НС: Розкажи про те, як ти опинився у Львові.

AA: Я народився в Узбекистані, бо кримські татари були депортовані туди у 1944 році за наказом Сталіна, кримські татари це називають «Сюрґун». Мої батьки були серед перших кримських татар, які почали масово повертатися до Криму у 1989. Коли вони повернулися, мені було трохи більше року, тому я нічого не пам’ятаю, окрім аеропорта, який чомусь горів у той день. Я закінчив школу і пішов вчитися на філософський факультет. Мій одинадцятий клас припав якраз на час Помаранчевої революції, і мені, я активно цікавився політикою, тому і вступив на політологію. Після третього курсу, у 2008 році, я поїхав до Львова, і почав працювати в експертній компанії pro.mova, де був медіаконсультантом та аналітиком. А через рік уже переїхав до Львова жити. У мене був вибір між Львовом та Києвом, але Львів здався мені кращим та комфотнішим місцем для життя з усіх, які я бачив в Україні.

Як виникла ініціатива КримSOS?

Буквально у перші дні окупації Криму, наприкінці лютого, ми зідзвонилися з моїми двома добрими подругами і поговорили про те, що абсолютно неможливо верифікувати інформацію про Крим, яка курсує у медіапросторі. Хоча всі ми працювали у медіасфері, але і для нас це було вкрай непросто. Тож ми вирішили створити сторінку на Facebook і почати інформувати людей про все, що відбувається. Це було такою спонтанною реакцією на окупацію. Ми працювали 24 години на добу, перевіряючи інформацію. До нас відразу ж почали приходити волонтери і ми зрозуміли, що найважливішим на той момент було подавати інформацію якомога об'єктивніше, перевіряти, коментувати, бути оперативними. 2 березня ми прийняли першого переселенця. Це був відомий кераміст і художник Рустем Скібін, він переїхав до Києва. Так ми розрослися і наша діяльність поділилася на два великі напрямки: комунікація про Крим, інформування, лобіювання теми Криму на міжнародній арені, а також допомога переселенцямяк із Криму, так і зі сходу України, ми від самого початку допомагали всім, хто до нас звертався.

Скільки людей пройшло через вас досі?

На сьогодні ми маємо 3 великі офіси: у Львові, у Києві та у Херсоні. Ми порахували, що досі через нас у різний спосіб пройшло близько 200 000 людей. Наші юристи, психологи, соціальні працівники консультують людей як через гарячу лінію, так і особисто, допомагають у правових питаннях, а також із отриманням ґрантів на різні види діяльності. Ми є виконавчим партнером Управління Веховного комісара ООН із справ біженців, тож це допомагає надавати ці ґранти. Від самого початку нам було дуже важливо не так нагодувати людей, як дати їм можливість започаткувати власну діяльність. У Львові ми відразу відмовилися від надання довгостокової гуманітарної допомоги, щоб не перетворювати людей на патерналістів. Найважливішою була інтеграційна складова, можливість дати людям стартові можливості організувати тут нове життя. 

Яке місце займають у вашій діяльності мистецькі і культурні проекти?

Ми відразу зробили одним із своїх вагомих приорітетів культурну діяльність і організовуємо багато різних фестивалів та інших подій. Ми розуміємо, що в умовах вигнання практично неможливо розвивати культуру, тож ми намагаємося її принаймні зберегти. Ми маємо курси кримськотатарської мови, а також масу культутних проектів. Протягом 5 років до самого початку окупації ми проводили у Львові регулярні фестивалі кримськотатарської культури. Це було абсолютно таке моє гобі. Аж після початку окупації ми побачили практичну користь від цього, виявилося, що це мало доволі великий вплив на те, як львів’яни сприймали переселенців. Чимало людей уже мали якусь інформацію про кримських татар і це дуже полегшувало інтеграцію.

Нещодавно ми вирішили організувати фестиваль переселенців і львів’ян. Основною ідеєю цього фестивалю було показати, що переселенці є такими ж людьми, як і львів’яни. А окрім того вони є людьми, які можуть багато дати для розвитку міста. Ось, наприклад, фрагмент фотовиставки з цього фестивалю – на цих фото зображені і переселенці, і місцеві, і якщо не знати, хто є хто, відрізнити їх неможливо. Ми зараз намагаємося збирати разом усіх переселенців зі сходу, які намагаються робити культурологічні проекти і робити з ними спільні речі.

Фестиваль кримськотатарської культури більше не відбудеться?

Чому ж, ми вже робили продовження фестивалю кримськотатарської культури і після окупації, але уже разом із львів’янами. Фестиваль складався з багатьох компонентів, була, наприклад, музична складова, коли приїздила з Криму виконавиця Ельвіра Сарихаліл, а також «Акустик-квартет» -- надзвичайно цікавий колектив, один із найкращих джазових колективів країни. Це хлопці з Харкова, Донецька і Києва і вони у Львові представили велику концертну програму у рамках Конгресу культури Східного партнерства. Були там і майстер-класи майстрів із усіх регіонів України. Ми намагалися охопити якомога ширшу аудиторію. Як старшу, якій ми пропонували традиційну культуру, кулінарні майстер-класи і под., так і молодшу, для якої ми зробили перформенс. Актори львівського театру ім. Леся Курбаса заспівали відому народну кримськотатарську пісню, а сам театр під час цього виконання перетворився на Ханський палац завдяки відеоінсталяції на будинку театру.

Чи були у вас літературні проекти?

Ми організовували численні дискусії, зокрема про стереотипи і непорозуміння між переселенцями і місцевими, а також про шлях до порозуміння. Ми запрошували дискутантів із різних середовищ, це був і харківський письменник Сергій Жадан, і київська тележурналістка Наталка Гуменюк, і соціолог із Донецька Оксана Міхеєва, громадські діячі. Ми говорили про можливості інтеграції різних спільнот.

Бувають у нас і кумедні випадки. Наприклад, разу цього року  дні Львова у Кракові були представлені виключно кримськотатарською культурою – і це було для нас дуже відповідально.

Є у нас іще такий цікавий проект «Музичні колаборації». Координатором цього проекту є Халіл Халілов. Цей проект скерований на те, щоб українські і кримськотатарські музиканти робили спільні проекти. Це дуже цікавий проект, який також дозволяє шукати шляхи до порозуміння.

Чи існує у кримськотатарській культурі конфлікт між традиційною і сучасною культурами?

Так, звичайно, це дискусія, яка постійно триває. Але особисто для мене завжди було і залишається найважливішим в культурі і в сучасному її сприйнятті – це те, щоб ніколи не йти у віктимний дискурс, бо він ніколи не може призвести ні до чого позитивного. Я вважаю, що культура кримських татар має бути абсолютно конкурентною і відкритою до сучасних дискурсів, по-іншому вона приречена.

Чи можна говорити про зацікавлення українських видавців сучасною кримськотатарською літературою?

Так, можна, до мене зверталося кілька видавництв, які хотіли видати книги сучасних кримськотатарських письменників. Але проблема є у тому, що у нас є не дуже багато сучасних письменників. Наприклад, одна з них -- поетка Майє Сафет – вона є частим гостем львівського форуму видавців. Вона займається не лише поетичною творчістю, а і перекладами між українською і кримськотатарською. Вона також пише тексти для музикантів. Але таких авторів дуже мало. А ще менше перекладачів із кримськотатарської на українську, не кажучи вже про інші європейські мови. Виходили переклади російською, але перекладачів на європейські мови з кримськотатарської немає, тож і перекладів немає. З цим наразі є велика проблема.

Як виглядає побутове функціонування кримсько-татарської мови?

Мова і література сильно взаємопов’язані. Розвиток літератури є важливим насамперед через те, що це дає розвиток мови. Кримські татари спершу писали арабською в’яззю, потім – латинкою, а на початку ХХ ст. – кирилицею. Потім знову почали повертатися до латинки, бо вона краще передає звуки. А зараз знову рух окупаційна влада Криму намагається у своїх пропагандистських цілях повернути нас до кирилиці.

Кримські татари мають велику проблему зі знанням власної мови. Вона ніколи належно не викладалася у школах. Зараз вона взагалі викладається як іноземна мова кілька годин на тиждень і до того ж на вибір, від цього предмета можна відмовитися. Викладання кримськотатарською мовою ведеться лише на факультеті кримськотатарської філології, яких у країні є два: в інженерно-педагогічному інституті в Криму і в університеті Шевченка у Києві. Важливо згадати про те, що кримські татари у Криму аж ніяк не є національною меншиною, вони є корінним народом, стосовно якого діють зовсім інші закони згідно конвенції ООН. У Криму мешкає 300 000 татар, це приблизно 15% і це веде до того, що коли люди починають відчувати зовнішню загрозу, вони дуже швидко збираються разом і організовуються у спільноту. Зараз кримські татари виявляють значно більший інтерес до власної мови і культури, ніж перед окупацією.

А як виглядає життя кримських татар, які не виїхали?

Найбільшою проблемою зараз у Криму є безпека, безпека людей, які залишилися, безпека родин тих, хто виїхав. Півострів мілітаризується, і ця проблема стає все гострішою. На сьогодні з Криму виїхали близько 15 000 татар. Зараз лідери кримських татар дотримуються позиції, що важливо є, аби татари залишалися жити в Криму, бо на сьогодні вже і так зрозуміло, що майбутня еліта кримських татар формуватиметься не у Криму і це не дуже добре. Тож зараз найважливішим є не втратити зв’язок між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Саме для цього потрібно робити насамперед спільні мистецькі та освітні проекти

Для мене особисто важливими романами є «Медея та її діти» і «Зелене шатро» у творчості Людмили Уліцької, де вона пише про кримських татар, а хто з письменників для тебе особисто найкраще писав про Крим, саме татарський, а не радянський, український чи російський?

Лілія Хайд написала «Омріяний край». Мабуть, це те, що першим спадає мені на думку як той «мій» Крим який мені хотілося би бачити в літературі. Але це взагалі дуже болюче питання. Для мене напевно найбільша маніпуляція, яка може бути – це не медійна маніпуляція, а саме культурні маніпуляції зі свідомістю, бо це значно болючіше і значно глибше. Коли виселили кримських татар, почалася політика елімінації їхньої культури з Криму. Якщо ви поїдете на екскурсію до Криму, ви дізнаєтеся все про імперський російський чи російськомовний радянський Крим, але нічого не дізнаєтеся про кримськотатарський, його культура та історія старанно винищена. Ми намагаємося це відроджувати, але зараз дуже складно це робити.

Якою є, на твою думку, ідеальна перспектива для Криму?

Я переконаний, що окупація закінчиться, бо по-іншому я не робив би цей проект. Мене часто питають, навіщо мені це, адже у мене була улюблена робота, яку довелося залишити задля цього проекту. Але по-іншому мені не вдається подолати біль, який я відчуваю від початку окупації. У мене уже два роки немає можливості поїхати додому, і це найбільше, що може боліти людині. А ця робота допомагає мені просто забути про цей біль. Ясна річ, я не маю ілюзій, що окупація завершиться завтра, я усвідомлюю, наскільки це складний і тривалий процес, і як багато залежить від ситуації як у Росії, так і в Україні, так і від думки міжнародної спільноти.

А яким є ставляться до електричної блокади?

Це теж непросте питання. Ясна річ, це не полегшує життя людей у Криму. І також не додає порозуміння між кримських татар і проросійськи налаштованих кримчан. Але я зауважив і дивну річ: якщо проросійськи налаштовані кримчани завжди сприймали Україну як таку собі «недодержаву», щось не надто серйозне, то тепер, коли вони усвідомили, що залежність таки є, принаймні енергетична. І коли вони побачили, що Україна також може поводитися агресивно, вони почали ставитися до України з більшою повагою.

Є такий анекдот на цю тему. Дзвонить одна пані до іншої у Криму і питає:

Мєр’єм, у тебе світло є?

Слава Аллаху, немає.

Ще один дивний для мене феномен – це поведінка покоління віку моїх батьків. Вони мені раніше завжди здавалися таким собі втраченим поколінням, у якого забагато радянських комплексів і превалюють матеральні цінності. Але зараз, у цих умовах важкого побутового виживання вони раптом виявилися стійкішими за молодих і займають позицію: «Не страшно, ми і не таке бачили».

А як виглядає ситуація з релігійною ідентичністю переселенців і ставленням до цього львів’ян?

Проблемою є те, що у Львові немає мечеті. Сюди приїхали люди з дуже релігійного середовища Криму, і для них практикування релігійних обрядів є дуже важливою складовою ідентичності. Зараз відкрився ісламський центр, і цю проблему частково вирішено. Вони вже принаймні мають місце, де можуть збиратися і практикувати п’ятничні намази. У кримських татар завжди був дуже м’який варіант ісламу, дуже проєвропейський. Вони робили вино, толерантно ставилися до жінок, це зовсім не схоже до фундаменталізму. Але іслам є важливою складовою ідентичності для багатьох кримських татар, які переконані, що саме релігія допоможе зберегти культуру і національну ідентичність.

І от коли приїхала ця дуже ортодоксальна і традиційна частина кримських татар, я спершу дуже побоювався, що будуть конфлікти з побожними галичанами. Але все виявилося зовсім навпаки, вони чудово знаходять спільну мову і кажуть: «Вони вірять у Бога, ми віримо у Бога, у чому проблема?»

А іноді наших чоловіків із бородами на вулицях навіть приймають за католицьких священиків.