Уршуля Пєчек: Ти приїхав до Польщі презентувати свою нову книгу, але я би хотіла почати з іншої – з альбому-книги «Україна», яку ви написали спільно з Сергієм Жаданом. Свій есей ти починаєш згадкою теорії Конрада Лоренца про те, що відчуття ідентичності залежить від пейзажу, який людина бачить у перші хвилини свого життя. А підсумовуєш ти текст тим, що ти полюбив той пейзаж, і що ти і твоя країна – одне ціле. Я хотіла запитати, де проходить для тебе межа, якщо вона взагалі існує, на якій та ідентичність першого погляду переходить у любов до своєї країни? Чи, може, ти вже не любиш своєї країни?
Тарас Прохасько: Дуже складне питання, мушу подумати... То є трохи як у звірів, про що пише Конрад Лоренц: одна з найголовніших їхніх розумових діяльностей і вмінь – то є те, що вони відчувають, хто вони є. Білки розуміють, що вони є білками, і вони вирізняють всіх інших білок як щось таке саме, як вони. І важко сказати, що це є любов чи нелюбов до білок, просто є таке відчуття, що ти до цього належиш. Я дуже добре таке розумію, тому що я належу до того, що мені відкрилося вперше – гори, саме такий образ світу, він є настільки пов’язаний з моїм уявленням про себе і все довкола, що я не можу того любити чи не любити. Я його просто маю як щось найголовніше. І зрештою, любов чи не любов до того залежить від якихось внутрішніх станів. Бо себе теж можна не любити. І в ті моменти, коли не любиш себе, це почуття подібне до того, коли починаєш нелюбити свою країну. Але наскільки я знаю, нелюбов до себе є насправді руйнівною. Навчитися любити себе – то є добрий шлях.
Книга, яку ти зараз презентуєш – це, як мені здається, твій індивідуальний і дуже інтимний путівник Україною. Але такою, яка не накладається на жодні державні кордони, це Україна, бачена з іншої перспективи. Ти ніби запрошуєш читачів до своєї власної України, яка в певному сенсі збігається із землями колишньої Галичини, про що ти відверто пишеш. Але остання частина, де ти оповідаєш історії окремих місць – це твій путівник тим простором, який сам і твориш своїм письмом. А чи можеш ти комусь порадити із такою книжкою вирушати до нової країни, аби вивчати її за таким інтимним путівником?
Думаю, це міг би бути путівник для тих людей, які постійно переживають таке відчуття, яке переживав я, і я розумію, що таких людей є багато. Мене найбільше цікавила подібність у неподібності й неподібність в подібності, і ця книжка – це є спроба описати такий погляд на світ. Тобто я розумію, що є речі, які видаються зовні дуже різними: тут макарони, тут якийсь пиріг, але насправді то є один шлях, як то зробити, одна ідея чогось великого. Це я дуже примітивізую, але так у всьому. То навіть видно з усяких там антропологічних книжок, скажімо, два різні ритуали, а виявляється, що й той, і той ритуал має на меті викликати дощ, або навпаки – його припинити. Скажімо, що може бути різніше, як чорношкіра й білошкіра людина? Але якщо подумати, наскільки однакові чорношкірі й білошкірі чоловіки порівняно із чорношкірими й білошкірими жінками, тоді чорний і білий чоловіки стають ідентичними в порівнянні до будь-якої іншої жінки. Власне це мене найбільше цікавило – вибудувати для себе якусь шкалу, як однаковість проявляється у таких змінах, і навпаки – як великі зміни, великі різності, іншості, як виявляється, є проявом чогось одного, більшого. Ця книжка є спробою наштовхнути на такий спосіб думання про світ. Завжди така радість велика є у цьому віднайденні, коли ти десь в іншому місті. При чому тебе однаково тішать ті речі, які зовсім інакші, ніж у тебе вдома, але разом із тим страшно приємно побачити щось схоже.
Продовжуючи тему подорожей: ти пишеш про те, що є безліч мап і путівників, які зводять людей на манівці. Але є й інший спосіб подорожувати: один із моїх найулюбленіших моментів у книзі – це коли до Львова приїжджає музикант і шукає дорогу, розпитуючи людей. Бачиш, моє питання знову пов’язане з топографією – чи існує якась генетична пам’ять, яка направляє людей, що рухаються в окресленому тобою просторі, і яка не дає їм загубитися? Чи попри певну чужість простору, є щось, що дивовижним чином завжди скеровує саме в те місце?
Так, власне про це йдеться. І то насправді гарне відчуття, коли приїжджаєш до нового місця і розумієш, що тут міг би залишитися, що тут міг би жити. Воно показує, що існує зв’язок між різними просторами. І що дуже важливо – така річ, як походження, яке вже точно приписане до людини. Це поширене запитання «З якого ти міста?» чи «З якого ти місця?», воно є правдиве, якщо зважити на то, що наша спадщина є реальністю і вона працює, хоч вона і наповнюється із різних потоків, і чим на покоління дальше, тим вона подвоюється. І от зрозуміло, що є якесь певне місце, в якому ти відкрив для себе світ, але якщо ти серйозно сприймаєш свою спадщину й історію, якщо вони для тебе не є порожніми, то не може такого бути, щоби до тебе не промовили ті місця, які є пов’язані з татом, з мамою, з чотирма дідами-бабами, і ще вісьмома прадідусями й прабабусями. Якщо людина є занурена ще і в цю реальність, тоді ці міста/місця набувають для неї якогось особливого значення, вони також зливаються, стають потічками в тому всьому, що зробило цю людину. І мені дуже важливо є зрозуміти, що ми є повністю відповідальні за себе і то, що ми робимо, наша вартість – то як уявити себе просто голим перед світом, тобто в прямому значенні – то що маєш і всьо – то є твоє. От ти маєш голову, руки, маєш щось там ще, і як ти відповіси за себе і хто ти є, коли в тебе нема ні майна, ні хатів, ні дипломів, ніяких знаків і позначок? Хоча якщо собі так подумати, то що є наше? Якщо всьо є дано, навіть не будемо казати про боже, але й на такому матеріалістичному рівні всьо – той ти голий – то є ґенетична записка, яка є тобі написана ще перед тобою, і ти є просто втіленням цієї записки, писаної дуже давно іншими людьми.
Окрім традиційних карт, ти ще твориш своєрідну карту рослинності, яка взагалі відіграє важливу роль у твоїх книжках, наприклад, у моєму улюбленому «Спаленому літі». І ця карта рослинності з одного боку відображає твоє бачення і знання, а з іншого – вона дуже історична. А окремо існує людина, яка втручається в цю рослинність, але в той же час вона абсолютно безпорадна перед нею, про що ти пишеш як про феномен флори рудиментарних ландшафтів. Неважливо насправді, що буде збудовано чи що перекриє ту рослинну сітку, вона й так проросте вгору. Ти звертаєш увагу на те, що наші ландшафти руйнуються, первісна природа видозмінюється під впливом сучасності, обростає негарними й неприродними конструкціями. Але де ті межі впливу сучасності, яка й так буде оточувати й заповнювати рослинність?
Власне ті рослинні образи, не зважаючи на те, що ти говорила попередньо, мені дуже часто були потрібні для того, щоби показати, що кожна людина є центром світу, і кожна людина не може сприймати той світ не через себе. Ясно, що то, що з нею відбувається, і є для неї реальним світом. Але мені йшлося про то, щоби пам’ятати і щоби самому так жити, розуміючи, що поруч існують інші форми життя, і те, що саме життя є важливішим – диво життя, чи індивідуального, чи якогось іншого – є вагомішим від форм існування. Я не хочу сказати, що зрубати дерево – то є такий самий гріх, як убити людину, але разом із тим рослинність є доброю нагодою показати, що ми є частиною життєвих форм і ми співіснуємо з ними, і дуже є погано вважати, що ми є найліпша форма і ця найліпшість надає нам право експлуатувати й зневажувати інші форми життя. Я ще раз скажу, що я не доводжу це для себе до абсурду, це просто як нагадування. Я розумію, що я вбивав курей і їв їх, але разом із тим я розумію, що всі ці іншості життя важливі є для того, щоби не замкнутися тільки на своїй винятковості: чи винятковості себе, чи своєї групи, чи своєї раси, ґатунку, будь-чого. І власне то, що є негарним, є побудоване на неврахуванні співіснування. Усі ці неприродні речі, які є паскудними, бридливими, вони є, власне, запереченням цього, що є довкола.
Є одна річ, яка мене дивує на різних твоїх творчих зустрічах: багато людей звертає увагу саме на цю рослинність, для багатьох вона є чимось магічним. Але мені цікаво, чому так відбувається, адже й рослини, й середовище, в якому ми виховуємось мають бути нам близькі й добре знані. Тут стався якийсь переворот, тепер нас це дивує. Чи це тому, що чиста ідентичність тих місць, що записані в нашому генетичному коді, і ці пейзажі довкола весь час руйнуються? Тому, щонашим предкам, можливо, вони були відомі трохи в іншій формі?
Може, просто така уважність до рослинності чи надання тому всьому магічності, те, що ці речі так хвилюють, є виявом відчуття якихось розірваних стосунків. Так і з людьми – з одного боку ти собі поясниш, що так мусило бути, а з іншого все ж є якийсь жаль, що не вдалося. І мені здається, що незважаючи на то, що роблять ті чи інші люди з середовищем, з рослинами, це є для них нагадуванням про то, що був колись інакший рівень порозуміння, і що тепер його нема.
Тоді ще таке питання наостанок: коли хтось обирає таку назву як «У газетах цього не напишуть», виникає питання «чому?» Це черговий «лексиком таємних знань»?
Ні, мені це просто подобалося як речення. І взагалі, знаєш, досвід мого покоління є такий, що найважливіших речей в газеті не можна прочитати. Не знаю, як у Польщі чи в інших країнах, але в моїй країні саме так. У газетах усе пусте, і ще до того всього писане якоюсь спеціальною мовою, яка абсолютно не відповідає тій мові, в якій ти живеш, якою ти користуєшся. Тому можна собі уявити, що ці всі газетні тексти написані якось так, щоби не сказати нічого про найважливіше. І такий досвід принаймні мого покоління, що газети – то пусте. Розумію, що то вже минулі часи, але все ж таки коли хочеш щось довідатися важливого, то не читай газет, не читай повідомлень, а піди й подивися або спитайся в тих, хто щось знає. І то є просто така назва, скажімо, фольклорна, вона зовсім не є антимедійна.
А я просто весь час повертаюся до «Лексикону таємних знань», хотіла уточнити, чи ця назва не є усвідомленням цензури в публічному вжитку, коли певні знання глибоко сховані й не обговорюються відкрито.
Я собі думав про інакше – ніби існує певний, не пов’язаний з цензурою чи заборонами стан, коли йдеться про такі вісті, повідомлення. Людина просто впадає у якусь зовсім іншу мову і в зовсім інший спосіб мислення. Хоча з іншого боку це є дуже неправдива і самознущальна назва, тому що деякі з цих текстів друкувалися в газетах.
