ДІМ УСЕРЕДИНІ

Тут усе як завжди, тільки інакше – заростає пісковий острівець на ставку
і до нього по клітинках води підпливають двійки качок.
Моє серце, на його дверцятах написав хтось осколком «Розміновано. Цьом»,
на вустах замовляння, у руці – лілія, на руці – годинник.
Тільки циферблату замість – дзеркало. Тут усе як завжди,
а там – сонце, що повзе золотистим пругом, небом, мов полем,
де бреде Полуденниця, з кошиком, у якому залізні плоди.
У таку спеку краще перечекати у затінку дуба посеред вогненних полів?
Полуденниця розкладає в землю свої дари. Обережно, переступай їх.
Зважай на таблички, не забувай про люстро, іди.

2023, Буча

АВТОВИПРАВЛЕННЯ

Я пишу тобі про розкішні вірші,
а мені виправляє на готелі.
Добре, чом би й ні, будемо в них жити.
Знаєш, це велике ліжко й нічого зайвого.
Пелюсточка тюлю надута, дзеркало, скло.
І зірки уночі – міріади – а не три, чотири чи навіть п'ять.
Скільки вже їх було цих кімнат: парна чи ні амфілада? 
Головне – пейзаж за вікном – він вирішує все.
Бо кімнатка ця лиш насіння, з якого виснується дерево.
Що з нього стільки всього можна зробити:
повісити гойдалку, змайструвати стіл обідній,
колиску чи приліжковий вулик…
А я пишу про розкішні вірші,
що світять немов зірки – їх міріади –
а не три, чотири чи п'ять.

2024, Буча

ПОВНІ КИШЕНІ СВІТЛА

І ось я її маю – середину – повню, кишеню світла.
Проступає вона на небі, жовтою лілією на озері.
Луною порожнього дому старого, вичовганою стежкою.
Ясена літній органчик, пташка, що співає без партитури.
Метелика до квітки залицяння, перлина дитини у скойці візка.
Прекрасна твоя кривувата усмішка, іскорки на карому дні.

2024, Красноґруда

ARSPOETICA 

Від перших неоковирних літер
і зліплених нашвидкуруч дитячих книжечок
(з промовистими назвами: «Книжка. Том перший»)
до старанних записів у шкільний зошит.
Майже у кожного щось таке було.
Дозволите розказати віршик без ставання на стільчик?
Правда ж, так можна. 

Біжить чорний заєць через біле поле сторінки, у ліс,
де росте ялиночка, і не боїться заблудитися.
Чи хитаються хвилі писаних літер.
Давно ми вже не сідали в чорнильні вітрильники.
Чи простий олівець сірою лапою м’яко ступає. 

Але слова часто з кігтями, завжди зачіпають.
Чи клавіші, беззвучні, видають тисячі голосів.
Хтось думає, що можна спекти рум’яну булочку вірша.
Можливо, не знаю, ніколи не виходило.
Хтось робить кров’яні зарубки на тілі –
які часи, скаже, такі й літери. 

Хтось навпаки вірить у вірші-подорожники.
Може, віднесемо цей жмут волосся до ткачів,
вони уплетуть його у великий текст, може, навіть роман?
Люблю розглядати їхні детально прописані килими. 

Проростає у затінку дуба первоцвіт, один, потім ще.
Срібний звук його здивування.
Можна я принесу вам на пальцях його пилок?
На березі озера хтось висотує пісню, як невід майбутнього,
як обриси світу, я так не вмію, але послухаю. 

Literarisches Colloquium, Берлін, 2023

ДИВИТИСЯ І БАЧИТИ

                                                                                                  В.А.

Дізнаватися про смерть посеред крику життя – оглушливо.
На мить ціпеніти від новини, її темної в’язкої матерії,
це тобі не прозора скляна кулька для гри,
не блакитний марбл, хоч, кажуть, саме такою є наша планета десь там,
звідки мені не видно.
Серед тисячолітніх руїн все одно прозирають руїни моєї країни.
Але це не музей, крихітко,
хоч багатьом тут так легко просто перейти до іншої вітрини.
Вчитатися в опис ще одного експонату, задуматися над величчю цивілізації.
Коли я дивлюся на теракотову фігурку без ноги – то бачу наслідки обстрілів.
У розбитих черепках я впізнаю горнятка, з яких щойно пили.
Дивлюся на обриси лілій на фресці – і бачу їх на похороні.
Дивлюсь на південні трави – і бачу твоє волосся.
Дивлюся на воду – і бачу твій прозорий погляд.
Дивлюся на вітер, що жене хвилі, і бачу майбутній шквал, реквієм Вікторії.

2023, Іракліон