Після кількох років життя в Брукліні – ми з Марією переїхали минулого року до Лонґ Айленда. Винайняли будинок у селищі Бейтінґ Голлов, яке вчепилося за скелясті виступи над океаном, – і зникли з Нью-Йорка. Так нам хотілося. Оглядати Бейтінґ Голлов вибралися при кінці серпня «Доджем». На Лонґ Айленд Експрес Вей я побачив перших гусей, які летіли на захід. Задивився, – і проминув свій з’їзд. Дорогу випитав на заправці. До Бейтінґ Голлов ми прибули пізніше умовленого з Прейдраґом, господарем будинку, часу. Марія навіть сказала, що цей Предрейґ має повне право нас не дочекатися. Він власне натякнув під час останньої телефонної розмови зі мною, що протягом жовтня хотів би вирішити усі справи з винаймом свого будинку, і на останок сказав: «Тому, якщо хочете – приїздіть». «Зовсім не американське ім’я», – зробила висновок Марія. «Звідки він?» «Не знаю, говорить як американець. Побачимо». Біля п’ятої вечора ми під’їхали до будинку, в якому планували прожити якийсь час. У кількох вікнах першого поверху світилося. «Старий нас дочекався», – сказав я Марії. «Кльово, сюди паритися дві години», – відповіла вона, додавши: «І ми, як завжди, заблудимося». Ми заздзвонили – у дверях з’явився худорлявий неголений чоловік. «Предрейґ, приємно познайомитися», – усміхнувся він. «І нам приємно», – відповіла Марія. Марія увійшла першою, я протиснувся за нею поміж Предрейґом і одвірком. У вітальні стелю підпирав цегляний ватран, а над нашими головами висіла розкішна позолочена люстра. Старий щойно курив: у повітрі висів терпкий запах сиґари. Меблі були старі. Шкіряні дивани – із залисинами. Зала переходила у кухню, де столи і підвіконня були захаращені вазонами й усілякими кухонними причандаллями. «Прошу», – показав він рукою і потягнувся за тліючою у попільниці сиґарою. І ми з Марією попрямували до сходів, які вели на другий поверх. Позаглядали для годиться по кімнатах. Марія навіть помила руки над тріснутим умивальником і спустила в туалеті воду. «Ну що?» – запитав я. «Годиться! Тішуся, що матимемо ватран» – шепнула вона. «У великому домі над океаном».«Купиш ровер і будеш їздити за хлібом і молоком». «А точно, де тут магазини?». «Запитаємо в старого». І ми почали цілувалися ні з того ні з сього, з дурної радості, між другим і першим поверхом. «Ми беремо цей дім», – радісно випалила Марія, коли ми знову стали перед Предрайґом, наче наречені, що просять благословіння. «Якщо маєте хвилин двадцять – то я покажу вам берег океану». Предрейґ вирішив показати нам околиці, місце, яким можна зійти до океану. Він ішов уперед, а ми – за ним. Дерев’яні сходи з поруччям вели в долину, де з десяток каменів-валунів тяглися вздовж, а за деревами і рудою рослинністю, вигорілою за літо, проступали білі будинки. Валуни і рінь встеляли довгу смугу, наче відкладені пташині яйця велетенських розмірів. Далеко, в тремтливому горизонті, там, де лінії берегів з’єднувалися з лініями океану, на перетині каменю і води, вони втрачали свої обриси і розмитою плямою тонули у сизому повітрі. А навпроти дерев’яних сходів, якими тільки й можна було вибратися з цієї природньої ущелини, сиротливо виднілися чорні палі прогнилого пірсу. Я сказав тоді Марії, що Бейтлінґ Голлов місце для самітників. Вона, нагнувшись, назбирала дрібних камінців і жбурнула їх в океан, з якого уже насувалися сутінки. Бейтінґ Голлов від Нью-Йорка справді далеко, але у нас складалося так, що ми могли обійтися протягом року і без Нью-Йорка. Марія вирішила перервати навчання. Знайшла якийсь підробіток із дому. Мені ж пощастило отримати річну стипендію, на яку можна було зводити кінці з кінцями. Ми прикинули, що наших заробітків вистачить, щоби утримати відносно дешеве життя в Бейтінґ Голлов із нечастими відвідинами Нью-Йорка. І дещо залишалося на страхівку авта і бензин. Зима, яку ми хотіли пережити удвох, втікши з Нью-Йорка, була розрахована майже до цента. Про Різдвяну поїздку до Парижа ми уже не згадували. Дорогою назад, до Брукліна, Марія чомусь заговорила про свій приїзд до Америки. «Я б не потрапила ніколи до Америки, прикинь, якби не випадок. Якби не той кретин з Корпусу Миру, який викладав у нашій школі англійську, він сказав, що порадить мені як отримати стипендію американського універу». Наш «Додж» накрили густі сутінки. «Сказав, що моя англійська добра, якщо я знаю, що дірка – англійською dirk. Прикинь, який ідіот?» Марія відхилила шибу, – і з вулиці увірвалася прохолода разом із шумом автостради. «Коли мені відкрили у Києві візу, – продовжувала Марія, – я напилася в готелі до срачки. Ну, просто думала, все – залишу цих лохів і це бидло. Цю Україну-неньку». Мені було двадцять п’ять років, коли Марія народилася у Кривому Розі. Поки я писав свою дисертацію, а потім розлучався з Танею, то Марія підростала у родині криворізьких шахтарів, у двомкімнатній хрущовці, в місті, в якому запах степових трав перемішався із запахом диму металургійних заводів. «Блін, вони ж крім шахти і рудника, і своєї дачі біля каналу – нічого ж не бачили. А тут я така понтова і красіва в Америці», – це вона так згадувала своїх батьків. Вона перекривляла криворізький говір своєї матері, яка розтягувала слова і тицяла осьо, де завгодно. Її батька у 90-тих на каналі, біля їхньої дачі, пришили якісь дружки, – і Марія виїхала на навчання до Києва, а згодом до Пітсбурґа. А з’явившись у Нью-Йорку, поселилася на Коні Айленді, у дешевій квартирі. Вона вважала, що Кривий Ріг зі смертю її батька провалився, наче хтось, хто необережно ступив на територію з табличкою «Вхід заборонено. Місце вибраної породи». Ближче Брукліна, виїхавши на 278 дорогу, я згадав, що, розлучившись із Танею, яка переїхала до своїх батьків у інший район міста, жив у малосімейці, підселившись до знайомого пацана. Що я тоді курив? Ага, „Bond”.

Більше можете прочитати тут.