Смерть лева Сесіла мала сенс. Він, лев, жив у Зимбабве, в національному парку «Хванге» під наглядом британських вчених. Не тих, від імені яких світом розповсюджуються нісенітниці, а якихось справжніх британських, зі справжнього чесного Оксфорду. Йому було тринадцять. Незважаючи на те, що Сесіл ніколи не святкував день народження й не запрошував гостей, британські вчені точно знали його вік. Він був старий. Леви живуть десять-чотирнадцять років. Тринадцять – точно старість. Але його грива була чорною. На диво чорною.

Американський стоматолог Волтер Джеймс Палмер поцілив у Сесіла стрілою з арбалету. Але не вбив одразу. Ще сорок хвилин Палмер ганяв за Сесілом, щоб добити. Чорногриву голову стоматолог забрав як трофей.

Сесіл був ситий й добрий лев. Голова прайду й національна зірка. Він не чекав від людей такого. Від людей взагалі не чекають такого. Чекають від тварин. Від Сесілового наступника – лева Джеріко – чекали, наприклад, що він вб’є всіх сесілових левенят, щоб встановити владу над самицями у прайді й довести свою силу. Однак за два роки сесілового нащадка Ксанду вбив не Джеріко, а Роберт Кук. Вбив легально, у «межах встановлених правил полювання».

Смерть Сесіла мала сенс. Так, принаймні, писали газети. Сенс полягав у тому, що у Сполучених Штатах й Франції змінили природоохоронне законодавство, а Оксфорд зібрав мільйон пожертвувань для підтримки дикої природи. Смерть Ксанду сенсу не мала.

У 2015 році вчені знайшли воду на Марсі. А американський астронавт Скотт Келлі просто з Міжнародної космічної станції розповів охочим, що треба робити, щоб не загубити у космосі шкарпетки.

«Зоряні війни» нарешті вийшли у прокат й побили всі рекорди, зібравши шалену купу грошей.

У Британії народилась принцеса. Її назвали Шарлотта Елізабет Діана.

Сімдесят років святкувала ООН. Сімдесят років, з котрих останні десять, а то й двадцять вона перебувала у стані «глибокого занепокоєння» від того, що світ летить у сраку.

Що ще? Що ще, щоб потім урочисто написати: «Дві тисячі п’ятнадцятий увійшов в історії як рік прекрасних й жахливих подій». Що ще, щоб написати: все мало сенс? Все, що сталося, мало сенс.

Шарлі Ебдо й солідарність Європи? Російські авіа удари по Сирії й сірійські біженці скрізь, де точно не падають авіабомби? Легалізація одностатевих шлюбів у США? «Оскар» фільму «Бьордмен»?

У 2015 тролейбус десятого маршруту більше не доїжджав до шахти «Октябрской». «Партизанським проспектом» завершувалось тепер його тихе дорожнє життя. Та й не кожного дня, не кожного разу. Іноді «Партизанський» також був небезпечним. Й навіть ті, що йшли крізь вранішню пітьму, не рішалися їхати до кінцевої зупинки.

Київський район Донецька був частиною війни. А Ленінський – радянського мавзолею. Тут завжди було спокійно. Квартири мали вищу ціну, люди не шукали підвалів й не облаштовували їх для тривалого пересиджування, хоча – свій город та присадибна ділянка, клаптичок землі, де щось росте, звісно, були перевагою. Будинки стояли цілими, вікна навіть не перев’язували паперовими стрічками. Тут був металургійний завод, плани випуску чавуна та сталі, церква на Лар’їнці, школи, «вічний вогонь» на могилі «невідомого солдату» й навіть культурний центр із танцями та піснями «братніх народів».

Сюди не «долітало». «Долітало» - це таке дієслово, яке пояснювало хтонічний, безособовий порядок війни. Хаос війни, в якому страшно було шукати винних, оскільки винні прикидалась рятівниками, а невинні проголошувались звіром. Щоб жити всередині Донецька у 2015 році, коли папа Франциск вирішив канонізувати мати Терезу, треба було користатися правильними словами. Принаймні, у спілкуванні із чужими. Хоча… Чужими ставали всі й всім. «Долітало» - це війна без авторства. Це позірна безневинність та згода на жертовність, це прокляття, послане кривою траєкторією – «на кого впаде».

«Долітало», «прилітало» - це безпомічність й безпорадність, це несила впізнати ворога у тому, хто ставить міномет під домом, на даху, на подвір’ї, щоб наразитися на «отвєтку» або просто – поцілити у «мирних», зняти це на камеру й показати орбі ет урбі не свою, звісну, ницість, а жорстокість призначених «бандерівцями» українців.

«Їдь вже. Досить», - сказала Петрові Марія. – «Я чекаю на тебе»

«Я нічого не вмію, нічого не можу й нічого не хочу, крім життя, котре у мене тут»

«Його не буде більше».

Вони розмовляли телефоном кожного дня, рази два, а іноді – три. З молоду не говорили стільки один з одним. Й Петрові навіть здавалося…

Здавалося… Він правильно все вирішив. Доля вирішила. Відпустити. Їх, дівчаток, давно треба було відпустити. У спокій – без тривог, чи зірветься він у справжню гру чи буде безплідно шахраювати сам із собою. Він правильно все вирішив. Може, уперше в житті, вирішив як дорослий чоловік, котрий визнав, що не впорався й не міг би впоратися із недосяжним й – так вийшло – непотрібним йому успіхом. Він не завжди, але давненько вже знав, що жертви приносила Марія, що вівтарем був він й трохи, трошечки Галуська. Але Галусьці – можна. А йому – ганьба.

Вони обидві заслужили на те, щоб не тремтіти від постійного очікування: зірветься – не зірветься, від сорому, який він міг би завдати їм своїми манерами, невірними наголосами, руками, що ніколи не можна відмити від мастила, а Гасці ще – незнанням мови, яку вона так любила.

Не розлучення, не розрив, не зрада, не порушені клятви… Хоча клятв вони один одному не давали, але Петро – подумки й багато разів - давав. Й собі, й Марії, й Гасці. Декотрі давав й порушував, давай й порушував знову. Але головну – «допоки смерть не розлучить нас» - не збирався. Не порушив би ніколи.

Однак війна – це і є смерть. Вона не спише, але може звільнити їх від нього – недолугого, негідного, темного, кумедного. Це був вихід – прекрасний, чесний, людський. Дорослий. Чоловічий. Останні слова він повторював собі часто. Часто й вголос. Правильне рішення. Не вирок, а подарунок.

Марія поїхала до Києва, ще у червні, коли здавалось, що божевілля завершиться, що галоперідолу вистачить на всіх, хто раптом упоровся у ідею втопитися у федеральних округах, озерах, плигнути з даху на лубянську площу, молитися чекісту й померти з кулею у потилиці. Ліків не вистачило. Й бомбардування, тортури й мародерство майже не впливали на перебіг хвороби.

З тих пір Марія дзвонила кожного дня й Петро дзвонив. Вони говорили й говорили. Сміялись багато. Він почував себе партизаном в тилу у ворога. Іноді й був ним, малюючи на стільцях тролейбусу, іззаду, на пластикових спинках слово «Россия», створюючи з подвоєної «с» нацистський символ з двох блискавок. Він фотографував своє творіння й надсилав дівчаткам на знак того, що темна сторона – це не про географію, й світла – не про географію також. Він хотів, щоб Галуська ним пишалась, а Марія – була від нього вільною. Вперше в житті Петро міг стати героєм. Й думав, що став.

Марія просила його приїхати. Грозилась повернутися, прибити й витягти «тушку», незважаючи на спротив. «Бо тушки не сперечаються. Тим більше – із кляпом у роті». Петро точно знав, що Гаська не допустить. Ані кляпу у роті, ані, щоб Марія повернулась. Не тому, що зла на нього, а тому, що розумна й тому, що любить. Гаська і його любить. Й просить, але не у ній діло. Не про неї це все.

Росіяни гатили по місту, вводили комендантську годину, мінялись посадами, зйобували від страху Москву, залишаючи замість себе гопників із місцевих. Люди жили, не підводячи очей, люди жили, спалахуючи істериками та параноями. Люди вмирали. А Лішке був щасливий. Він говорив з Марією кожного дня. Більше, ніж за все життя. Майже кожного разу, завершуючи розмову, він погладжував телефон й казав йому: «Я тебе люблю». Кохаю.

Вже сивий, невеличкий на зріст, чорні очі, чорні брови, ніс бульбашкою. Не красивий, не такий, як Марія й, на щастя, не такий, якою вийшла його Галуська.

Чому не говорив Марії в трубку, ясно. Не для того був увесь цей план, щоб зірвати його покликом. Дурною обіцянкою, яка не справдиться, мабуть, ніколи. І не з його тепер провини.

Чому не говорив раніше? Ото питання. Бо здавалося: навіщо говорити? Просторікувати? Хіба ж не зрозуміло? Хіба не жили разом, не спали, не їли, не сварились? Петро навіть не знав, що це – солодко. Солодко, журливо, м’яко, як пузо курча, але й твердо. Тому що твердо. Так.

Їздити коротким маршрутом – до Партизанського проспекту – Петро не хотів. Почував себе кастрованим разом із кастрованою дорогою - відрізаною, відкинутою, небезпечною крайньою плоттю війни, яку десь там, в ООН чи не в ООН, пропонували заморозити й забути.

«На сімнадцятому зараз вакансія. Пороз’їжджалися всі. Розбіглися», - сказав Петрові напарник. – «Попитай. Там тихо. Не долітає».

Питання було не в тому, чи долітає, хоча й у тому також. Лішке хотів зрозуміти, чи його це дорога – чи його світанки, зупинки, кущі, чи його люди, чи його запах в кабіні. Почав потихеньку їздити у грудні, прислухаючись до назв – площа Свободи, Пожежна частина, Шлакова лікарня…. Придивляючись до світлофорів, більшість з яких не працювали. До людей, які були тими самими, до яких Петро звик. Почав у грудні, продовжив у січні. Не тому що не міг визначитись, а тому що часу тепер було повно – на визначення, пере визначення, усвідомлення, на спогади, на шлях самурая, який живе так, ніби вже помер.

У той день, коли в Ленінський район «долетіло» - виключно для того, щоб зняти смерть мирних й репетувати десь там, у російських новинах про «злочини хунти» - Петро Лішке їхав із заплющеними очима, щоб тілом, а не оком, запам’ятати всі повороти «сімнадцятки». Коли його викинуло на сніг, він подумав, що Марія буде лаятися за брудні штани, котрі ніколи тепер не відіпреш. Було боляче, гостро й один раз. Але він не відразу відчув себе мертвим. Взагалі не відчув.

Коли полонених привезли, щоб бити їх та плювати у обличчя, а потім змусити ватажити мертві тіла, Петро Лішке думав про те, що йому пощастило. Якби вийшло обирати, то він би саме цього й хотів: вантажитись тими руками, які він вважав своїми.

Якось він сказав Марії: «Смішно буде, якщо загинути від нашої «отвєткі». Й додав: «Ну хоч не обідно».

Петро Лішке загинув не так, як було б йому смішно. Мінометний обстріл був постановочний й ворожий. «Це точно не ми, це точно не ми, друже», - сказав йому розбитими губами сивий чоловік із темним, згорьованим обличчям. «Та я знаю, не журися», - відповів йому Петро. Але той не міг його почути.

Шубін сказав БабІ: «Ну той… Якщо схоче, нехай кашляє водіям у разі аварії чи що там у них критичного буває. Метан? Вибухи? Ні? Ну, коли електрика має в ноги бити чи роги з тролей зійдуть. Чи пасажири-епілептики перед самим нападом? Пологи? Все, як він любить…».

«Ну які там в них аварії – на тих тролейбусах. Сміх один, а не аварії», - відповіла БабА й трохи захлипала. – «Я можу навчити його підпалювати казино й гральні автомати. Якщо він схоче».

«Й прізвище у нього таке – підходяще. Шубін, БабА й Лішке для водіїв комунального транспорту. Нас же може бути троє? Для такого великого бідолашного простору нас двох вже точно замало, га?»

«На жаль, нас стає все більше», - зітхнула БабА.

«Але не кожний схоче бути Шубіним. З моїм характером… Це не так вже легко. Я викашляв їм всі свої легені. Й що? Замість того, щоб закрити шахти, вони лізуть, щоб померти в аваріях».

«Тепер лізуть до них. Щоб вони померли у війні…»

Смерть лева Сесіла мала сенс.

2015 рік запам’ятається людству смертю лева Сесіла, яка мала сенс





Марія. Відпустка й трохи до неї. 2015-2016
- Я тобі, курві, очі виколупаю, чуєш? Патли вирву…
- Хрест на пузі? – питає Марія.
- Що? – жінка, що сидить навпроти, замовкає й блимає чорними, віями, на яких грудками висить туш. Ці грудки – наслідок використання неякісної щіточки. Можливо, властивостей самої туші. Або, як варіант, «руки з дупи». Найпоширеніший, до речі, варіант. Будь-яку косметику можна спотворити, якщо руки ростуть з дупи.

Жінку, що сидить навпроти, ймовірно звати Наталкою. Але це, як тепер пишуть-кажуть, не точно. Не точно також, що вона – сестра Миколи, який зараз навчається на тренувальному полігоні, але от-от має їхати під Широкіно або під Бахмут або під Новоташківку або під Авдіївку. Або… Ніхто точно не знає, куди, оскільки це – «воєнна тайна». Ймовірна Наталка попросила про зустріч. Сказала телефоном: «Я б хотіла передати братові паски. Ну й так – подаруночки від родини, від діточок. Малюночки…». Чутно було, як Наталка хлипає носом, плаче. Трохи удавано, але люди, це Марія тепер знала напевно, плачуть по-різному. Іноді люди плачуть навіть тоді, коли сміються. «Добре, зустрінемось. Кав’ярня на Оболоні вас влаштує?».

Грудки на віях, декольте, високі підбори, малесенька сумка на довгому блискучому ланцюжку. Паски, малюнки, подарунки, мабуть, що залишила у машині. Сіла. Замовила каву й склянку білого вина. Поклала на стіл айфон, на айфон – руку, нігті на якій здалися довшими за пальці. Трусонула чорним волоссям. Облизнула губи. Несмак й дурня. Але Марія давно вже навчилась поважати «леопардові лосини». Зазвичай вони привозили на фронт набагато більше добра, ніж їх витончені подруги, які невтомно втомлювались від війни десь на пляжах Туреччини.

- У мене коротка відпустка й не дуже багато часу. Яке прізвище у вашого брата? Й номер телефону дайте.

Замість номеру пішло коротке соло про курву, яке Марія не збиралась слухати. Але збита із темпу Наталка не збиралась зупинятися.

- Скільки тобі років, жінко? П’ятдесят? Шістдесят? Тебе на органи треба здати, поки м’ясо не пропало. Чуєш? Ще раз з моїм чоловіком здибаєшся, я тобі всю рожу кислотою попалю!
- Тільки не в нашому закладі, якщо можна, - до столу підійшов офіціант. – Поліцію викликати?
- Я скажу, коли, - посміхнулась Марія. – А поки пропоную дослухати нашого спікера.
- Ах ти тварина! – задихнулася ймовірна Наталка. – Ах ти стара ганчірка. Блядіна ти полкова!

Не переконливо. Всі слова – правильні, але вереск, його інтонація, смислові наголоси… Ні. Не переконливо.

- Ти комусь це транслюєш? Телефоном? Й хто ж цей третій? – Марія простягнула руку. Наталка вдарила по ній.
- Вже бійка? Поліцію викликати? – ввічливо поцікавився офіціант й, трохи схилившись над Наталкою, додав. – Я б вам не радив. Вона ж й ногою може, а подивіться, які там берці…
- А спати, от ви мені скажіть, - Наталка вхопила хлопця за штани. – А спати з чужими чоловіками – це воно як? Як вам воно таке?
- Спати – це гаяти час. Краще не спати. Згоден. Щось, крім дуельного кодексу, ще замовляти будемо?

Алярм. Ігор називав це «алярм». Десь поцупив, влучно встромляв. Завжди було смішно й до всіх приросло. Бліндаж накрило снігом, він розтанув й потік з даху – алярм. Генерал із перевіркою – штабний радянський дурень – алярм. Уламочком міни втрапило у пластину на броніку – як тільки, суко, долетів – алярм. Птахи, повінь, спека, цибульку на городі поблизу траншеї побило градом, буряти на лижах – це ще у чотирнадцятому – по багнюці, бо ще осінь – тому по багнюці, виродки. На власні очі Марія це не бачила. Але хлопці підтверджували: «Такий алярм, що ледь у штани від сміху не насцяли». Ігор теж не бачив бурятів на власні очі.

Вони дісталися фронту після найстрашнішого – після Іловайську, після Дебальцевого, після аеропорту. Потрапили у трав’яну весну, яка цвіла дрібнесенькими маками, дикими тюльпанами, сором’язливим горицвітом, пахла полином, обіцяла, але не всім й не скрізь, ковилові поля й, якщо літо буде швидким та спекотним, обіцяла ще диво – перекотиполе. «Побачиш – не повіриш. Злякаєшся», - обіцяла Марія.

Злякаєшся – це слово любові. Про неї саму, власне, не говорилось. Може, тому, що нічого схожого й не було. Нічого з того, що слід було відчувати, що було прописано у статутах, що належало впізнавати й проголошувати як любов.

Був страх. Кожного ранку Марія просиналась й засинала у страху. Ним соромно було ділитися. Зрештою, вона сама це обрала. Вона була там, де хотіла бути, билася за це, доводила, що вчитися стріляти треба не тільки на полігонах, що вона – може. У бойовій обстановці. Із повним знанням особливостей місцевості. З унікальним, вирощеним роками відвідуванням навколишніх сіл, пікніків та дитячих таборів. Будь ласочка!

Ласочка сталася. А бути – не вдавалося.

У ті дні, коли чутно було птахів й видно – сонце, аж так видно, що сліпило очі, Марія вчила, як облаштовувати «льожки» й як лежати в них, не рухаючись. Як прикидатись кущем, заметом, частиною сараю й тримати ціль. Як дихати у такт тому, хто – там, хто збирається тебе вбити. Як розпізнати його рух. «А він обов’язково поворухнеться! Одна мить, якщо вловиш, то – живий. А він – мертвий». Вона вчила поправкам на вітер, на сутінки й на світанок, на дощ й мороз, які, звісно, не союзники, але домовитись – можна.

Марія пояснювала, що таке одночасне «різко» й «повільно», що таке – стріляти без емоцій, без зла, без тремтіння, без помсти. Просто стріляти, ніби там – за кілометр, за два – сидить- летить пластикова тарілка. Без совісті, без мозку й з російським паспортом.

Не пісяти ще вчила. Або пісяти в штани чи у памперс для дорослих. У минулому житті вона сама цього не вміла: для стендової стрільби це вміння не було потрібним. Її також навчили. Й спочатку це було холодно й соромно. Холодно навіть тоді, коли спека, літо й сонце.

«Не одразу вийде й н завжди потрібно», - заспокоювала Марія. Поки вчила – сили на силу були. Однак страх не відступав. Він причаювався, дзвенів тихою тривожною, однією тою самою нотою, але не бив в груди, не колупав скроні. Чекав. Чекав, як мамка прийде з роботи й нагодує кашею із паніки, тиску, серцебиття, раптової сліпоти й іноді навіть тремтячих рук. Такий собі десерт.

У тихі дні їй хотілось здійматися з місця й бігти. Степом, убік териконів. Додому. Від Мар’їнки це було кілометрів сім. Бігти й кричати. Або просто кричати. Хотілось унітаз, гарячу воду й скраб для тіла. Й від цих бажань ще дужче хотілось бігти, ховатись й кричати знову.

У не тихі дні, коли гриміло, летіло, коли дозвіл на «отвєтку» треба було чекати у непереборному, здавалося, вогні, Марія хотіла загинути швидко. Першою. Одразу. Миттєво. Щоб не встигнути обісцятися надаремно. З ганьбою, а не з гідністю, яку вона обіцяла кожному, хто витримає десятигодинну «льожку».

Ігор був такий самий. Марія одразу помітила, як йому страшно й як від того «страшно» - соромно. Можливо, страшно було всім. Але вона чула, як саме в його голові дзеленчить докучлива нота, як пропонує йому бігти, а він завмирає, щоб ніхто не побачив страху, або кидається у бій першим навіть тоді, коли бою – немає й не буде. А буде несподівана тиша, котрій не можна вірити.

Він не сказав їй: «Мені страшно». Він сказав: «Обіприся на мою спину. Ніби я - крісло». Марія обперлася. Спина до спини. Кінець весни. Кінець не тихого, але й не кривавого дня. Зорі у високому небі. Десь у ставку, якого не видно, надриваються жаби.

Загублені діти. Ще не забуті й комусь потрібні. Йому тридцять сім. Він водій. «Водій – це карма», - думає Марія. Їй – сорок дев’ять. У неї – смарагдова зірка й великий діамантовий джміль. Автівку «зоряного лідера» вона встигла вивезти влітку й швидко продала.

Він з Тернопільщини. «А у нас – водоспади. Є озеро, яке не замерзає. Й село Рай». «Усе наше ти бачив», - говорить вона. – «Але якщо літо буде спекотним…». Марія обіцяє йому перекотиполе. Він не вірить. Сміється. «Побачиш – злякаєшся», - погрожує вона.

Настає тиша, в якій покликаний-обіцяний страх раптом відступає. Марія й Ігор сміються. Вони – боягузи. Й це секрет, однак тепер вже спільний. А попереду – ціла ніч, після котрої все буде, як було. Й нічого не буде більше. «А раніше на місці озер було Сарматове море». «А тут раніше було Дике поле». «Можна подумати, що зараз воно стало цивілізованим», - сміється він. «Я не ображаюсь на людей, від котрих втекло море», - говорить Марія. «Алярм», - він здіймає руки вгору. Здається.

Спина до спини. Посередник – небо. Слова лунають повільно й тихо. Повільно й тихо спливає час. Іноді зупиняється зовсім. Ненавмисне зупиняється й ненавмисне створює вічність. Таке…

Він – водій, дружина в Іспанії, діти з його батьками. Пишуть смс-ки кожного дня. Смс-ки й селфі. Ростуть швидко.

Вона – Марія. Правильна жінка. Є донька. А чоловіка – немає. Вбито чоловіка. Чомусь, знаєш, завжди міряла життя від війни. Завжди знала. Не помилилась. «Отакої», - спина Ігоря сумно всміхається. «Отакої», - відповідає Марія. «А маки ваші дикі схожі на паприку, якою натирають курку». «Я теж з’їла б зараз чогось смаженого й шкідливого».

«За інших обставин…», - каже він. Не про їжу.

«За інших обставин…», - ніби зголошується вона. Червоніє, ніяковіє…

Тільки от не буває жодних інших обставин. Не може бути. Тільки ці, де поруч надриваються жаби. Де вперше за війну – не страшно.

За тиждень Марія їде. Знову на тренувальний полігон, а потім на іншу ділянку фронту. Усі обмінюються телефонами. Ніхто не впевнений, що скористається номерами. Й найближчим часом – не дай Боже ними скористатися. Не дай Боже…

Й фотку на пам’ять. «Якщо нап’юся та осоромлюся як немовля у ліжку, буду дружині розповідати, що це ти мене поганому навчила», - сміється один з Маріїних учнів. «Приходь на змагання після війни. На стенд», - запрошує вона. – «Дам тобі фору. Але все одно - виграю». «Не сумніваюсь»

З Ігорем фотографуються також. Потім, коли Марія вже їде, він викладає світлину у мережу. «Ну й рожа», - думає про себе Марія, збільшуючи зображення. - «Зморшки, плями, валуни якісь на лобі, під очима – чорно…. Жах…». Вона відшукує на сторінці фотографії його дітей, батьків. Й, звісно, дружини. Засмагла, красива, повнотіла білявка. Молода.

- Ти хто взагалі? – грізно питає Марія у ймовірної Наталки. – Ти хто така? Терористка? - Марія вміє бути грізною, особливо, коли визначає мішень – рівнесенько у переніссі того, у кого збирається влучити. – Тобі, дурепі, сказали, хто я? Тобі сказали, що я з двох кілометрів можу поцілити тобі у вухо? Будеш потім жити з одним. Ти хто?
- Я подруга, - швидко здається Наталка. – Я за дорученням. Ось.. Осьо мій паспорт, якщо шо.
- А доручення де?
- Та то Наталя, подруга моя, попросила на тебе подивитися й налякати. Вона – Наталка, я - Наталка… Ну? Вона в Іспанії зараз. Сама приїхати не може. А перевірити ж треба. Це ж чоловік її, а не той… Сім’я ж… Вона любить його. Ревнує. То до чого тут моє вухо?
- Вставай, - каже Марія. – Вставай й йди до туалету?
- Битися будемо? Без свідків? – покірно видихає Наталка.
- Ні. Ти вмиєшся з милом. А потім я тебе нафарбую. Без грудок отих. Красиво.