Одне колесо зламалося дорогою до вокзалу. Напередодні воно виглядало цілком нормально, але валіза була занадто великою для маленьких пластикових коліщаток, і вони від самого початку скрипіли під час руху. Хлоя це помітила, але сподівалася, що валіза ще витримає цю останню подорож із двома пересадками і більше ніколи їм не знадобиться.

Більшу частину речей Хлоя перевезла, поки їздила на роботу до міста, де вони тепер житимуть. Щоразу вона брала з собою дві великі валізи і залишала їхній вміст у невеличкій шафі в офісі фірми, де працювала. Шафу терміново слід було розвантажити, бо металеві дверцята уже ледь вдавалося зачинити. Хлоя виходила з вокзалу, тягнучи за собою дві велетенські валізи і мимоволі озиралася, так наче у неї тут уже було стільки знайомих, що можна було сподіватися зустріти когось. Поступово вона звикала до свого нового способу існування і часом їй здавалося, що попереднього життя з автомобілем і без необхідності постійно тягати важкі пакунки або валізи, ніколи не існувало.

Їм вдалося донести валізу без колеса до першого поїзда, вже після першої пересадки жалібно скрипнуло і відпало ще одне колесо, а ще через годину валіза уже стояла, точніше, падала, опираючись лише на одне, також уже надламане, коліщатко.

Ребекка зустріла їх на вокзалі і принесла із собою сумку з надувними матрацами, на яких Хлоя і Настя збиралися спати перші ночі, поки не придбають ліжка.

Ребекка мовчки оглядала валізи, одній із яких бракувало коліщаток, а іншій – ручки. Третя на перший погляд видавалася цілою, але її дно терлося об асфальт під час руху, і в ньому уже зяяла дірка, що постійно збільшувалася.

– Слухай, ти можеш зараз підʼїхати? – спитала Ребекка когось по телефону. – Дуже тобі дякую, ти врятуєш тут двох жінок зі зламаними валізами.

Коли вона говорила українською, то старанно намагалася вимовляти «р», від чого здавалося, ніби усі слова з «р» вона писала би з подвоєнням цього «р» – «зарраз», або ж із апострофом: «врʼятуєш».

За двадцять хвилин вони вже сиділи в маленькій машині, водій якої назвався Льоша і якимось дивом помістив усі їхні речі в багажник. Компактний «Фольксваґен» не надто пасував до солідної Льошиної комплекції, і сам він доволі довго вмощувався за кермо, обережно і ретельно заповнюючи увесь простір переднього водійського крісла. Мабуть, ця ретельність і змусила Льошу розвинути навики розміщення максимальної кількості речей у невеличкому багажнику.

– Ти мене напугала, Ребекка, – сказав він. – Я гнав, як дурний, бо не поняв вопше, хто тут зламався, Валя чи Ліза. Сказала б, що це просто чемодан.

– Ну я так і сказала, – усміхнулася Ребекка.

Льоші було років 55 і він уже років двадцять як виїхав із Києва. Мабуть, у його часи слово «валіза» там ще не вживали.

Хлоя продиктувала адресу, і вони поїхали.

– Які широкі дороги, – здивувалася Настя, дивлячись у вікно.
– Ми рік жили в маленькому містечку, тому трохи здичавіли, – виправдалася замість доньки Хлоя.
– Какой етаж? – запитав водій, коли вони під’їхали до будинку.
– Пʼятий, – відповіла Хлоя.
– Ліфт єсть? – запитав Льоша. – Я не понесу чемодани, у мене спина больна.

Ліфта у будинку, куди переїхали Хлоя і Настя, не було, але спритний водій подзвонив своєму племіннику, який мешкав неподалік, той за лічені хвилини зʼявився під підʼїздом і миттю виніс поламані валізи на пʼятий поверх, до темної квартири, світло у якій можна було ввімкнути тільки у ванній. У кімнатах, кухні та коридорі лише звисали зі стелі дроти із заглушками на кінчиках.

Наступного ранку о 7:00 Хлою розбудив телефонний дзвінок.

– Пошта, – пролунав жіночий голос у слухавці, після чого абонент поклав слухавку. Хлоя відчинила двері й зупинилася в роздумах: спуститися вниз, чи чекати тут. Через 10 хвилин одяглася і пішла вниз, але не знайшла ні пошти у скриньці, ні пакунка на сходах.

Вона повернулася до квартири і перевірила електронну пошту. Там було повідомлення з інтернет-магазину, де вони замовляли ліжка. У повідомленні зазначалося, що ліжка доставили сьогодні о 7:00, на два дні раніше запланованої дати. Хлоя почекала до 10:00 і знову спустилася. Вона подзвонила в двері сусідів і запитала, чи хтось бачив пакунки. Сусідка з першого поверху сказала, що нічого не бачила, але попередила Хлою, що слід бути обережною, оскільки в будинку живуть наркозалежні, і тут часто крадуть речі. Інший сусід із першого поверху пригадав, що бачив два пакунки на сходах, але не був упевнений, чи було це сьогодні, чи вчора.

Хлоя зауважила на вулиці поліцейську машину і підійшла до офіцера, який сидів на місці пасажира і знуджено гортав стрічку в телефоні.

– Добрий день, – привіталася Хлоя.

Поліцейський сполохано закрив вікно, де гортав стрічку. Хлоя зауважила, що це була сторінка порталу знайомств.

– Слухаю вас, – поліцейський явно був незадоволений, що його перервали.
– У мене є до вас запитання, – Хлоя не знала, з чого почати. – Ми щойно переїхали сюди і ще нікого не знаємо.

Поліцейський глянув на неї здивовано, він явно не очікував такого початку прохання.

– Ну, тобто проблема не у цьому, – знітилася Хлоя. – Просто я замовила ліжка і сьогодні вранці у домофон подзвонила поштарка. Ну, тобто я думаю, що це була поштарка, бо вона точно цього не сказала. Вона не піднялася нагору і не залишила мені жодного повідомлення, а коли я спустилася з пʼятого поверху, ніяких пакунків у дворі вже не було. Сусіди кажуть, що бачили пакунки і що у нашому підʼїзді часто крадуть речі зі сходової клітки. Можливо, ви чимось можете мені допомогти у цій ситуації?

– Чим саме вам допомогти? – явно не розумів Хлою поліцейський.
– Ну, може, ви бачили щось, поки чергуєте, – невпевнено сказала Хлоя, згадавши, що поліцейський був так захоплений порталом знайомств, що навіть її наближення не відразу зауважив.
– Ні, я нічого не бачив, – знизав плечима поліцейський.
– А про інші крадіжки ви щось чули? – вже без надії в голосі запитала Хлоя. Вона починала шкодувати, що підійшла до поліцейської машини.
– Ви щось підписували? – запитав поліцейський.
– Ні, – відповіла Хлоя.
– Тоді я б на вашому місці нічого не робив. Без вашого підпису за зникнення відповідає пошта. Пакунок мав бути доставлений. Напишіть в інтернет-магазин, що ви нічого не отримали.
– Дякую, я теж думаю, що це найкращий вихід, – сказала Хлоя.

Через тиждень її знову розбудили о 7:00 тим самим жіночим голосом. Вона одразу побігла вниз і побачила сусідку з першого поверху, яка вже говорила з поштаркою.

– Я пригляну за вашими ліжками, – усміхнулася сусідка.

Поштарка глянула на Хлою з невдоволенням і простягла їй пристрій для підпису.

– Ви б не могли допомогти занести їх нагору? – запитала Хлоя.

Поштарка лише глянула на неї з-під густо нафарбованих вій і мовчки пішла геть, залишивши по собі сморід нещодавно викуреної цигарки. Ліжка були важкими. Хлоя і Настя поволі несли їх нагору, зупиняючись перепочити на кожному поверсі і намагаючись не думати про те, як тепер будуть вкручувати вручну сотні дрібних шурупів, щоб зібрати каркаси.

До вечора обидві мали мозолі на долонях, але перше ліжко все ще не було готове. З понад 130 гвинтів вони закрутили в тверде дерево трохи більше половини.

– Можливо, нам варто купити електричний шурупокрут, перш ніж ми зітремо руки до крові? – сказала Хлоя.
 – Можливо, але поки ми його знайдемо в місті, день закінчиться, і нам доведеться ще одну ніч спати на надувних матрацах. А я зовсім не маю на це бажання, – відповіла Настя. – Давай краще сьогодні закінчимо з ліжком, ввечері мають привезти матраци, а завтра підключать модем. Тоді я зможу знову вчитися, а не тільки вкручувати гайки.

Незвично теплий вересень перетворив мансарду на сауну. До вечора вони таки зібрали докупи ліжко, хоч і виглядали після цього ніби після важкого дня на будівництві. Вночі у квартирі стало трохи прохолодніше, і вони довго не могли заснути, насолоджуючись свіжим повітрям. Дивилися фільми, які Хлоя знайшла на старому диску, а потім ще трохи розмовляли, як подруги в літньому таборі. Заснули майже о третій ночі.

Кріпацтво

– У нас немає вільних дат, – сказав Хлої у слухавку чоловічий голос, це вже була п’ята така відповідь за цей ранок.
– Розумієте, моя донька має піти до школи, я не можу чекати три тижні на зустріч, – приречено повторювала Хлоя.
– Але ж у вас уже є запис?
– Так, але аж через три тижні.
– Тоді приходьте через три тижні, раніше вільних дат немає.
– А як же школа?
– На жаль, нічим не можу вам допомогти, – чоловічий голос був ввічливим, але непохитним.
– Мені казали, що саме ви відповідальні за це, – відчайдушно збрехала Хлоя, вирішивши, що чесними методами нічого не досягне.
– Хто вам це сказав? – здивувався чоловічий голос.
– Пан… – Хлоя швидко глянула на номер, за яким щойно телефонувала. – Пан Шмідт.
– Дивно, – голос звучав спантеличено. – Ну добре. Приходьте завтра о 12:00.
Хлоя задоволено поклала слухавку і повернулася до збирання меблів на кухні. 
– У вас єсть разрєшеніє на тимчасове проживання, чи що у вас єсть? – запитав чоловік на вході, коли наступного ранку вона прийшла о 12.00.
Хлоя мовчки показала йому паспорт.Чоловік подивився на її візу, а потім на неї.
– Такоє нє знаю. Может, вам нє к нам?
– До вас, – впевнено відповіла Хлоя і рішуче пройшла до віконечка, над яким було написано «Реєстрація».
– Ми не можемо вас зареєструвати, – сказав пан Шмідт у віконечку (можливо, той самий?).
– Чому?
– Ви уже зареєстровані в Баварії, тож повинні жити там.
– Але я працюю в Саксонії, – здивувалася Хлоя.
– Це не має значення. Ви зобов’язані жити в тій землі, де вас вперше зареєстрували.
Як кріпаки, – подумала Хлоя, але вголос промовила:
– Уже ні, просто мої документи ще не надіслали. Зареєструйте спершу мою доньку.
Пан Шмідт ще раз переглянув документи.
– Вашу доньку ми можемо зареєструвати, – сказав він і втупився у монітор.
Хлоя дивилася у вікно, по якому повільно стікали донизу дощові краплі.
– Я зареєстрував вашу доньку, – сказав пан Шмідт після паузи і поправив окуляри на носі. – Але майте на увазі, діти з такими візами не отримують автоматичного права на проживання разом із батьками.
– Не розумію, як це, – здивувалася Хлоя.
– Дуже просто, – відповів пан Шмідт. – У вашій візі зазначено, де ви маєте працювати. Більше ніде працювати Вам не дозволено. Але якщо заробляти ви будете менше, ніж потрібно для утримання дитини, візу продовжать лише вам.
– А що буде з дитиною? – спитала Хлоя. – Вона ж ще неповнолітня.
– Ось ваші документи, – сказав пан Шмідт, віддав їй паспорт і зачинив віконечко.

Курс детоксу від інтернетзалежності

– Ми, на жаль, не можемо виконати ваше замовлення, – сказав чоловічий голос у телефоні.
 – Чому? – запитала Хлоя.
Декілька днів тому вона подзвонила на цей номер, щоб підключити інтернет у новій квартирі. Чоловік пообіцяв, що все буде готове за кілька днів.
– На жаль, ваш район обслуговує не наша компанія, а інший провайдер.
– Як це? – не зрозуміла Хлоя. – Я що, не можу сама вибрати провайдера?
– Кожен провайдер працює в певному районі міста, так зручніше.

Чоловік назвав Хлої провайдера, відповідального за їхній район, і поклав слухавку. Хлоя набрала продиктований їй номер.

– Звичайно, без проблем, – голос іншого чоловіка в телефоні звучав енергійно й привітно. – Скажіть адресу і номер рахунку. Протягом трьох днів ми надішлемо модем, а я приїду й усе підключу.
– Три дні, лише три дні, – радісно підстрибувала на місці Настя. – Три дні, і у нас буде інтернет.

Того дня технік, як і обіцяв, прийшов рівно о сьомій, щоб встановити модем.

– Я така рада, що у нас нарешті буде інтернет, – сказала Настя.
 – Тобі не хочеться спати після такої короткої ночі? – запитала Хлоя, поки вони сиділи на кухні і чекали завершення процесу. – Ми ж учора знову скручували меблі до третьої ночі.
 – Хочеться, але заради інтернету я готова на все. Мої подруги вже й так дивуються, як я витримала півтора тижні у повній ізоляції від світу, – сказала Настя і посміхнулася техніку, який зайшов до кухні, де вони пили каву.
– На жаль, я сьогодні не можу підключити модем, – сказав технік і сумно посміхнувся у відповідь Насті.
– Чому? – запитала Хлоя.
– Тут якась технічна проблема, – відповів він. – У вас у будинку є виділений кабель, але він явно пошкоджений. Думаю, пошкодження не у вас, а в іншій квартирі, можливо, поверхом нижче або деінде. Знаєте, ваш будинок недавно затопили, і після цього довелося робити капітальний ремонт. Можливо, під час ремонту випадково пошкодили кабель.
– Затопили? – здивувалася Хлоя. 
– Так, ваші сусіди затопили весь будинок. Тепер їх будуть примусово виселяти. Триває судовий процес, – сказав технік і взявся збирати свої інструменти у течку. 
– І що нам робити?

 – Я викличу до вас іншого фахівця. Можливо, він зможе це полагодити. Якщо ні, доведеться збирати дозволи від усіх мешканців на доступ до їхніх квартир для перевірки кабелю. А це займе дуже багато часу. Я би вам радив пошукати інший спосіб підключити інтернет, не через нашу фірму.

Інший спосіб вони шукали два місяці і за цей час чимало довідалися про специфіку під’єднання інтернету в Німеччині, тож тепер могли би читати лекції на тему, як уникнути шахраїв і що вигідніше – оптоволокно, бездротовий модем, підключення через телефонну лінію чи виділений кабель.
– І що, цей модем справді працює? Я не повірю, поки не побачу на власні очі, – сказала Настя по телефону, дорогою зі школи, коли почула від Хлої, що у них у помешканні нарешті не просто стоїть черговий модем, а справді є інтернет.
– Ти впевнена, що цього разу все буде гаразд, а не так, як із бездротовим модемом? – її голос звучав схвильовано.

Хлоя пригадала, як вони підключили бездротовий модем, а потім зʼясувалося, що вартість рахується не за місяць, а за якоюсь дуже хитрою схемою, і за більш-менш стандартну швидкість їм треба буде платити кількасот євро на місяць, а відмовитися від угоди можна лише протягом лічених днів, а якщо не встигнеш, доведеться сплачувати цю вартість кілька років.

– Я уже давно ні в чому не впевнена, але цього разу угода ніби нормальна і модем світиться зеленим, сама не вірю своїм очам, – Хлоя давно так не раділа.

Ще протягом кількох тижнів вони обидві ловили себе на тому, що навіть уночі, проходячи повз модем дорогою до вбиральні, мимоволі зиркали на зелене світло, що миготіло угорі, під стелею, і від того, що світло це було зеленим, а не червоним, їм ставало тепло і затишно.