь і Буча
хоч нам не раз було сказано
що писати вірші після Аушвіцу це варварство
але ми писали і пишемо
вірші після драмтеатру охматдиту Оленівки і
двохсот вісімдесяти дев’яти
зруйнованих російськими бомбами
пологових і лікарень

древній Гомер нас навчив
яким розміром пісню складати
про лихоліття війни*

та Гомер не міг нас навчити
як писати про невимовне
для кожного з нас

у 1995 році зненацька знайшли
розстрільні списки
із Сандормоху в Карелії
з місця масового поховання поетів
знищених НКВС

(усього 27 жовтня і
в перші чотири дні
листопада 1937 року
ленінградський чекіст Матвєєв
розстріляв там в урочищі
понад триста видатних українців)

Іринка Старовойт
тоді ще безмежно юна сказала
мені та кільком тоді ще безмежно юним
українським поетам
що цими розстріляними
могли б бути і ми

зрештою ми стали цими розстріляними
на Майдані у 2014-му
і після початку повномасштабного вторгнення

українська поезія немовби передчуває
все нові й нові вчинені росіянами
злочини проти людяності

але поезія фіксуючи пам’ять про геноцид зникає
і з теміні ніщоти виникають «списки»

поет Мирослав Лаюк
видає книгу «Списки»

поет Остап Сливинський
видає книгу «Словник війни»

поетка Олена Герасим’юк
видає «Розстрільний календар» про розстріляних

поет Олександр Авербух
пише свого «Жидівського короля»
про «короля-навпаки» і його єврейську генеалогію
в Україні на сто поколінь углиб

документ
не-поетична мова
мова-свідчення

її фіксує
і її перетворює
пропускає крізь себе
«універсальний поет»

це не-власна мова поета
і водночас
це власна не-мова поета

ми в Україні
стали часом писати «списками»
щоби не оніміти від пережитого
щоби серце не зупинилося
щоби в жилах кров не застигла

список фіксує звичайність і рутину
а в момент катастрофи
список упорядковує хаос

список іноді словничок
бо людина опиняючись у війні
перестає розуміти слова

а список кораблів у Гомера
це все що лишилося
від ста десяти тисяч воїнів

Віка Амеліна написала що ми
власне ми
є Другим Розстріляним росіянами Відродженням

перше наше Відродження
було розстріляне росіянами
приблизно сто років тому
майже дощенту
та принаймні існують списки

не заперечую
але їй навздогін кажу
сучасні українські поети
нагадують бітників

наприклад я

я нагадую тим
хто мене читає
я віддала все
тепер я ніщо

тепер пишу «біт-поезію»
розбитого покоління

порив що піднімає мене над хмарами
у відкритий космос
нескінченний і навіть вічний
подих змінюється словами
а тоді змінюється подихом знов
за сотню за декількасот років**

зараз
майже кожен із нас
пише власну поему «Крик»

я кожного дня

поему пишу
«Крик» «Плач» «Лемент» «Виття»
пронизана голубами які тріпочуть
кожного дня
прибираю дивлюся у вікно
перечитую грубий ветхий зошит з окопу

цей зошит уже півроку
належить тільки мені
а до того він був
захалявним окопним зошитом
мого чоловіка

цей зошит від літа 2025 року і до Різдва
лежав у шухляді

чоловік привіз його з фронту
у свою єдину відпустку сказав

тут для тебе
трохи моїх невіршів
а решта
ну просто
ну так
звичайні листи

вибач сказав окремі листки в зошиті дуже розмиті

я читаю й пишу
свою щохвилинну надсадну поему «Крик»
нікому не чутним криком
плачем лементом і виттям
на інше голосу не стає

я колись думала що рушій історії міф
а в міфі є ріки і ріки крові
Дон Донець Дунай Дніпро Дністер
тепер я знаю що в цій історичній
для родинної Європи війні
невеликі річки також повні крові
як підкиївські Ірпінь Буча Любка
як донецький Кальміус
як Оскіл Торець Вовча Ворскла Сейм і Бичок

дух історії України
промовляє до мене із моря крові
свідомість ятриться як рана
гола як око
око за око

і з ока
з-за ока
витікає вода життя
сльоза кривава і оковита

я пишу «Поетичний трактат» з-посеред війни
мій чоловік на Різдво загинув на фронті
маю від нього польську мову любов до Польщі
польську бібліотеку на декілька тисяч книг дім і дитину
маю від нього тисячі фотографій і літачки з картону
маю від нього любов до Костюшка Міцкевича
Лема Мілоша і Ядвіги із Капетингів

маю від чоловіка пам’ять живу доки сама живу
маю те чого більше нема і ніколи більше не буде
кров його десь в Осколі або вже у Сіверському Донці
або вже поминувши Дон в Азовському морі
або може лишилась на березі вся ввійшла в рогіз очерет

зниклий безвісти Борис Гуменюк сказав
колишньої літератури більше не буде
ні в кого з нас і ні для кого з нас

війна зачепила всіх

іншої літератури
в нас більше не буде
ще декілька поколінь

як сказав Борис Гуменюк
в українців прокинувся «ген війни»

така сьогодні епігенетика

під обстрілами міняються
уява пам’ять думки мова дух
і дух історії

міняються навіть лекції з циклу
«Повітряна війна і література»
бо написані влітку в Києві
кимось з поетів
вони вже не ті що були колись

щоправда окопна поезія
як і поезія про любов
усі декілька тисяч років
унікальна але одночасно одноманітна
 
і вже зараз можна складати окремі списки
ненаписаного поетами
непрочитаного написаного

списки не написаних не прочитаних
унікальних одноманітних
віршів які полишалися в зошитах
які полишалися зі своїми людьми в окопах

списки поетів і не-поетів

списки студентів які лишились в окопах

списки всіх тих які залишилися
у своїх окопах навіки-вічні

живі поети не втікають полями
ні від ворога ні від себе
живі поети лишаються захищати
свободу і батьківщину

захищати – доки живі

захищати живих
доки живі – живі

ми до кінця несемо
до кінця своїх днів несемо
пам’ять дому і роду
пам’ять свободи поезії
і священну пам’ять мети – перемогти

до кінця себе пишемо
це називається життєтворчість
пишемо власне слово
пишемо власне серце
як Володя і Віка
як Костишин і як Кривцов

просто заради того
щоби дух історії промовляв до нащадків
не з каменю не з руїн
щоб ніхто ніколи не зміг придушити
жодну наступну революцію на граніті
навіть в Пекіні на Тяньаньмень

мине зима прийде весна
будуть у небі зорі цвісти
будуть по нас трави рости

квіти на нас і з нас в таїні
і з сокровенної радости

гуду – гуду – гу
маю – граю – у

Богу Богу на підмогу
трава виросте з нічого

одні поети мають цілі планети
інші поети – зорі
в радості в горі
в поезії у любові

слово – ціною крові
мовчання – ціною крові
віра – ціною крові
свобода – ціною крові
вітчизна – ціною крові

любові вінці тернові

 

 

Частина IV. «Сонце України»

садок вишневий коло хати
хрущі над вишнями гудуть

любові вінці тернові
вітчизна – ціною крові

свобода – ціною крові
віра – ціною крові
мовчання – ціною крові
слово – ціною крові

в поезії у любові
з тобою в радості в горі
Вкраїно люди твої поети

над тобою Сонце Місяць усі планети
Бог ангели зорі

Україно, Радосте Божа, ми –
переможемо.

Quid terras alio calentis sole mutamus?
Patriae quis exsul se quoque fugit?***

 

*Горацій, «Про поетичне мистецтво», переклад Андрія Содомори, рядки 73-74.

**Аллен Ґінзберґ, приблизна цитата з вірша «П'ята ранку», колективний переклад, проєкт VERBація.

***Нащо нам шукати земель, зігрітих іншим сонцем? Хто, залишивши Батьківщину, зможе втекти від себе? (Горацій, «Оди», Книга II, ода 16, рядки 18-20).