Бувають такі люди, яких сковує цей світ. Надто маленький для їхніх мрій, надто неідеальний для їхніх стандартів, надто обмежений для їхньої уяви і надто ненадійний для їхньої правди. Такі, як вона, не будують нормальних сімей, не зав’язують стосунків і не закривають очі під час поцілунку. Вони надто вільні. Прибиваються на деякий час, а потім так само легко йдуть.
Ми були разом в Лютому…
1. Я працював екскурсоводом і часто супроводжував групи іноземців. Робота клопітка, але приносила хороший прибуток. Раніше тішило, що мене постійно оточували нові люди. Хоча, насправді, в моєму житті мало що відбувалося.
В очікуванні потягу із наступною делегацією в кутку залу помітив стомлену білявку. Вона сиділа на підлозі, спираючись об стіну, хоча в приміщенні було чимало вільних місць. З цікавістю розглядала власні руки, час від часу попивала колу, а безлад, створений книгами та іншими дрібницями навколо, переконував, що дівчина нікуди не поспішала.
Це був перший день останнього місяця зими. Люди, передчуваючи теплі дні, буває, поводяться дивно, тому великого значення тому, що побачив, я не надав.
2. Друге лютого привело мене на знайомий вокзал зустрічати знайомий потяг із Дрездена. Поїзд прибував вчасно, все відбувалося за планом. Завчена програма і звичний ресторан, незмінне меню, банальні репліки та стандартні запитання. І лише нові люди. Хоча й вони здебільшого пересічні, а їхні фрази надто випадкові. Усе, як завжди. Тільки… Як і вчора в кутку залу очікування сиділа білявка. І це було чимось незвично новим.
Вона знову розглядала руки, намащувала раз у раз кремом і створювала ними безлад навколо себе… Потяг не затримувався. Я був змушений покидати вокзал.
3. Цього дня туристів не було. Я працював в офісі, узгоджував деталі екскурсій, інколи переключався на телефонні дзвінки та думки про білявку. Знав, що вона сиділа там, знову розглядала руки, зволожувала їх ароматним кремом та переглядала останні сторінки книг. Думаю, вона читала тільки закінчення, адже там ховається правда, до якої завжди все добре або навпаки.
Я не повернувся в офіс після обіду. Проковтнувши пересмажений пиріжок, куплений із жалю у старенької бабусі, поспішав на рідний вокзал. Чомусь сьогодні мені хотілося назвати його саме так — рідний.
Вона не змінювала своєї локації. Більше — вона не змінювала своєї пози, тим паче манер і звичок. Я не знав, як до неї підійти, не знав, як розпочати діалог, не знав навіть, як на неї дивитися. Мені не вдалося придумати нічого оригінальнішого, ніж понамотувати кола залом і сісти поряд, коли вона це помітила.
— Що читаєш? — запитав. Вона не відповіла, але передала мені книгу. «Вбити пересмішника». Не здивувала. Пам’ятаю, вона про щось мене запитала, а я не знав, що відповісти, тому почав розповідати про себе. Люди завжди так роблять — говорять про наболіле.
— Гаразд, — перебила мене білявка і вперше глянула на мене своїми блакитними очима, — сподобався.
— Перепрошую? — перепитав.
— Сподобався. Ти мені сподобався, адже ти ж тому сюди прийшов.
Я знову мало що пам’ятаю. Згадую, в якийсь момент вона піднялась, я допоміг їй зібрати речі, і ми пішли. Ми йшли дорогою до мого дому, чому — також не знав. Знову говорив про себе, вона непомітно до цього спонукала.
— Ти завжди так робиш? — знову перепитала мене білявка.
— Ти про що?
— Так знайомишся. Ти завжди при знайомстві говориш про себе лише хороше?
— А хіба так роблять не всі? — поцікавився.
— Не всі, — заперечила. — Я он, наприклад, роблю навпаки. Показую тільки погане, щоб далі під час знайомства людина пізнавала хороше. Опісля знайомства ми часто розчаровуємось, а в моєму випадку у тебе будуть всі карти на руках. Хіба це не правильно?
— Я прийшов додому, — відповів натомість заціпенілий. Закрив вхідні двері від її наступних слів, зайшов до кухні, випив склянку міцного віскі і заснув.
4. Я прокинувся після обіду. Був мій улюблений день тижня — вівторок. Мало хто його любить, але це мій заслужений вихідний. Із надокучливою думкою, що більшість свого вільного часу я просипаю, із картаннями совісті та фоновим радіомовленням я виглянув у вікно і пошкодував, що в цей день прокинувся взагалі.
Напроти моєї домівки сиділа білявка. Вона незграбно накинула на себе куртку, рятуючись від холоду, і звично переглядала книги. Здивувало, що навколо не було безладу, а лише одна невелика сумка і валіза, на якій вона сиділа.
Я відчинив вхідні двері та поглядом запросив всередину. Вона чемно послухалася. Ми сиділи на кухні. Я старався не сказати нічого зайвого, вона солідарно підтримувала мовчанку.
— Джулія, — представилась.
— Артем, — відповів натомість.
Я нагодував її сирними грінками, пригостив смачною кавою і опісля відвіз на вокзал. Вона ввічливо приймала усі мої пропозиції. Це не могло не подобатись.
5. Наступного ранку, здається, пережив дежавю. Я відчинив вікно і побачив, як вона читає на вулиці перед моїм будинком. Поставив заварюватися чай, а сам тим часом вийшов у сквер. Її стривожили мої кроки, поки я підійшов, Джулія встигла зібрати речі і навіть поправити волосся.
— Голодна? — запитав. Вона знову безслівно кивнула.
Вона сором’язливо поглинала яєчню, а я розумів, що вчорашній сніданок сприйняла, як якийсь привід. Не знаю, що зі мною відбувалося далі, я досі не розумію, чим тоді керувався і про що думав, але в той момент чомусь відчував певну відповідальність і розумів, що не можу її отак покинути, тому запропонував: «Якщо хочеш, можеш залишитись».
Вона вкотре ствердно кивнула. Я ще щось говорив, а вона знову з усім погоджувалася. Потім поховав усі цінні речі, та вона не поспішала розкладати своїх. Як я переконався пізніше, вона цього ніколи не робила.
6. Вона мені не заважала. Її присутність була помітною лише тоді, коли я цього хотів. Її присутність не була необхідністю, але з нею було якось краще. З її присутністю навіть протерта рутина ставала новим треком.
Я звично зустрічав делегації, проводив екскурсії, вечори минали за бронюванням номерів у готелях. І усі ці клопоти були би марною тратою часу, але за сусідніми дверима чекала вона.
Я досі не знаю, що вона тоді робила у моїй квартирі, звідки взялася і для чого прийшла. Не впевнений, чи вона взагалі існувала, чи я описую свій затяжний зимовий сон, але я надто добре її пам’ятаю.
Не знаю, чи можна її назвати красивою. Стандарти у кожного свої. Не буду говорити, що вона не така, як всі. Так говорять закохані, а я до них не належав. Скажу лише те, що вона чимось відрізнялася. Можливо своєю багатогранністю. Вона кожного разу була іншою, я постійно помічав у ній щось нове, яскраве, і саме тому не буду настільки банально описувати її вишукані кучері та бездонно голубі очі. Для мене вона була просто білявкою…
7. Її варто було б любити, але наче щось було проти. Найгірше те, що ми надто часто остерігаємось цього почуття. Чомусь здається, що люди звикли жити за сигналами: любити, пробачати, прощатись, покидати… Білявка принесла мені розуміння того, що не потрібно ні до чого звикати, тоді й не доведеться робити вибір, а життя простіше тоді, коли усі речі поміщаються в одну невелику валізу.
8-9. Того вікенду зима полонила місто заметіллю. Замовлені екскурсії оперативно скасували, але я, на жаль, вихідного не отримав, залишившись працювати вдома.
Мені ще ніколи не вдавалось так швидко працювати. Білявка і цьому зарадила. Чорт! Ми лише кілька днів «живемо» разом, а мені приємно, що вона просто є. Ми мало спілкувались. Якщо чесно, розмов, як таких, взагалі не було. Ми разом снідали і вечеряли. Решту часу я був зайнятий роботою, вона мене не турбувала.
Я узгоджував деталі нових замовлень, відволікаючись на обід, не підпускаючи її до плити та раковини. Вона тихо читала книги, а ввечері перечитувала мені найцікавіші моменти… Вона не розмовляла, вона цитувала російський срібний вік. Вірила в забобони і не любила сонячного світла, швидко засинала і ніколи не молилася перед сном. Незвичайні люди — трішки дивакуваті у своїх думках, поглядах та вчинках, та лише вони здатні зрозуміти бодай щось у цьому житті…
10. Того ранку я усвідомив, що дарував тепло тільки тому, що просто так звик, а вона не звикла, коли до неї добре ставляться. Вона не була знайома з увагою, не знала, що таке турбота. Для неї мої вчинки були чимось зовсім новим, досі не звіданим. Вона часто здригалась ночами, неначе захищалася. Поводилась, ніби відчувала якусь провину, постійно дякувала поглядом. Власне, ми нарешті познайомились, вивчаючи власні гаджети. Так завжди. Вистачає декількох разів, аби зрозуміти людину. Не спілкуватись, коли за фразами прихована сутність, а просто спостерігати…
11. Усіх, мабуть, цікавить наступне, тому скажу. Так! Ми спали разом. Але це лише секс, тому на цьому не акцентуватиму. Загалом, у стосунках не варто надто відштовхуватися від фізичної близькості. Люди можуть мати схожі інтереси та спільні захоплення, та це не означає, що вони повинні кохатись. Як і те, що люди, які не мають нічого спільного, прокидаються поруч в одному ліжку.
12. На сніданок мене чекав пиріг. Логічно було б шукати прихований зміст у його рецепті, та я розцінив по-іншому: вчорашній секс був хорошим. Я не буду вигадувати почуттів, що не існують. Ми просто спали разом, нічого більше. У стосунках ніколи не можна накручувати, але люди чомусь звикли бачити усе кращим, ніж воно є насправді. Це як писати картину з натури, але додавати яскравіші відтінки. Або сучасна інтерпретація: ми часто редагуємо почуття у фотошопі.
13. Вона почала більше посміхатись. Їй подобався навіть не я, а мій стиль життя. Все, що мене оточувало. Навіть моє неслухняне волосся і свіжа ранкова щетина.
Вона давала змогу відчувати себе справжнім чоловіком, хоча я не міг цього видати. В таких випадках головне нічого не сказати «на емоціях»… Інколи вирване у пориві задоволення слово дає надію на щось більше. Та це ілюзія, що впевнено розіб’ється об ранковий лікерний hangover. Я контролював себе не тільки у ліжку, тому мав спільні ранки і хороший якісний секс. Інколи цього буває мало, але тоді було саме враз.
14. Тепер я любив поспішати додому. Таке відчуття виникає, мабуть, лише тоді, коли тебе чекають. Так буває: очікуєш повідомлення від особливої людини, вишукуєш підтексти, перечитуєш смс сотні разів. А від когось прийняв, прочитав, закрив. У моєму житті чимало прохідних людей із прогнозованим набором вчинків, та цього разу я навіть й гадки не мав, де і чи взагалі відбудеться кульмінація наших стосунків.
— Тобі добре зі мною? — просто запитала мене Джулія.
— Так, — не приховував я.
— Отже, нічого не будемо змінювати.
15. Ми ніколи не говорили про «завтра», лише поглядами давали зрозуміти, що у нас його не буде. Ніколи не подумав би, що це реально: прокинутись одного дня, зібрати речі, покинути людину і більше ніколи про неї не згадувати. Якось запитав білявку:
— Коли в тебе квиток назад?
— Чому тебе це цікавить? — відповіла. А потім повернулась, не промовила більше нічого і заснула.
16. Того дня я прокинувся сам….
У неї не було планів на життя. У неї не було планів на ранок. Вона просто пішла і не сказала, чи повернеться. Впевнений, що білявка була на вокзалі. Не знаю, чим займалась, але байдужість завжди породжує зацікавлення… Я ніколи не думав про те, що буде, коли вона піде. Я навмисне використовую слово «коли», а не «якщо», адже не сумнівався, що вона колись таки піде, і також не сумнівався в тому, що зробить це саме вона. Думки втомлювали більше, аніж перманентне споглядання у вікно, тому, востаннє примруживши очі з надією побачити білявку, опустив штори і на диво міцно заснув.
17. Ввечері повернулась. Я зрозумів: свобода для неї означала багато… Вона хотіла бути залежною із постійним правом втекти на деякий час. Без виправдань та зобов’язань. Не пропасти, а просто без пояснень зникнути.
Вона жила правильно, по-своєму і не заперечувала, що є світ інший. Вона просто крутилась по житті. Із постійною ціллю йти без будь-якої точки прибуття. Від одного причалу до іншого. Вона жила не окремо, а опосередковано, віддаючись лише на деякий час.
18. Кажуть, цінуєш, коли втрачаєш. Дурниці! Таке можна пережити. Найгірше — коли повертаються, а тебе поїдає страх, що підуть знову. Джулія дала достатньо часу, аби я відчув, що не хочу, аби вона йшла. Як мінімум, не зараз. У нас не було нічого зайвого, або нічого, що могло б заважати. Ми брали найкраще від наших стосунків — час не бути самотніми.
19. Жінкам ніколи не можна показувати усе хороше! Вони, як правило, у це не вірять. Чоловіків ніколи не можна прив’язувати до ліжка. Вони звикли жити на волі.
У стосунках головне — вчасно зникнути… Навіть тоді, коли не в змозі відпустити. Люди чомусь вважають, що завойовані назавжди, що слово «кохаю» непохитне. Заспокоюють себе колись почутим «кохаю», і не розуміють, що у стосунках треба жити сьогоденням, а не майбутнім, яке настає лише у думках перед сном.
20. Ми почали жити по-іншому, слідуючи її принципу «валіз». Головне — кидати у них найпотрібніше: те, що не зіпсується. Легкий одяг та зручне взуття. Парфуми із запахом байдужості, жуйку смаку іронії, контрацептиви від правди та смертельну дозу безсонної кави.
Джулія часто говорила, що валізи потрібно завжди тримати напоготові… Вона ніколи не знала, що таке «разом». Білявка не любила затримуватись навіть «на каву», вона вміла гарно йти, зоставляючи по собі сліди. Надовго…
21. На 21 день звикаєш до всього…
Закривши свій чемодан, я почав розуміти наступне: люди приходять у життя інших, аби не бути самотніми. Не для вас, для себе… Вони частіше губляться у пошуках почуттів, а не людей… Ми спілкуємось лише ТОМУ, що в певний момент виникає інтерес, і лише до того часу, ПОКИ він існує, далі двоє залишаються поруч, бо так зручніше.
Того дня я боявся звикнути, що вона поруч…
22. Вона вкотре пішла, тепер на довше. До цього звикати не хотілося. Вона наче відчувала мою внутрішню боротьбу, але поки не ставила у ній крапку. Підозрював, що вона знову чекала якогось кроку від мене. Непомітного жесту. Такого, як той, коли вона з’явилася. Нам обом стало зрозуміло, що «нас» скоро не буде. Ми жодного разу цього не обговорювали. Це найкраще — коли кожен знаходить для себе причину сам.
23. Люди або підходять один одному, або ні. Будь-які непорозуміння лише підштовхують до цього питання. Ми часто боїмось собі в цьому зізнатися та відпустити. Рано чи пізно будь-які стосунки завершуються. Це потрібно розуміти, і саме тому ми повинні не тільки будувати відносини, а готуватися до того, що колись людини не стане.
Ввечері знову повернулась і приречено глянула на мене… Було помітно: її лякала ця залежність, але поки вона не могла протистояти цій силі тяжіння.
24. Часто люди бояться синдрому розлуки. Інколи легше бути поряд і не кохати, аніж наважитися піти… Коли втрачаєш людину, то мимоволі сходиш з розуму, навіть якщо стараєшся цього не помічати. Задихаєшся від нестачі почуттів, тонеш у морі спогадів, заледве стримуєш надмірний марш серця, що пульсує на межі розриву, де єдиним порятунком здається свинцева куля… Однак пройде час, і все поволі налагодиться: організм відкидатиме алкоголь, сльози вичерпають свої запаси, а ти знайдеш причину для ненависті. Вона, втім, також скоро пройде, адже ненавидіти те, що так схоже на тебе, — неможливо. Надалі ти почнеш вбачати її у кожному перехожому. Згадуватимеш улюблені місця, закарбовані назавжди у пам’яті фрази. Згадуватимеш рідні обійми, із радістю сумуватимеш за ними. Згодом обійматимеш іншу, але кого б ми не втрачали опісля, ми завжди згадуватимемо лише одні обійми. Саме ті, від яких колись, можливо, втікали, навіть ті, які почали набридати. Так завжди: любов приходить опісля звички. Джулія це розуміла, тому поки не йшла, їй хотілось зберегти яскравий образ — стати моїми особливими обіймами.
25. Найстрашніше відчуття — це передчуття швидкого кінця. Особливо коли комусь пообіцяв, особливо коли пообіцяв не відпускати. Ці моменти схожі на ті, коли в руках вже тримаєш квиток на поїзд, а в пам’яті ще не втілені бажання. Частіше — це випадки одностороннього квитка із самотнім купейним місцем. В такі моменти хочеться перекричати звуки перону, хоча насправді тоді не потрібні ані вибачення, ані виправдання. Людей ніколи не втримаєш. Тим паче словами!
Я розумів, що розмов тут не потрібно, розмови взагалі у наших стосунках були зайвими, тому просто запитав:
— Як ти визначаєш свій рух?
— Підкидаю монетку, — відповіла білявка, — орел — іти, решка — залишитись.
26. Вона ще була поруч, а я вже намагався звикнути до думки, що скоро знову вдивлятимусь в порожнечу зажурених стін. Часто заглядав у її кімнату. Вона дочитувала книги. Переглядав її сторінку в соцмережі. Розумів, що тепер робитиму це частіше. Запасався вином, не мив після неї посуду, не приймав душу після сексу… Намагався хоч на трохи зберегти посмішку у себе на обличчі…
Я розумів, що йде не вона, а поволі помираю сам, розстеляючи собі постіль у потускнілій безодні її тимчасового притулку… Дивився у віддзеркалення смутку в її очах, вони відображали знайому самотність і непохитну впевненість у наступному кроці.
27. Коли вона востаннє переступила поріг моєї домівки, я перш за все закурив сигарету. В моїй несвідомо-прокуреній пам’яті безупинно крутилося два епізоди: як вона заходить та виходить з моєї кімнати. З лівої ноги — на удачу. Наразі я не міг визначити для себе, чого хотів би більше: щоб вона з чистої сторінки зайшла, чи ніколи не приходила б взагалі.
Завдяки білявці я збагнув одну істину: люди постійно шкодують про те, що сталося, і мріють про незвідане. Та, навіть проводячи дюжини самотніх ночей, засинаючи в обіймах холодної подушки, Джулія ніколи не шкодувала ні за часом, ні за людьми. Все вірно. Зазвичай ми сумуємо не за людиною, а за почуттями, які вона подарувала.
28. Годинник пробив північ. Я не спав вже більше доби і нарешті вирішив провітрити просмерджену запахом картоплі та сигарет кухню. Вдихнувши краплю самотності, я на крижаному вікні сухими потрісканими пальцями намагався відтворити її риси. Невдача. Притулився до батареї і спробував зігріти свої руки. Сидів непорушно, вдивляючись в незвідану даль картини, що вже два роки непомітно висіла в кімнаті. На ній зображено старе судно, що от-от, знівечене ударами бездушної грози, залишиться уламками у спогадах, мов почуття, що розбиваються міцними хвилями п’янкої байдужості.
Я зробив паузу. Зволожив обличчя, вкотре закурив і продовжив виглядати істину на малюнку. В моїй уяві вирувала гроза, що зазвичай розпочинається із легкого вітру, котрий, вдаючи друга, допомагає здійняти парус. Найголовніше — надто йому не довіряти, адже вже наступного епізоду можна зіткнутися із цунамі, що не залишає шансу врятуватися.
Вся суть змальованої катастрофи у тім, аби за мить до краху побачити проблиски сонця, що наполегливо прориваються на бекграунді композиції… В моменти відчаю нам необхідно бачити це світло, яке дає зрозуміти, що життя існує опісля, а руїна — це можливість розпочати все спочатку. Адже гроза рано чи пізно завершиться, вгамується море, і прокинеться ранок, у плавання вийдуть нові кораблі, а самотність… Самотність ніколи не потрібно сприймати, як належне. Самотніми не народжуються. Ми стаємо самотніми лише тому, що віддаємось не тим людям, обираємо невірну палубу.
У пачці не залишалося сигарет, тому я допивав залишки вина, час від часу потирав зіниці, а коли сили вже покидали мене, на очі потрапила її монетка… Від побаченого спочатку захотілось плакати, а вже за мить я пообіцяв собі її зрозуміти. Пробачити. Забути білявку.
То був містичний символ. Її талісман… Він з обох боків давав безальтернативний вибір — орел… Мовчанка, яку раз у раз порушували моє важке дихання та монотонне звучання сталі… Останній раз… Орел. Я закинув монетку і заснув….
Був початок нового місяця. На вокзалі білявки більше не було.
