3.

Коли я був солдатом, мені подобалося думати про різні речі. Думати було добре хоча б тому, що наспраді армійський режим не лише не поширюється на сферу думання, але й звільняє для нього місця більше, ніж це можливо на цивіллі. До того ж «різні речі», про які можна було розмірковувати, у вчасності, у світі солдата не так багато, щоби думати про них поверхово, не думати про них трохи глибше («Речі  солдата» - одна з найкращих пісень Тома Вейтса).

Тоді солдат міг мати лише одяг (чоботи та пасок теж можна вважати одягом, хоча їхня роль поліфункціональна), значну частину якого змінювали щотижня – дві голки з різними нитками, військовий квиток і блокнот з ручкою (що світчить про певну інтелігентність війська, бо в усі інші періоди свого життя я ніколи не носив при собі ні блокнота, ні ручки). У накаслику могли й мусили бути зубна щітка, та паста, мило, бритва. Десь поруч у заґратованій шафі були ознаки твоєї долі – автомат, торба з патронами, протигаз, багнет та мішок для цього всього. Ознаки твоєї долі тобі не належали, але ти весь цей час належав їм.

Мені подобався такий мінімалізм. Ще більше подобалося насичувати його мінімалізмом іншого, приватного ґатунку – маленькі ножички, заховані між металевою фляшкою з питвом і полотняним чохлом для неї, фраґмент братового рисунка, вкладений під обгортку документа, кілька слів на останніх сторінках записника, які означують враження цілих місяців чи окремих годин...

Однак не лише циклічна історія культури свідчить про те, що після чистоти стилю приходить еклектика, після модернізму – постмодернізм, після ренесансу – маньєризм, навіть після бароко – рококо. Еволюція кожного приватного тривання є більш чи менш вдалим відбитком боротьби індивідуальності з приреченістю особи на обмеженість можливої стилістики існування.

Тож нема нічого дивного в тому, що за кілька років після війська всього мого, наношеного при собі, було вже дуже багато. Різними потрібними і непотрібними дрібничками були заповнені мої кишені, торби, навіть тіло. В будь-якому місці світу я міг впродовж кількох хвилин розклсти власний предметний світ, який своєю насиченістю мало відрізнявся від домівки, де я народився й прожив більшість усвідомлених років.

Можливо, таке тривало б ще й дотепер, якби не щасливий випадок. Якось мене затримали порядні міліціянти, які склали перелік вилученого під час затримання. Тоді я зрозумів, як можу втомити криміналістів, авторів і читачів кримінальної хроніки, власну родину (якби їй довелося забирати все це дрантя за списком) і себе. Про ці речі вже не було жодної змоги думати поверхово.

Вже багато років будь-якої миті зупиненого часу в моїх кишенях не можна знайти жоднонго предмета, який би відразу вказував на якісь звички. Там нема нічого, крім сиґарет, які курить значна частина українців, кількох банкнот і монет, що перебувають в обігу на всій території України, однолезевого складакного ножика, яким можна робити майже все, не порушуючи водночас жодного закону, та ключа від помешкання без вказаної адреси. Жодних фотографій, кредитних карточок, записок і записників, олівців, мундштуків, годинників з посвятами й обручок з іменами та датами, медальйонів з портретами, календариків з позначеними днями, портсиґарів, жодних кастетів, отрут, анальгетиків і візитівок, жодної добірки посвідчень... Навіть носити паспорт мені видається принизливою зручністю, зручним приниженням.

Чимось зовсім іншим є  запальничка.

Одноразова найдешевша запальничка передусім є таким досконалим джерелом вогню (а вогнем із запальнички можна змінювати різні життєві ситуації на краще не гірше, ніж це роблять спецназівці презервативом), як і найкоштовніша запальничка – витвір найвизначнішого художника.

Одноразова найдешевша запальничка того кольору, який тобі вибирають, є перепусткою в інший світ. Світ, у якому все залежить від твого вибору. Світ без вибору в тому сенсі, що вибору нема, бо нема з чого вибирати, бо вибирати нема чого, бо вибрали вже все. Тому, що нема від чого відмовлятися.

Одноразова найдешевша запальничка, якщо на неї звернути увагу, діє як щоденна перепустка до літературної практики. Навчившись описувати, якою могла би бути твоя запальничка, ти отримаєш всі можливі запальнички світу.

Потреба триматися за якісь речі зникне аж тоді, коли зможеш уявити собі, якими можуть бути на доторк ті, яких торкнутися ніколи не матимеш змоги. І зрозумієш, лише те, що в уяві, є найповнішою,найпевнішою власністю.

Фрагмент роману: З цього можна зробити кілька оповідань. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005.