[ПРОЛОГ]

До початку війни 2014 року я мешкала в Донецьку. Довгі роки Маріуполь був лише чорно-білою плямою на карті – містом, яке я завжди намагалася об’їжджати. Дорога до моря, до близького літа – з мого дому до найближчого моря було лише 100 км – пролягала через нього, але для мене ніколи не вела всередину. Місто-привид, огорнуте смогом, з обрисами заводів на горизонті – воно здавалося дивним, чужим, позбавленим життя. Я об’їжджала Маріуполь, поспішаючи на відпочинок, навіть не підозрюючи, що ігнорую свій майбутній другий дім.

Коли почалася окупація Донецька, в мене не було мети «переїхати». Це була втеча, куди очі дивляться, з надією на повернення додому за пару тижнів, «коли все уляжеться». Одеса, Львів, Київ, Дніпро – ці міста ставали тимчасовими прихистками, але жодне з них не відчувалося рідним. А потім з’явилося розуміння, що більше не можна просто тікати – в новинах показали, що на Маріуполь починається наступ. Я збагнула – не можна втратити ще одне місто Донеччини. Це було повернення майже додому, всього за 100 км від нього – туди, де боротьба ще тривала.

Маріуполь зустрів знайомим запахом степу, такого рідного Дикого Поля, димом заводів, що в мене закрутилася голова. Я настільки гостро осягнула зв’язок між нами – Донецьком, Маріуполем, степом, мною, відчуттям дому та індустріальним пейзажем, що вирішила перебути тут, адже я ще сподівалася швидко повернутися додому – треба лише трохи почекати. І так промислове чудовисько, яке я завжди об’їжджала, тепер було готове стати мені тимчасовим домом, з його індустріальним скайлайном, що насправді нагадував Донецьк. Тут зустрілися сильні, патріотичні люди – як місцеві, так і переселенці, і в місті була своя особлива, строката краса. І навіть у цій красі відчувалася близькість фронту, адже між кавою і вибухами, між миром і війною, Маріуполь жив щоденним життям, що було водночас буденно та дико – цей дисонанс катував нас усіх. Але, як ми цинічно казали, обстріли обстрілами, але манікюр ніхто не відміняв.

[1. Місто-острів]

Я не знала Маріуполь до 2014 року. Не хотіла його знати. Опинившись тут, я побачила місто, яке з початком війни 2014-го стало ніби островом. До початку війни тут був і аеропорт, і швидкі потяги, але я цього не застала, бо з окупацією Донецька Маріуполь залишився відрізаним від решти країни, найпроблемнішою та найсхіднішою точкою на мапі. До фронту було лише 20 км. Єдиний потяг ішов понад двадцять годин, перетворюючи відстань до Києва на безкінечну мандрівку. Ця ізоляція не була природним станом міста, вона була наслідком війни, і я прожила у ній вісім років. Ніби на перехресті між рештою України, тобто глибоким тилом, та наступом агресора через тонку смугу фронту. Ніби затиснутою в розломі між Європою і тим, що колись некоректно називали азіатчиною, а насправді навалою тупого кровожерливого імперського терориста.

В біології є такі феномени: острівний гігантизм та острівна карликовість. Це коли фауна, відрізана на островах від континенту, завдяки ізоляції розвивається нестандартно. З одного боку, Маріуполь став ніби карликом, відірваним від звичних шляхів, що залишився сам на сам зі своїми проблемами. Але водночас у ньому проявився гігантизм: без контролю великих центрів тут розквітло все, що було малим. Культура, активізм, волонтерство – усі ті паростки, які в інших містах були би просто частиною загального пейзажу, тут виросли до велетенських розмірів, перетворивши Маріуполь на центр соціальних змін. І те саме торкнулося мене. Як тільки я там опинилася, я почала стрімко мінятися, рости, сильнішати, і дуже скоро в мені більше не залишилося тієї персони, що спокійно жила собі в Донецьку та не знала лиха.

 

[2. Легенди Приазов’я]

Маріуполь, що стояв на березі Азовського моря,  становив частину того самого Дикого Поля, де, за легендами, колись жили амазонки. Ця земля не була нічиєю, вона належала тим, хто був достатньо сильним, щоб відстояти її. Тут, у приазовських степах, де вітер гуляв вільно, а земля бачила непереможних воїнів, проявилася дика, вільна душа, яку я віднайшла в собі у Маріуполі.

Сила і незламність цих міфічних воїнів не зникли, а передалися через покоління і проявилися у силі людей, яких я зустріла в Маріуполі. Ця земля, що пережила набіги кочівників і колонізаторів, виховала людей, готових боротися за свій дім. Я почувалася дикою амазонкою, що сміливо йде назустріч небезпеці та відстоює своє. Я придумала для цієї епохи свого життя в місті назву – Амазой. Я змогла її відчути, ту сильну войовничу жінку, приазовську амазонку, що припливла з Еллади в бажанні скорити нову землю, але натомість подружилася з місцевими та навіть зародила нове життя.

 

[3. Очікування]

Вісім років життя в Маріуполі були довгим вдихом, сповненим присмаку степу та металу, але в цьому вдиху завжди жила тінь минулого. Думки про Донецьк, про залишений дім були як фантомний біль, що ніколи не зникав повністю. Роки йшли, а надія на повернення не відступала, перетворюючи Маріуполь на тимчасовий прихисток, а не на справжній дім, і я чекала дива, яке поверне все на свої місця, а наші захисники нарешті деокупують Донецьк.

І хоча цього дива я чекаю досі, милосердна доля дала мені інше: замість такого омріяного повернення мого першого дому в мене з’явився другий. Усвідомлення приходило поступово. І лише незадовго до повномасштабного вторгнення я відчула це. Ці вулиці, цей індустріальний скайлайн, мій чоловік, ці люди, з якими я переживала і перемоги, і втрати, наша орендована квартира прямо перед Драмтеатром… Невже все це і є мій дім? Я згадала, що натяки були всюди і постійно, треба було лише дати собі відчути це.

 

[4. Облога]

Однак радість від усвідомлення була недовгою, і все закінчилося 24.02.2022. Довгі роки напруги, що висіла над Маріуполем, вилилися в пекельний потік вогню на всю країну. Ми прокинулися від перших вибухів, від звуків обстрілів, які змішалися з відлунням далеких боїв. Але ми з чоловіком чомусь не злякалися – напевно, ці звуки були для нас буденністю, адже 8 років ми жили біля фронту. Втім, війна, від якої я втекла вісім років тому, наздогнала мене.

Перші дні були немов у лімбі. Обстріли лунали все ближче, страх наповнював центр міста, на вулицях стало порожньо – лише у відчинених магазинів та аптек були черги. Громадський транспорт перестав ходити – і ми рятували знайомих з далекого району «Східний», котрий страждав від страшних обстрілів ще в 2015-му. «Східний» був власне на сході – і росіяни могли обстрілювати його артилерією без перешкод, дістатися звідти кудись у місто було неможливо без автівки. Обстріли були все ближче, з боку окупованого Криму насувалося військо нападника, останній евакуаційний потяг давно поїхав, але ми так і не змогли полишити той армагеддон, хоча тривожну валізку було давно зібрано.

Ми сподівалися врятувати те, що так довго створювали – простір Платформи «ТЮ!», але знайти хоч якийсь транспорт чи паливо для евакуації творів мистецтва та важливих артефактів, що в нас зберігалися, все не могли.

 

[5. Місто, що бореться]

Ми заснували Платформу з народною назвою «ТЮ!» в 2016 році в історичному центрі Маріуполя, лише за 20 кілометрів від лінії фронту. Це був не просто культурний центр, з даху якого відкривався шикарний вид на панораму Азовсталі, це був центр соціальних змін, де мистецтво та культура ставали зброєю в боротьбі за права та свободи. Ми хотіли довести: все, що працює на розвиток культури, працює проти війни.

Платформа «ТЮ!»  була єдиним низовим рухом на Сході, який через андеграундну культуру, сучасне мистецтво та неформальну креативну освіту для молоді зачіпав гострі та некомфортні теми. В такий спосіб ми боролися проти ксенофобії, дискримінації та нерівності, використовуючи мистецтво як інструмент. Ми виходили на перформативні акції, марші, робили в місті інсталяції, реалізуючи те, що називається «правом на місто», і наші креативні протести стали одним із символів Маріуполя.

Ми запрошували на культурні проєкти, виставки та арт-резиденції митців зі всієї країни та Європи – і вони досліджували строкату ідентичність Маріуполя. Їхня творчість допомогла місту показати свій справжній, багатогранний характер.

 

[6. Багато облич міста]

Не дивно, що нам вдалося привабити так багато культурних діячів та митців – здавалося, вони, як і я, могли досліджувати місто вічно. Адже Маріуполь був містом контрастів, дисонанс став його головною рисою. Я знала, що місцеві мешканці не вважають себе частиною «Донбасу» й називали себе «Приазов’ям» , підкреслюючи свою окремішність, і на це місто було складно навісити єдиний ярлик та вписати його в якісь рамки. З одного боку, це була індустріальна цитадель з величним заводським скайлайном, який лякав своєю міццю, з іншого – це було місто біля моря, що дихало легкістю та солоним вітром.

Тут, на березі Азова, перетиналися сотні доль та ідентичностей. Це було місто кримських греків, які зберегли власну унікальну культуру. Місто з живою єврейською громадою, що відновлювала свою історію. Місто, де різні шари минулого мирно співіснували, створюючи строкатий візерунок. Митці, яких ми запрошували до себе, були зачаровані цією багатошаровістю. Вони приїжджали досліджувати не промислові руїни, а живий, пульсуючий організм, де в одному дворі можна було почути грецьку мову, а поруч – побачити сучасне мистецтво.

Природа навколо Маріуполя виявилася не менш різноманітною. Орнітологічні заповідники, що розташовувались у гирлах річок, були свідками багатства та унікальності цих земель. Заповідник Кам’яні могили, де збереглася унікальна флора дикого степу, а мегаліти нагадували про палеоліт. Це і був справжній Маріуполь – місто з безліччю облич, відкрити які могли лише ті, хто був готовий прийняти його дисонанс.

Невже колись ми, донеччани, говорили про вугільний Донбас як домінуючу сутність і зверхньо ставилися до приморського міста? Не дивно, що маріупольці нас недолюблювали за це, гордо заявляли про себе як про металургійний край. Тут було своє свято, свій День металурга, який відрізнявся від Дня шахтаря, і це відчуття власної ідентичності було у всьому. Звісно, що з 2014 року переселенці з Донецька стали відчувати цю ідентичність, а вже в 2022 сусіди прийшли її руйнувати.

 

[7. Про страх]

З першого березня 2022 року життя в Маріуполі ніби застигло в іншому вимірі. Місто занурилося в безпросвітну темряву. Всі важливі вузли було розбомблено. Не було ні електрики, ні газу, ні опалення, ні води. Не існувало ніякого зв’язку – не працювали телефон, інтернет і навіть радіо – так росіяни приносили в місто екстремальний survival horror. Не кожен може уявити відсутність електрики та зв’язку понад 5 хвилин, а для нас це тривало днями й ночами, і найстрашніше було не отримувати новин про хід війни. Наше існування перетворилося на суцільну боротьбу за виживання. Їжа та ліки закінчувалися, лікарні, магазини, навіть навчальні заклади бомбили, і це був дикий жах, що поглинав усе навколо і змушував нас існувати в постійному страху.

У той час, як хаос панував на вулицях, у мені самій наростав внутрішній хаос. Я, яка завжди вважала себе сильною, активною людиною, відчула повну безпорадність. Вона паралізовувала, я не хотіла нічого робити, окрім як сидіти й чекати, поки залізо з неба вб’є мене. Мені здавалося, що ми в пастці, поки ми не пішли до волонтерського центру і не стали там допомагати людям, облаштовувати укриття та навіть пекти хліб вночі. Особливо страшно мені було знаходитися вдома – в нашій затишній улюбленій квартирі. Я відчувала, що це небезпечно – якщо бомблять освітні заклади, скоро дійдуть і до культури, і я немов бачила на лобі мішень.

 

[8. Театр / Різдво]

З вікон та балконів нашого дому Драмтеатр був як на долоні. Коли я прокидалася, з вікна спальні, прямо з ліжка, було видно той відомий барельєф на фасаді. Звідси ми дивилися  паради та святкування, театральні прем’єри й мітинги на площі. А ще кожного року, з приходом зими, з вікон відкривалася особлива вистава: площу прикрашали та в центрі встановлювали новорічну ялинку. Ця ялинка чомусь була символом не лише Нового року, а й стабільності, циклічності й безпеки.  Іноді гуляння навколо ялинки були настільки гучними, що по ночах було складно заснути. В такі моменти я, звісно, ненавиділа цей шум, ненавиділа людей, які раділи, і ненавиділа саму ялинку, що не давала мені спати.

Цей досвід, як і багато інших, став настільки простим і звичним, що я його ніколи особливо не цінувала. Просто знала, що ялинка буде. І ось тепер єдине, що залишилося – спогад, який ніколи більше не повториться. Тепер я б, звісно, віддала все, щоб знову відчути цю ненависть і цей галас. Надто багато речей, котрі ми колись ненавиділи, так хочеться повернути. Як-от гучні дзвони церкви о 6-й ранку, гомін ярмарків, музику з машин, що приїхали вночі до Драмтеатру. Рідні дзвони о 6-й ранку, де ви зараз?

У січні 2022 року сталося дивне – величезна ялинка на площі перед театром просто впала без причин. Цей неочікуваний трагічний кінець Різдва ніби щось нам пророкував. В мене залишався ще місяць, аби носолоджуватися своїм улюбленим видом.

 

[9. Азовське море]

Були в Маріуполі і інші магніти окрім Театру, і найпотужнішим з них для мене було море.

До 2014 я не любила Азовське море, мені завжди здавалося, що Чорне море в Криму – це єдине справжнє, глибоке і величне. Я думала, що тільки гори, тільки галька на пляжі, запах евкаліпту роблять море реальним, Азовське виглядало  мілким, дивним і без гір, а степові пейзажі здавалися буденними. Але після окупації Криму в 2014 я так ніколи й не поїхала на Чорне море. А тут, у Маріуполі, стала цінувати Азовське. Я полюбила його, почала поважати, і воно зробилося для мене знаковим, а фарби з тьмяних стали яскравими. Мені стали рідними і пісок, нехай не дуже чистий, і пейзаж, який я колись вважала гнітючим, і звичайні степові рослини вздовж моря. Наприклад, я відкрила для себе таке дерево, як лох сріблястий, і чомусь воно зараз стоїть перед очими зелене – на тлі жовтого піску, синього моря та червоного заходу сонця. 

Коли я просто приходила на пляж і дивилася на Азов, я відчувала зв’язок із безкінечністю та забувала про межі, що їх створила війна. Набережна, пірс, берег, залізничні колії вздовж пляжів, береги навколо міста – тут я відчувала, як вага спадає з плечей. Кожен раз був для мене настільки важливим та насиченим, ніби я дихала тим морем востаннє.

Я навіть з’їздила до нього на початку вторгнення, зняла його в темряві, і відео з того разу я досі не можу подивитися. Тоді, в лютому 2022 море, що давало мені сили, стало джерелом страждань, адже обстріли по місту велися також і з півдня, тобто з кораблів у морі.

 

[10. Прорив з облоги] 

Тоді в місті стало ще страшніше. Не було ніякої інформації, ніякого зв’язку, а радіо приймало лише хвилі «ДНР»; ми переймалися, що місто оточене, що є блокпости, і що наші імена вже в якихось списках – а ми про все це не знали. Крім того, ми були повністю відрізані від світу, і лише тоді я зрозуміла, що таке насправді ізоляція. Мій чоловік бачив мій стан, мою безпорадність, і хоча надія на те, що станеться диво і все закінчиться, все ще існувала, він прийняв рішення, яке я була нездатна ухвалити самостійно – прориватися з міста на свій ризик. Але це потрібно було ще здійснити, адже бензину в місті більше не залишилося.

І саме в той момент, коли здавалося, що все втрачено, сталося диво. Нам дивом вистачило пального. Його дав нам сусід по нашій платформі, якому за день до того ми залишили ключі від нашого простору, щоб він міг користуватися підвалом. Цей акт взаємної довіри та людяності в темряві став вирішальним для нашого порятунку. Завдяки пальному ми змогли прорватися з облоги, а завдяки ключам платформа «ТЮ!» під час страшної весни 2022-го стала прихистком для багатьох людей, що приходили з розбомблених навколо домів рятуватися.

Ми з Сашею об’їхали друзів, покликали їхати з нами, але вони вирішили лишитися та чекати на краще. Тоді ми вирушили, і це мабуть було найстрашніше – їхати в невідомість, повз зруйновані будівлі, повз згорілі машини наших попередників, назустріч смерті. Своєї я боялася не так, як Сашиної.

 

 [11. Саша]

Мій чоловік, якого я зустріла ще в 2015-му, був, напевно, найважливішім якорем, навколо якого зростало моє відчуття дому. Ми побралися за півроку до вторгнення, нам обом було по 40 і це був наш перший шлюб, бо ми обидва ніколи не хотіли родини. З’явився якийсь кармічний зв’язок з Маріуполем через чоловіка, і  з ним через місто.

Втратити чоловіка було для мене настрашнішою думкою, а ще було б складно тягти його тіло на собі. Такі ніби абсурдні думки приходили до мене під час евакуації. Або раптом я згадувала про якісь свої скарби і кричала: «Сашо, невже ми забули мої мозаїки?!»

 

[12. Мозаїки]

У Маріуполі всюди були мозаїки. Вони здавалися прихованими скарбами, розкиданими по місту, що раптом з’являлися на стінах будинків, на фасадах, всередині будівель.

Я дізналася, що саме на схід України, в Донецьк, в Маріуполь, приїздили українські митці, аби більш вільно та відкрито висловлюватися у своїх монументальних роботах. Художники-монументалісти часто були дисидентами, котрих радянська влада просто відсилала подалі від Києва, де вони своїми роботами чинили спротив пропаганді. Серед них Алла Горська, Віктор Зарецький, Віктор Арнаутов та багато інших. Вони творили в Маріуполі, і їхні мозаїки стали проявом українського мистецтва, яке прагнуло вирватися з радянських ідеологічних рамок.

Моєю улюбленою була мозаїка під назвою «Туризм і відпочинок», що знаходилася якраз біля моря. Її автором був Віктор Пономарьов. Від зображення жінки на цій  мозаїці відвалювалася смальта, падала на землю. Збирання мозаїки стало моїм особливим ритуалом, моїм зв’язком з цим місцем, і здавалося, якщо я зберегу все, що нападало, колись зможу врятувати ту жінку з панно. Мій чоловік завжди казав: «Що, знов по своїх улюблених трущобах ходила?» І так я назбирала цілий величезний ящик. Звісно, мозаїки Маріуполя вже знищені, але мій ящик смальти  схований у Маріуполі. Можливо, він десь стоїть та дочекається мене, і я зможу відтворити ту жінку, чи реінкарнувати її в образі амазонки.

 

[Розділ 13. Активні інгредієнти]

Свої скарби я зберігала в нашій величезній орендованій маріупольській квартирі, що всіма 8-ма вікнами виходила на фасад Драмтеатру – там у мене була окрема кімната, яку я називала майстернею. Окрім мозаїк, дві полиці займало те, що чоловік називав сміттям – зібрані природні матеріали з ліній розриву: з фронту, з окупації, з постраждалих локацій. Там була вода з азовського моря, пісок з Широкиного, глина з фронту, вугілля з Донецьку, мед з Єнакієва – і багато іншіх важливих для мене речовин. Я збирала їх для мистецького проєкту, і він був майже готовий.

Коли ми полишили Маріуполь, ми взяли лише найнеобхідніше. Але більше, ніж всі свої книги, більше, ніж старовинну вишиванку, навіть більше, ніж медаль від Верховної Ради України за заслуги перед українським народом, котра залишилася вдома – я хочу повернути саме цю колекцію сміття, котра тепер набула ще більшого сенсу. Я почала збирати наново, але тепер з Маріуполя «Активні інгредієнти» (так називався мій арт-проєкт) отримати найскладніше, ніж з усіх окупованих, поневічених, розтрощених українських міст.

 

[14 . Провина вцілілих]

Ми вирушили в дуже небезпечну подорож, і нам просто дивом вдалося прорватися через три блокпости росіян. Коли ми врешті виїхали з уже оточеного міста, я відчула неймовірне полегшення. Але лише на мить. У цю мить я згадала, як вісім років тому  також думала, що це ненадовго. Що ми швидко повернемося. Але я вже ніколи не повернулася в Донецьк. І тоді мене осяйнула болюча правда – Маріуполь теж залишився позаду, і десь дуже глибоко всередині я розуміла, що ми не повернемося ще дуже довго. Це відчуття було подібним до дежавю, але в рази болючішим. Наші страждання не закінчилися – як тільки ми доїхали до Запоріжжя, після першого шоку від вогнів, світла, працюючих магазинів та заправок, прийшло ще більше страждання – думки про тих, кого ми залишили позаду.

Провина того, хто вижив, виявилася страшним тягарем, адже коли я вперше пила гарячу каву на заправці – в брудному одязі, який довго не знімала, я заплакала, бо такого привілею в маріупольців наразі не було. Те ж саме повторилося, коли я приймала гарячий душ, коли я намагалася з’їсти їжу. Я пам’ятала, що якихось декілька годин тому навколо мене люди топили сніг на вогнищах у дворах, інші шукали що поїсти, адже всі магазини давно стояли порожніми, і ще я плакала за мішком картоплі.

За пару днів до виїзду ми купили великий мішок картоплі – пощастило, бо в район приїхав фермер. До його машини стояла довга черга, і ми купили в нього мішок картоплі та принесли його на балкон – бо вже розуміли, що будь-яка їжа зараз на вагу золота. І він так і залишився на балконі, і коли я про це згадала, це було нестерпно. Хтось у Маріуполі помирав з голоду, а десь поруч, на нашому балконі, стояв мішок картоплі, і ця думка викликала в мене істерику.

З травня 2022 після завершення героїчної оборони Азовсталі місто повністю окупували росіяни, і з тих пір обстріли закінчилися і почалася нова історія окупації.

 

[15. День визволення]

Цікавий факт, про який рідко згадують: місто вже було в окупації раніше – чи хтось знає, що з травня по червень 2014-го місто побувало під росіянами. Звільнене добровольчими батальйонами, місто зажило знов – саме тоді я приїхала до нього вперше в 2014-му.

День звільнення Маріуполя з тих пір святкувався 13 червня – ми робили великий потужний марш, і все місто в цей день звільнення єдиним колом об’єднувалося. Ми йшли маршем від площі Свободи, по проспекту Перемоги і до площі Драмтеатру. Потім ми з друзями підіймалися на наш балкон та дивилися парад військової техніки ніби з найшикарнішої театральної ложи. Це була сакральна дата, що стала офіційним святом. Крайній раз ми відсвяткували його в 2021-му. Це був день звільнення не від чогось абстрактного, а від окупації росією, тож більшість місцевих мали шанс порівняти, як жилося з росією та з Україною ще до 2022 року.

Ми святкуємо День Визволення Маріуполя і зараз, і я кажу собі, що є старий, буде й новий. Ці дні визволення ми святкуватимемо з кожним деокупованим містом та містечком, звісно, не тільки з Маріуполем. Але я дуже добре розумію, що звільнення мого другого дому буде найпізнішім, адже місто все ще найсхідніша точка України, а насправді і Європи. Чекати довго. Зараз мені здається, що я могла б випити воду з Азовського моря, з’їсти чорного маріупольського піску з пляжу, намазати себе землею з-під Драмтеатру, аби закликати духів легендарних амазонок повернути мій Маріуполь. Але я знаю, що мої широкі жести не потрібні нікому, крім мене самої.

 

[ЕПІЛОГ]

Маріуполь знов на розриві. Між Україною та росією, він стоїть пам’ятником самому собі, з заручниками окупації всередині, – пам’ятником, до якого я не можу принести квіти. Маріуполь дав мені надію, за що я йому безмежно вдячна, але тепер мені потрібно десь шукати нову надію. Що, хто, де стане для мене новим Маріуполем?

Ця рекурсія вже так набридла, що можна зійти з розуму. Усе, що було, ми проходимо знову. Я тепер двічі ВПО – спершу переселенка з Донецьку в Маріуполь, вдруге з Маріуполя до Києва. Переселенка – смішне слово, адже я не переселялася, мене змусили терористи. Я двічі страждаю при слові Дім, водночас створюю новий, хоча називати домом щось нове мені поки що страшно. Я тричі святкую день міста – двох втрачених і одного актуального. Я маю дві зв’язки ключів, котрими, напевно, не зможу відкрити двері, але тепер є і третя. Здається, я прийняла той факт, що мені постійно доведеться рухатися по колу чи по спіралі. Знайшла – втратила – відібрали – знайшла – втратила – розтрощили.

Мабуть, тепер це ритм сучасної України.