До книгарні заходить чоловік. Чи жінка. Чи дівчина. А може, і юнак. На мету ця деталь ніяк не впливає, а мета — придбати збірку сучасної української поезії. Наш ліричний герой наближається до полиці з поезією і починає роздивлятися маленькі томики, що стоять, тісно тулячись один до одного. Радше за все сусідитимуть на полиці Сергій Жадан, Ліна Костенко, Ярина Чорногуз, Юрій Іздрик…

Читач-новачок із місією відкрити для себе українську поезію поволі оглядатиме ошатні томики, а більш досвідчений відчує, як закрадаються питання, які, зрештою, торкнуться будь-кого, хто ухвалює рішення зайти у поле сучасної української літератури.

Що таке сучасна поезія? Щось, що вперше видруковують сьогодні? Щось, що відчувається як актуальне, нагальне, навіть необхідне у той відрізок часу, який накладається на життя літературознавця, котрий береться класифікувати поезію? Чи щось, що широке коло читачів сприймає як сучасну літературу, бо це “щось” допомагає зрозуміти сучасність, попри те, що самі тексти могли зʼявитися на світ як за життя, так і ще до народження читача? Чи критерії ще простіші, і якщо автор продовжує писати й декламувати тексти, зберігає присутність у літературному полі, то його тексти, навіть написані десятки років тому, — це сучасна українська література?

Найпростіша відповідь — історизм, діахронічний підхід. Значно складніша — звернення до вивчення читацької рецепції.

Перевидати й прочитати вперше 

У класики дуже специфічна аудиторія: її читають або дуже досвідчені читачі, які не бояться поринати в невідомі для себе контексти, або студенти; хай там як, та це зовсім не широкий загал — так мені якось сказав один англієць, перекладач класики. Він сказав, а я подумала: ось вони, здорові, сильні, витримані часом стосунки зі своєю класикою. Коли ці стосунки такі, класику не обовʼязково читати від А до Я кожному громадянину, аби знання про неї передавалося з покоління в покоління, аби цей успадкований корпус текстів засвоювався на рівні інстинктів, як щось неуникне, щось незникоме. Моєму співрозмовнику йшлося про дуже самодостатню, стійку та певну себе традицію. І гадаю, не важко здогадатися, що стосунки українців зі своєю класикою надто довго були (та і є, як би нам не хотілося наполягати на протилежному) зовсім не такими.

Саме поняття “класики” упродовж довгого періоду упосліджень набуло дещо хворобливого сприйняття: із когось класика ліпила керівна верхівка, інших, справжніх, щоправда, часто ще занадто молодих для такого статусу, знищували без суду, слідства та визнання. Спадковість, як і самопевність була порушена. І лише століття потому це вдається змінити.

Тож, зайшовши у книгарню чи проглянувши анонси культурних подій, наш ліричний герой-читач, що шукає збірку поезії, виявить: попри “класичний” статус поетів, які жили й писали у 20-х роках ХХ століття, тобто сто років тому, Михайлем Семенком чи Павлом Тичиною (як і їхніми колегами-прозаїками) цікавляться не лише дуже досвідчені читачі або студенти, а й широкий загал. Ба більше, до текстів поетів 20-х лише зараз повною мірою починає дотягуватися так званий масовий читач. Відтак дивовижно гостро як на ХХІ століття звучать і питання до футуриста Семенка (як воно, заохочувати читати канон інакше? як воно, урбанізувати досі досить рустикальну українську літературу? як воно, епатувати, експериментувати, переосмислювати? а навіщо? а чи це взагалі поезія? а як би склалося творче життя, якби його не урвали стратою у київській вʼязниці?), так і закиди до символіста Тичини (як воно, перетворитися із геніального поета на прислужника імперії? як воно, врятуватися від репресій, але пожертвувати власною гідністю? а як би зробили ви, опинившись на його місці?).

Реактуалізація, “осучаснення”, вписування у сучасний контекст відбувається не лише шляхом  активного перевидання текстів, а й завдяки створенню кінофільмів та театральних постановок, які збирають повні зали: багато для кого читати текстуальні експерименти 20-х сьогодні — все одно, що відкривати новий всесвіт, досі малодоступний, схований від непрофесійного ока. І, на жаль, цей світ — похмуро співзвучний із сучасним, а від того ще ближчий. Адже, здається, що саме в цих текстах можна відчитати не лише наше “вчора”, але й “сьогодні”.

Можна (й треба!) сперечатися, наскільки такі розмови — про літературу, а не мартирологію чи навіть відверту міфологію, проте факт залишається фактом: читання письменників початку століття — вкрай сучасна практика, яка окрім усього іншого цю сучасність формує. 

Сучасна класика

Феномен зовсім іншого порядку — сьогоднішня популярність покоління шістдесятників, зокрема Ліни Костенко та Василя Стуса.

Кожній добі потрібні свої герої. У нашому випадку — це або ті, хто послідовно виявляв безкомпромісну принциповість, не зупинившись навіть на порозі смерті (а Стус був справжнім борцем за справедливість попри те, що добре знав: у СРСР її не існує; його численні протестні акції та долученість до Української Гельсінської групи завершилися двома арештами, сухим голодуванням у вʼязниці й загибеллю), або ті, кому вдалося дожити до фантастичних для ХХ століття 95-ти років і свідчити, як Ліні Костенко, — бо ж протриматися усупереч тиску тоталітарної машини, відновлюючи таким чином поруйновану поколіннєву спадковість — це неймовірна рідкість та своєрідна позитивна настанова на майбутнє культури в принципі.

Хай там як, а ні поезія Василя Стуса, ні тексти Ліни Костенко не видаються даниною часу — навпаки, вони добре видимі на горизонті сучасної української поезії. Якщо неймовірна популярність Стуса, здається, пояснюється радше святобливою пошаною до біографії, аніж реальним читанням текстів, — насправді дуже ефірних, тонких, досить-таки “філологічних”, — то Ліні Костенко належить не лише титул “Королеви української поезії”, а й “Королеви афоризмів”. Іноді здається, що не існує життєвої ситуації, на яку в корпусі письменниці не знайдеться втішного рядка, що його зрештою можна запостити в соцмережі, — влучного, по-своєму чутливого, хоч часом, може, і занадто риторичного, свідомого власної афористичності. Хай там як, а тиражі не брешуть. Багатотисячні тиражі. А ще — численні футболки, торбинки та закладинки з цитатами.

Тож радше за все наш ліричний герой-читач, натхненний ідеєю почати досліджувати ландшафт сучасної української поезії, почне (як не парадоксально!) з 60-х. Або Жадана — але про нього трохи згодом.

Водночас цікаво те, що таке ставлення не поширюється на поетів 80-х, так зване “Витіснене покоління”. Попри те, що наш ліричний герой-читач точно зможе знайти на поличці збірки Миколи Воробйова чи Тараса Мельничука, саме вони нині сприймаються як історія. Щоправда, поки що. Адже хвиля “перевідкривання”, закономірно рухається у сторону й цих поетів. Приходить і усвідомлення, що без знання і розуміння вісімдесятників, неможливо зрозуміти, з чого проростає поезія вже ІІІ тисячоліття, зокрема й наймолодша, адже саме вісімдесятники стали першими, кому вдалося прорватися за межі усталеної мови, запропонувати якісно новий спосіб рефлексувати над дійсністю, який, зрештою, повною мірою вдалося розвинути вже в 90-ті й далі.

Окрім цього, 83-річний Микола Воробйов, як і Ліна Костенко, ще може свідчити про свій час — час, який, однак, кардинально відрізнявся від екстравертних 60-х. Як би важко не було непідготованому читачу продиратися крізь масивні верлібри, химерні метафори та надійно заховані сенси, що замінили зрозумілі рими та пафос попереднього покоління, саме інтроспективність, ескапізм, зверненість до природи (певна екочутливість, якщо хочете), намагання не втратити себе у зовнішньому хаосі — усе це імпонує сьогоднішньому Zeitgeist (і, думаю, не лише українському) якнайкраще. Що ще важливіше, нині чи не вперше після посилення цензури, яка відбулася в 1970-х, цю поезію має можливість побачити така кількість людей, а значить — і щиро перейнятися, справді прочитати.

Відтак, чекаємо, що цікавість широкого загалу вже дуже скоро органічним чином мігрує і до 80-х. А це значить — Грицько Чубай, Микола Воробйов, Тарас Мельничук та багато інших затримаються у сучасному літературному полі, адже дуже багатьом читачам лише належить познайомитися з цими текстами вперше. Як із новими.

Історія культури початку століття

            Якщо ж звернутися до письменників, творчість яких асоціюється перш за все з відновленням незалежності в 90-х, то тут безвідмовно діє правило присутності в літературному процесі: кожна нова книжка підтягує попередні, наснажує новий колооберт дискусій та ретропектив — і так до наступної нової книжки, і не обовʼязково найкращої.

          Так, у полі зору сучасного українського читача лишається поезія Сергія Жадана з його осмисленням 90-х і східноукраїнської ідентичності та поєднанням чутливості й маскулінності, Юрія Андруховича з його ярмарково-карнавальною естетикою, що водночас вміє раптово змінитись на виважену елегійність, Оксани Забужко з її глибокою інтертекстуальністю, багатством художніх деталей та виразним “Я”, та Юрія Іздрика з його нагромадженням лексем, очудненням, колосальним конотаційним спектром, який відображує динамічний, ірраціональний світ почуттів творчої особистості.

І дарма, що всі ці письменники значною мірою мігрували у прозу  (окрім хіба Іздрика, який зробив навпаки): постійна публічна присутність заохочує як розмови про минуле, а відповідно — реактуалізацію поезії, так і перевидання старих збірок або й укладань габаритних томиків вибраного.

Однак, якщо таки вимірювати градус популярності серед сучасних читачів, Жадан, без сумніву, поза конкуренцією, зокрема й через безвідступну присутність у публічному просторі. Поетичні декламації, прозові тексти, створення пʼєс та лібрето, активна музична карʼєра, журналістська та просвітницька діяльність, військова та волонтерська справа — це найкоротший із можливих викладів усього, чим займався і продовжує займатися письменник.

До слова: кожен “нобелівський” сезон провокує щорічне загострення дискусій щодо майбутнього українського нобелівського лауреата з літератури. І щороку всі пропозиції, теорії та мрії перетинаються саме на прізвищі Жадана. Що буде чи не буде з Нобелем — питання насправді не суттєве, а от такий внутрішній консенсус важить справді багато й так само багато про що свідчать. Як і численні епігони серед молодших.

Поезія ІІІ тисячоліття

“Антологія молодої української поезії ІІІ тисячоліття” — так називалася найповніша збірка сучасної української поезії станом на 2018 рік. Збірка зафіксувала дві неочевидні на той момент (а для когось, може, й досі) речі щодо авторів, які переважно дебютував на початку 2000-х: по-перше, сучасна українська поезія вміщує десятки імен; по-друге, вона неймовірно багатогранна та багатоголоса.

У антологію увійшли Остап Сливинський, Дмитро Лазуткін, Катерина Калитко, Ія Ківа, Павло Коробчук, Любов Якимчук, Ірина Шувалова, Мирослав Лаюк та багато інших. Більшість із цих поетів обʼєднували теми памʼяті, травми, дому, пошуків власного голосу, діалогу з власним непростим родинним минулим та Історією в цілому.

Однак в цьому напозір пістрявому ландшафті темною плямою вже проступає війна. Не може не проступати. Особливо прикметною у цьому сенсі є збірка “Абрикоси Донбасу” Любові Якимчук, де поетка окреслює всі ті теми, які згодом лише набудуть гостроти та чіткості: втрата дому, чужинність, тріщини, якими вкриваються звичні топоніми, звична мова — якщо ширше: “Первомайськ розбомбили на перво і майськ — / безкінечно маятись наче вперше / знову там скінчилась війна / але мир так і не почався // а де бальцево? / де моє бальцево? / там більше не родиться Сосюра / уже більше ніхто з людей не родиться”, — пише поетка.

Ретроспективний погляд на антологію — про багато. Війна ще глибше просочується у нову поезію Дмитра Лазуткіна, який відтоді встиг долучитися до Збройних сил: у свіжій збірці під назвою “Будемо жити вічно” значно менше притаманної поетові грайливості, значно дужче чути новий, більш суворий поетичний голос. У не менш нових “Кінечних піснях” Ірина Шувалова багато міркує про феномен втрачання, а точніше випрацьовування навички/звички втрачати, та відчуття власної чужинності. А Ія Ківа починає позаторішній “Сміх згаслої ватри” зі слів: “вісім років казати: в мене вдома війна / щоб нарешті прийняти: мій дім — це війна / її потяг повільний зі сходу на захід країни / у якому смерть життя перевозить”. Показовою видається і нова збірка Катерини Калитко — “Відкритий перелом голосу”. Вкрай промовиста назва та не менш промовисте наповнення: звернення до тієї самої спільної теми мови та “покоління, що шукає для себе назви”.

Проте є і ті, хто за цей час цілковито пориває з поезією: Мирослав Лаюк, наприклад, зосередився на воєнному репортажі та есеїстиці.

Поезія із бліндажа

Усе, про що йшлося вище, — важливі точки, проте є безумовний центр. І це — поезія військових.

Поезія, яка осмислює воєнний досвід, звісно ж не зʼявилася у 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення. Наразі їй понад десять років. Проте тільки сьогодні ці тексти нарешті отримують заслужену увагу, адже все більшій кількості людей стає зрозуміло, що, цитуючи поета-військового Ігоря Мітрова, саме на Сході робиться нова українська література. І в цієї літератури є конкретні імена: Валерій Пузік, Олена Герасимʼюк, Ярина Чорногуз, Ліза Жарікова, Артур Дронь, Сергій Рубнікович, Борис Гуменюк (зниклий безвісти), Ігор Мисяк (загинув у 2023 році), Ілля Чернілевський (загинув у 2022 році), Гліб Бабіч (загинув у 2022 році) та багато-багато інших.

          Особливо помітна сьогодні поезія Ярини Чорногуз та Артура Дроня.

Їхні тексти — зліпок світу, який зазнає непоправних змін. Обоє відчувають, що поетика довоєнного часу нездатна ословити досвіди, що проживаються у “тут-бутті” (гайдеґґерівське dasein — назва збірки Чорногуз та магістральна тема її творчості). А звідси — пряма дорога не тільки до тих самих питань про те, як називати цю війну, коли мова — застаріла, а й до настанови на дію, продуктивного розробляння цієї нової мови, певної викличної проактивності: “Не пиши “війна”, / напиши: / ніхто з них ніколи / не позбудеться того вечора”, — читаємо у збірці Дроня; “Мова втратила риму і нині полює на сенси”, — пише Чорногуз.

          Навіщо взагалі писати — одне з дуже важливих питань для сучасної української комбатантської поезії. Вірші не можуть вбити, не можуть захистити, вони позбавлені будь-яких утилітарних функцій, що згодилися б на війні, а отже… не мають сенсу? “Якщо й варто писати про щось під час війни, то не про війну, а про людей. Бо визначальним є не те, що з нами сталася війна, а те, що вона сталася з нами”, — таке пояснення знаходить Дронь. І ця людиноцентричність — дещо неочевидний висновок для тих, хто уникає поезії про війну, вважаючи, що вона надто жорстока. Без сумніву, ця поезія може бути просто нестерпною у своїй відвертості, проте жодні інші тексти не акумулюють так багато відчуття братерства, взаємопідтримки, взаємовіри та співчуття до ближнього.

Посмертний дебют

            Читайте поетів, поки вони ще живі — такий заклик можна чути доволі часто, зокрема й від письменника та військового Валерія Пузіка. І на це є свої причини.

          Сontrary to popular belief російські ракети не оминають поцілованих Богом: поети теж гинуть на полі бою чи прифронтових територіях. Поетів катують. Вони зникають безвісти, лишаючи по собі як цілісні тексти, так і недописані чернетки. До таких поетів зокрема належать Вікторія Амеліна та Максим Кривцов — неймовірно талановиті автори, дебютну поезію яких здебільшого читали посмертно.

“Повітряна тривога по всій країні / Так наче щоразу ведуть на розстріл / Усіх / А цілять лише в одного / Переважно в того, хто скраю / Сьогодні не ти, відбій”, — пише Вікторія Амеліна, яка загинула внаслідок ракетного обстрілу Краматорську.

“Моя голова котиться від посадки до посадки / як перекотиполе / чи мʼяч / мої руки відірвані / проростуть фіалками навесні / мої ноги / розтягнуть собаки та коти / моя кров / вифарбує світ у новий червоний / Pantone людська кров”, — пише Максим Кривцов, який загинув під час виконання бойових дій.

Ці тексти та долі стали всеукраїнською та (не без повсякчасних титанічних зусиль з адвокації українських позицій за кордоном) міжнародною сенсацією, проте ціна цієї уваги — надто висока. Уже згадуваний Артур Дронь описує цей феномен обірваного майбутнього так: “Хто це не зʼявився / у нашій поезії? / Хто це не ввійшов / у письменницький процес? / В кого заголовок і біографія / на одному хресті / помістились? // Кажуть, література — / це про слова і про тишу між ними. / У нашій тепер / більше другого”.

Епілог

            Чи справді поняття сучасної української літератури аж настільки відносне? Певно, що ні. Певно, що часом варто зупинятися на найпростіших відповідях. Наприклад, такій: сучасна українська поезія — це поезія, яка поповнює корпус україномовної поезії на наших очах, яка твориться сьогодні, яка ловить сьогоднішній Zeitgeist.

Проте неможливо заперечувати й те, що перевідкриття, реактуалізація і контекстуалізація — усі процеси, в яких нарешті бере участь широкий загал, так само формують цей Zeitgeist. Відтак, на полиці в книгарні, куди приходить наш ліричний герой-читач, стоять свіжовидані та презентовані примірники Сергія Жадана, Ліни Костенко, Ярини Чорногуз, Юрія Іздрика, Вікторії Амеліної та Миколи Воробйова — звісно, такий собі зріз історії, з одного боку; але ж і по-своєму сучасної української літератури, з іншого.