— Починаю нове життя, — сказала вона, коли почалася війна. 

У певному сенсі для всіх нас тоді життя радикально змінилося, але лише Ніна, промовляючи це, мала на увазі щось позитивне. Місто, де ми закінчили школу, опинилося за кількадесят кілометрів від лінії фронту й постійно ризикувало потрапити в зону окупації.

— А ми тут нічого не боїмося більше, — сказала вона по телефону, — ніж ядерної війни та окупації. Навіть смерті так не боїмося, як окупації.

Ці слова глибоко мене вразили. Колишнього чоловіка Ніни мобілізували, дітей у неї не було, домашніх тварин теж. Тож усі, зокрема й я, вирішили: Ніні краще виїхати й пожити в мене.

Я поділила квартиру навпіл. Ніна отримала вітальню з книжками й кріслом-трансформером, що розкладалося в односпальний диван. Сама я ніколи на ньому не спала, але попередні гості не скаржилися. Мені дісталася спальня, куди я перетягнула письмовий стіл і всі особисті речі. У Ніни було два вікна, в мене — одне. Свій багаж вона привезла в гірському рюкзаку, з яким завжди подорожувала раніше — ніколи з валізою. Її принципом було залишатися якомога мобільнішою. Валізи на коліщатках вона не терпіла.

— Рюкзак за будь-яких обставин практичніший, — сказала вона з певним кокетством, як тоді, коли вмовила мене піти з нею в похід Карпатами, і я там мало не загинула.

Це було двадцять років тому. Тепер могла загинути вона.

Рюкзак, з яким Ніна подолала тисячу кілометрів і приїхала до мене, був напівпорожній. Ми обійнялися на вокзалі й обидві відзначили, що за двадцять років перетворилися на екстремальніші версії себе: Ніна була худа, а стала худюща; я ж завжди була повнотілою, і з віком регулярно збільшувала розмір одягу на одну позицію — зрештою дійшовши до XXL. Мій одяг висів на Ніні, тож довелося купувати їй усе нове. Вона надавала перевагу яскравим кольорам.

Нестор, її колишній чоловік, відколи опинився на фронті, почав регулярно дзвонити — хоч у мирному житті вони давно не спілкувалися. Він благав: коли війна закінчиться, повернутися до нього. Навіть переконував узяти церковний шлюб — «щоб уже точно назавжди».

— У нього більше нікого немає, — пояснювала Ніна. — І йому страшно.

Перші пів року разом минули без особливих труднощів. Ніна мала дивні кулінарні вподобання, і спершу я ображалася, коли вона ігнорувала мої страви, але зрештою так виявилося простіше — кожна готувала собі. При цьому Ніна поводилася дуже делікатно і ніколи не кепкувала з моєї пристрасті до побутової техніки. У моєму господарстві за кожну дію відповідав окремий прилад — лише мультиварка виконувала одразу девʼять функцій. Усі пристрої мали постійне місце зберігання, зазвичай на відстані простягнутої руки від місця використання. Ніна швидко зорієнтувалася в технічній географії мого помешкання. Здавалося, їй навіть подобався порядок, який у мене панував.

Про війну ми говорили рідко й коротко, хоча кожна окремо думала про неї постійно. Якось ми взялися рахувати знайомих, які вже загинули, але, дійшовши до десяти, зупинилися. Особливо болісно ми переживали загибель сина нашої однокласниці Каті Бойко, з якою колись тісно товаришували. Поки хлопець був малий, я щороку надсилала йому подарунки на день народження — переважно одяг, який за кордоном тоді був значно дешевшим і якіснішим. Катин син виріс надзвичайно вродливим і розумним, але ми з нею посварилися через дрібницю й обірвали зв’язок. Насправді, Катя так і не пробачила мені рішення емігрувати. Коли її син загинув, я не написала їй, що співчуваю. Можливо, боялася, що вона забере в мене саме право на співчуття.

— Ти це вигадуєш, — запевнила мене Ніна, яка намагалася підтримувати живий контакт із рідним містом і знала всі останні новини. Вона навіть увімкнула голосові повідомлення в застосунку повітряних тривог, який мало не щоночі нас будив. Я наполегливо попросила вимкнути хоча б звук сирени.

Ніна могла багато й довго плакати, тоді як я лише почувалася винною через те, що не могла її втішити. Розплакана людина завжди мене лякала. Щоб заспокоїтися, я багато й зі смаком вечеряла — часто наодинці, бо Ніна вечорами прогулювалася містом, яке так і не стало їй близьким. Часом вона запитувала, де найближче до нас укриття, але я, чесно, не знала і не знаю досі.

Дві речі в ній почали дуже мене дратувати: її хвороби й її сни.

А снилася їй окупація — часто і в найрізноманітніших версіях. Уві сні Ніна не бачила ворогів упритул, і це не завжди були росіяни. Вони заходили до міста й рухалися головними вулицями, як чорні хмари, іноді влітали на низько посаджених винищувачах, і Ніна розуміла: сховатися вже ніде, не лишилося ще одного кордону, за який можна виїхати, незабаром по неї прийдуть.

Безвихідь і передчуття неминучих тортур були центральними в її снах. Ніна повторювала, що помре у в’язниці, яку вже збудували.

Тоді ж її чоловік Нестор, якого невдовзі мали відправити на передову, почав просити її телефоном виміняти його з армії на себе. Оскільки офіційно вони не розлучалися, Ніна могла піти доброволицею, а за законом лише одна особа в родині підлягала мобілізації. Її фах входив до переліку потрібних для війська професій.

— Тебе не пошлють на нуль, — благав Нестор. — Шанси загинути у тебе менші, ніж у мене. А після війни ми візьмемо церковний шлюб…

Зрештою Ніна припинила розмовляти з ним телефоном, і Нестор почав надсилати повідомлення, в яких називав її самозакоханим стервом. «Тепер мені зрозуміло, — писав він, — чому в нас нічого не вийшло».

Ніна читала ці повідомлення, хоч я просила її облишити.

— Він просто боїться, — сказала вона. — Ніхто не заслуговує так боятися.

Потім усе, що Ніна їла, почало здаватися їй солодким. Що б вона не клала до рота — кисле, гірке, гостре, перчене — все мало солодкий присмак, навіть часник! Спочатку я жартувала, що в неї тепер особлива дієта — десертна. Але Ніні смішно не було. На мій превеликий подив, вона, навпаки, поставилася до проблеми дуже серйозно. Невідома хвороба оселилася в нашій квартирі, ставши третьою мешканкою, що повністю заполонила Нінині думки й час.

Ходіння по лікарях стали майже щоденними. Вона могла годинами, до найменших подробиць, описувати свої тілесні відчуття. Ці описи нагадували довершений з погляду стилістики, але смертельно нудний роман.

Лікарі призначали все нові й нові обстеження, які вона виконувала слухняно й навіть із деяким благоговінням. Ніна колекціонувала безпорадні лікарські висновки й симптоми, які не пояснювала жодна окрема хвороба. У роті солодко. Справа поколює. Зліва тисне. Руки тремтять, якщо витягнути вперед і тримати. Вуха горять з 10-ї ранку й до обіду. Вночі було дуже погано. Було так погано, що капець. Болить серце. Болить шия. Болять очі. Свербить живіт. Свербить шкіра голови…

Я намагалася натякнути Ніні, що її стан, скоріше за все, наслідок стресу, пов’язаного з війною, і не обов’язково свідчить про хворобу, яку можна вилікувати антибіотиками.

Ми сиділи у вітальні, перед моїми книжками. Я запалила свічки. Наближалося друге Різдво, відколи вона мешкала в мене.

— Ти всі їх прочитала? — спитала Ніна.

Я похитала головою.

— Та ні. Але хотілося б. Вони тобі не заважають?

— Якщо ти вже сама запитуєш, — сказала Ніна, — то вони мені трохи смердять.

— Бачиш, — буркнула я, намагаючись приховати, що образилася, — книжки як люди: з віком теж починають смердіти.

Ми домовилися, що я відсортую частину книжок і віднесу в українську бібліотеку. Крім того, до полиць можна прикріпити скляні дверцята — і запах, якого я хоч убий не відчувала, менше їй допікатиме. Я сподівалася, що якщо піду Ніні на поступки, вона зробить те саме у відповідь.

На понеділок у неї був запис на колоноскопію — неприємну процедуру обстеження кишківника. Але сьогодні вона хотіла говорити про кліща, який вкусив її два роки тому і, можливо, фатальним чином вплинув на її здоров’я.

— Як на мене, — обережно почала я, — добре було б також поговорити з психологом. Стрес і травма можуть впливати на тіло…

— Ти вважаєш, що я вигадую собі хворобу? — Ніна різко підвелася. За осінні місяці вона ще більше схудла. Я раптом усвідомила, що не памʼятаю, коли востаннє бачила, як вона їсть бодай щось.

— Я вірю, що тобі болить, і мені дуже прикро, — сказала я. — Але причина болю не обовʼязково фізична.

— Ти це МЕНІ говориш?! Людині з психологічною освітою?

Я замовкла, а Ніна заплакала. Раніше, плачучи, вона прихилялася до мене в пошуках підтримки — тепер навпаки, відійшла й відвернулася. Я уявила, як почуватимусь, якщо завтрашній аналіз таки виявить у її тілі щось серйозне.

— Кому-кому, а тобі психолог точно не завадив би, — мовила зрештою Ніна, не витираючи сліз. Вона вміла, коли треба, наводити аргументи — і не боялася бути жорсткою.

— Ти соціально ізольована, — сказала Ніна. — Харчуєшся бозна-чим (на цих словах вона підняла зі столу тарілку з моїми улюбленими чипсами з трюфельним смаком), випиваєш щовечора пляшку вина (це називається ал-ко-го-лі-зм!), ти агресивна, що може бути ознакою депресії — втім, ти була такою завжди. Ти маніакально купуєш електроприлади (нова попкорниця справді така необхідна?!) і постійно читаєш книжки — не для освіти чи задоволення, а щоб сховатися від реальності.

З останнім я не погодилася.

— Хіба книжки, які я читаю, — сказала я, — не розповідають про ту реальність, від якої, на твою думку, я ховаюся?

Обстеження кишківника, звичайно ж, нічого не виявило.

— Ви сестри? — спитав лікар, коли я перекладала Ніні черговий висновок ні про що.

— Не рідні, але дуже близькі, — відповіла я.

— Поясніть подрузі, — сказав лікар, — що страхівка не покриє витрати на магнітно-резонансну томографію, яку вона хоче зробити. Прийшло повідомлення про відмову. Але ви завжди можете оплатити обстеження самі. Хоч воно дуже дороге — і я, чесно кажучи, не бачу в ньому потреби.

— А як ви пояснюєте солодкий смак у роті, з яким моя подруга прокидається і засинає?! — закричала я. — Мусить бути якась причина!

— Прошу не підвищувати голос, — відповів лікар, і ми вийшли з клініки. Безвихідь чатувала за нашими спинами. Ніхто не підготував нас до життя в часи, в яких жити так важко.

Вечоріло.

— Хочеш, я тобі щось покажу? — раптом сказала Ніна. — Мені це приснилося.

Я кисло всміхнулася, але не заперечила. Ми пішли вздовж лінії метро, і перед поворотом у наш район Ніна зупинилася й вигукнула:

— Ось цей будинок!

Я не побачила в ньому нічого особливого. Звичайна споруда старої забудови. На четвертому поверсі вікна були навстіж відчинені, і всередині горіло світло.

— Я спостерігаю за цим будинком давно, — сказала Ніна. — Мешканці тієї квартири ніколи не зачиняють вікна, прикинь. Абсолютно ніколи. Це дуже підозріло, особливо коли надворі плюс два.

— Може, вони люблять прохолоду, — припустила я. — Або вирощують канабіс.

— У мене є краща версія. Вона мені приснилася.

І Ніна взялася докладно розповідати свій сон. Я зауважила, як, розповідаючи, вона розпружилася, а в очах загорілася іскорка — радість від того, що вона тут, що має бодай одного слухача, одного глядача. Можливо, цього достатньо, щоб відчувати себе живою.

Коли Ніна розповідала — свої сни чи свої хвороби, а робила вона це надзвичайно майстерно — всесвіт зосереджувався на ній і завмирав, затамувавши подих. Навіть війна на ті кілька миттєвостей переставала вбивати, щоби дослухати історію до кінця. Можливо, подумала я, війни досі ведуться тому, що ми розповідаємо нецікаві історії?

— Мені приснилося, — говорила Ніна, — що квартира з відчиненими вікнами залита водою аж до самої стелі. Я спостерігала за нею з вулиці. У решті будинку нічого цікавого не відбувалося. Вікна були навстіж, але вода не виливалася назовні. Кольорові вогні миготіли в ній, наче на дискотеці. Пам’ятаєш, як колись у клубі «Лимон»? Світло заломлювалося у воді й розсипалося на сотні дрібних променів. Атмосфера була святкова — як на Новий рік, коли ти з друзями, і всі більш-менш щасливі.

Тоді я помітила, що в квартирі з насолодою плавають якісь істоти. Спершу подумала, що це тюлені або дельфіни — бо тільки вони вміють так віртуозно маневрувати. Було неймовірно цікаво за ними спостерігати.

Лише згодом я зрозуміла, що помилилася. Це були не дельфіни.

— А хто?

— Сніговики.

Вони плавали, поки танули.

⸻

Наступного дня я мала робочу зустріч. Коли повернулася — Ніни не було. Кур’єр нарешті доставив дверцята для книжкових полиць, і я взялася їх встановлювати. Ніна мала рацію: книжки трохи смерділи. Колись я багато курила, тепер, на щастя, кинула.

Ніна не поверталася, але я вирішила, що вона на мовному курсі в інтеграційному центрі. Можливо, попереджала, що затримається, а я, як завжди, забула. Пізно ввечері я почала шукати її гірський рюкзак і не знайшла. На мої дзвінки вона не відповідала.

Лише вранці наступного дня Ніна надіслала коротке повідомлення, що повертається додому, бо війна їй зрозуміліша, ніж те, як живу я. «Ти підеш замість Нестора воювати?» — спитала я, на що Ніна відповіла, що не знає. І додала: але ніхто не заслуговує так боятися.