Ольга Іванівна Бондар-Різниченко — людина, в харківському культурному й волонтерському середовищі легендарна. Академічна дослідниця й «хуліганка», авторка передмови до першої збірки Сергія Жадана й титарка греко-католицького Свято-Дмитрівського храму, одна з «матерів-засновниць» Харківського літературного музею (ЛітМузею), учасниця всіх майданів, співзасновниця благодійного фонду «Доброчинець» — вона безупинно їздить на прифронтові території з освітніми й благодійними проєктами для дітей, збирає бібліотеки для деокупованих міст і селищ, з 2014 року допомагає українському війську, водночас продовжує вивчати і популяризувати і своїх улюблених українських авангардистів, і Григорія Сковороду, про якого говорить як про доброго товариша, і Гната Хоткевича, чий маєток у передхарківському селищі Високий ЛітМузей сподівається мати колись за філію. Ольга Іванівна вміє поєднувати важкопоєднуване, їй довіряють «праві» і «ліві», а харківські поети-початківці мріють, щоб і до їхньої збірки «літературна мама» Жадана написала колись передмову.
Харківський ЛітМузей — інституція, яка фактично не зупиняла роботу під час повномасштабного вторгнення: колекцію вивезли ще в перші дні, але вже з весни 2022-го музейники організовували культурні події, на які під час великої війни стали приходити люди, які раніше не надто цікавились українською культурою.
Ця розмова — спроба зрозуміти, як у нинішньому Харкові літературне середовище стало одним із ключових рушіїв суспільних процесів і помислити, які наративи це прифронтове місто може розвивати для країни в майбутньому.
Авторка — Іванна Скиба-Якубова, виконавча директорка Радіо Хартія
Коли мене попросили зробити розмову про «літературний Харків», я точно знала, що вона має бути з вами, Олю Іванівно, але розгубилась: із якого краю почати? Від Сковороди або Гната Хоткевича, про якого ви говорите так, ніби от буквально вчора з ним випивали? Чи, навпаки, умовно з Діни Чмуж [харківська мисткиня молодої генерації — ред.], яка на забитих фанерою після прильотів вікнах пише вірші свої, Олега Каданова, Віки Амеліної…? Почнімо «з середини». Своєю «літературною мамою» вас називає Сергій Жадан. Як це — бути «літературною мамою» найбільшого національного поета?
Мамою він мене називає тому, що я йому однією з перших трапилася на шляху літературної кар’єри: його тітка й натхненниця Олександра Ковальова, прекрасна поетка й перекладачка, спрямувала його в тоді ще новостворений Харківський ЛітМузей до Валєра Бондаря [відомий харківський художник кінця ХХ ст. — ред.], котрий був знаний в українському середовищі за стильними в експресивній манері плакатами, листівками, карикатурами — з ними виходила молодь на перші пікети й мітинги. Сергій показав Валєру вірші, спитав, хто може дати їм якусь оцінку? І той скерував його до мене. Я набирала на друкарській машинці лекцію, і тут мене по плечу стукає незнайомий молодик у білому шалику й каже: «Пан художник сказав, що ви напишете передмову для моєї збірки». Я була дівицею гоноровою, якісь сільські хлопці мало що для мене значили, але він був страшенно переконливий, та й до думки Валєра я прислухалась. Тож я прочитала вірші, які потім увійдуть в «Цитатник» (він вийшов, до речі, з ілюстраціями Бондаря).
Це був справді провіденційний текст, там була така культурна багатошаровість, алюзії на біблійні історії, майже всі вірші були пов'язані з війною, руїною. І у Жадана, і у Бондаря проступало відчуття того, що світ от-от вибухне, попереду катастрофічна зміна, трагедія. Ми йдемо в дорогу крізь зливи, сніги, потопи, невідомо чим усе закінчиться, і це стосується не тільки українського майбутнього, а й світового. Вже пізніше, в 1997-му, Сергій робив фестиваль «Апокаліпсис, який почнеться звідси», але ось ці передбачення поза раціо проявлялися вже тоді, це було якесь послання, яке згущувалося в атмосфері, а вони його вловлювали. Сергій тоді з моїм історіософським трактуванням не погодився, він очікував іншого, але я ось так вловила нерв його поезії.
У 1994 році ми з ним і його «Червоною фірою» [харківське неофутуристське літературне угрупування — ред.] приїхали в Київ на конференцію українських націоналістів. До мене причепилися галицькі активістки: «Як ви могли написати позитивну рецензію на матюки!» Я відповіла, що зламати совковий стиль можна хіба за допомогою радикальних хірургічних засобів. Тому мовлення, яке серед нашого соціального середовища існує, мають право перебирати на себе герої поезії. І взагалі, інакше, ніж цими словами, все, що з нами зараз відбувається, не опишеш.
В одному з недавніх інтерв’ю Сергія теж запитали про це передбачення війни в його довоєнних текстах, і він пояснював це тим, що він зі Слобожанщини, себто з фронтиру, у нас цим відчуттям простір просочений. І ось це провіденційне відчуття в 90-х — це про час чи про місце?
«Апокаліпсис почнеться звідси» не випадкова назва. В 90-ті відбувалися якісь такі підземні глибинні зсуви, що ми не могли не відчувати, що в якийсь момент оце протистояння між нами й Росією має набути точки кипіння. Поза тим, що вже існувала де-юре українська держава, але такої тотальної русифікації, яка відбувалася в 90-ті і в нульові, раніше не було. Нас хотіли тримати за аборигенів з культурою хатнього вжитку, меншовартісною, котра не має без дозволу висуватися. Хоч література, хоч шоу-бізнес — все мало набути спершу визнання в Москві. Це був простір інтересів Російської Федерації в усьому, й усі на це погоджувалися, крім «малесенької щопти», за Стусом, яка виходила на площі й протистояла цьому.
Із церкви, де ми зараз сидимо [греко-католицький Свято-Дмитрівський храм у Харкові з настоятелем владикою Ігорем Ісіченком, доктором філологічних наук — ред.], ми виходили на акції на Покрову, на річницю Голодомору, на день Героїв — нас було небагато, але ми це робили системно, і зернятка поступово проросли.
Я зачепилася за ваші слова про те, що ось ту реальність, яка тріщала по швах, неможливо було описати інакше, крім слів, які вважаються нецензурними. Натомість сьогодні, попри те, що реальність колапсує ще страшніше, мова, за моїми відчуттями, стає стишеною. У Сергія ось ці «нецензурні» слова з поезії досить давно щезли, але й у нас, молодших, під час війни їх практично немає…
А там, де є, вони абсолютно виправдані.
Так, ми не побачимо навмисного мовного епатажу ані у Наталки Маринчак, ані в Олега Каданова [харківські поети — ред.]. В нашій поетичній мові мало крику, ми говоримо ніби на півтонах. Як вам здається, про що це свідчить?
Поезія завжди випереджає процеси, які нас очікують у майбутньому. У 90-х поети передбачили, що світ вибухне, це була точка біфуркації якихось процесів, які зараз відбуваються. На наших теренах, попри війну, ми переходимо цивілізаційно до абсолютно нової якості мислення, поводження людей одне з одним, і поезія це вловлює. Це — дискурс стишеності, терпеливості, кохання, вже немає такої відверто травестійної еротики, яка була в 90-х, більше духовності. Ми починаємо цінувати речі, які в 90-ті здавалися банальними. Вони повертаються, аби по-інакшому бути осмисленими і дати прорости новій реальності, де будуть цінуватися креативність, нові ідеї, здатність людей комунікувати одне з одним з повагою, з чутливістю. Чому говорять, що, коучі, комунікатори будуть дуже затребуваними в майбутньому — відбувається болісний, травматичний перехід на новий рівень. Ми не дуже здатні створювати ефективні інституційні системи, але маємо хист до суспільної самоорганізації. Якщо, дасть Бог, виживемо, будемо в авангарді. Це як кирило-мефодіївське братство, маніфест «Буття українського народу» Костомарова. Пам’ятаєш, у його концепції Україна мала би давати іншим народам приклад ціннісної поведінки і людських стосунків.
А нема тут небезпеки месіанства? Ось такої кальки з російської концепції «особливої духовності»?
Могло б бути, але воно нам не страшне через те, що ми є індивідуалістами. Але всередині суспільства ми маємо навчитися між собою комунікувати як індивідуалісти, а не егоїсти, вміти узгоджувати свої думки з іншими, домовлятися, не давати на радість ворогам спричиняти хаос. Маємо подолати притаманну нам конфліктність якимись вищими, в собі самих вихованими ціннісними засадами. У середовищі наших авторитетних інтелектуалів кожен має свою думку і хоче вести за собою. Це дуже заважало нам у 20-му столітті, коли ми поставали як держава, і кожен тягнув у свій груповий, корпоративний бік замість того, щоби підпорядкувати загальній меті командну роботу.
Але коли наші дії засновані на взаємній довірі, нестандартних рішеннях — можемо успішно протидіяти силам, які значно перевищують. Можемо до смерті розсваритися, а завтра стояти пліч-о-пліч, коли треба протистояти ворогові. Частина нашого народу була під поляками, під мадярами, австрійцями, під москвою, совєтами, — це обернулося тягарем пристосування до режимів й існування у форматі подвійних стандартів: з одного боку ти говориш пригноблювачу «Як я тебе не люблю!», а з іншого просиш у нього преференцій для себе. І виходить, що коли ми принижувалися перед господарями — потім прагнули вивищитися всередині своїх громад і принизити когось зі своїх.
Мусимо пройти процес «внутрішньої психологічної деколонізації».
Але вернімося ще трохи в 90-ті. У 1988-му створюється Літературний музей. Уже тоді закладається ось ця його мультиформатність — співпраця з художниками, музикантами. З нього ж таки постає театр «Арабески», режисеркою якого була ваша ж таки колега Світлана Олешко, котра зараз ставить вистави в театрі Арнольда Шифмана у Варшаві, — частину текстів для «Арабесок» писав той-таки Жадан, а провідним актором був геніальний Місько Барбара, музикант «Мертвого півня». Сьогодні для Харкова ЛітМузей — це осердя не лише мистецького, але й загалом громадського життя, породження важливих сенсів, територія розмов на незручні теми. Але як це сталося? Як він постав ось таким?
Музей створювали люди, які не визнавали радянських канонів, хоча частина з нас прийшла буквально з кіл російської літератури. Скажімо, Світлана Клімова, яка була першою натхненницею експозицій, закінчувала Московський літінститут. Я в аспірантурі займалася утопією у Маяковського й авангардистів. І от раптом з барокової доби, з середньовіччя виснувала з російських академічних джерел, що все новаторське в російській культурі трансльовано було з України!
Їздячи на конференції в Даугавпілс, Тарту, Єреван, я помічала, з якою гордістю люди там говорили про свої пам'ятки культури. Якось я спитала у двірника в Єревані, як пройти до університету, а він говорить: це ж вулиця Егіше Чаренца, котрий Тичину вашого перекладав. І я подумала: о Господи, а чого ж я нашого Тичину так не знаю? І це були кроки до осмислення своєї власної культури.
І от у 1988-му я познайомилась із Степаном Сапеляком, поетом, який потрапив на наші терени як на заслання, після Сибіру, тому що йому на Заході України було заборонено жити. Ми робили читання в якомусь палаці культури, і до мене підійшли гебешники і сказали, що от бачите — сидить націоналіст український, зробіть так, щоб він не виступав. Ясна річ, що я йому першим дала слово! І він мене запросив на день народження Шевченка.
Я тоді Бондаря вперше побачила, він стояв із плакатом «Вимагаємо перепоховання Стуса». Це ж уже в 90-ті Товариство української мови стало носити ім’я Шевченка, а тоді це було «Товариство української мови Василя Стуса». Вперше побачила і Женю з Інною Захарових [Євген Захаров — співзасновник Харківської правозахисної групи — ред.], Генриха Алтуняна [дисидент, політв’язень — ред.], ще кількох людей, які тільки вийшли з заслання. Дощ вперіщив, нас оточили люди в сірих плащах із сірими парасолями, ми спустились у метро і стали по колу читати «Кобзар». І поруч з нами одразу виникли фейкові юродиві, які кричали, плювалися, зображували епілептичні припадки. Цю технологію використовували аж до нульових: на кожен український мітинг приводили таких людей і саме їх потім показували в телесюжетах під виглядом українських патріотів.
Тоді і Сапеляка, і Бондаря забрали в відділ міліції, і з того шевченківського свята почалося моє прозріння.
Я вже приїхала в Харків зі світоглядним переконанням, що літературознавець має бути адвокатом поета, захищати його перед державою, перед силовими структурами, бо поет завжди протистоїть апарату насильства. І щоб цей світ змінювався, мають бути поети. Пам’ятаєш, Шевельов говорив, що коли поруч із тобою когось несправедливо ображають — ти маєш стати на бік упослідженого, коли якусь культуру принижують — мусиш зробити вибір на користь цієї культури.
І коли наш музей постає, він постає на тій засаді, що ми маємо продукувати культуру модерну й антонімічну до соцреалізму, маємо зламати мовні штампи з «калиноньки» і «вареників». Ламати мислення через мовлення, через експозиційні форми, які виходять за межі «гробів», у яких викладені експонати і над ними прибиті парадні фотографії письменників.
Страшенно цікаво: себто, попри те, що музей має в основі функції зберігання і вивчення, ви все-таки собі від початку застановили на розвитку і витворенні — нової мови, нового літературного процесу? Це справді так засадничо було чи ви зараз ретроспективно так це трактуєте?
Та ні, це було від початку, можливо через те, що я от авангардом займалася, а авангард — це завжди ламання канонів. У мене ламання канонів у природі, мене цікавить більше майбутнє, ніж минуле.
І ось ми дізналися, що Таня Тумасян [пізніше — багаторічна директорка Харківської муніципальної галереї, одна з перших кураторок, які працювали з сучасним мистецтвом — ред.] робить виставку «Вернісаж», де були роботи Валєра Бондаря і кераміка Петра Мося. Ми з Іриною Василівною [Ірина Григоренко,багаторічна директорка Літмузею, до 2022 — ред.] і Світланою Клімовою прийшли і побачили бондаревих «Володимирів», і знамениту його «Українську Голгофу», яка потім стала афішею для нашої виставки про 1920-ті, і всі сказали: боже, це той художник, який має просувати ЛітМузей!
З ним для нас відкрилося середовище шістдесятників, які повернулися з заслання. А на початку 90-х ЛітМузей став місцем паломництва діаспорних українців. Юрій Володимирович Шевельов тоді у книзі відвідувачів ЛітМузею висловив сподівання, що наша молода і смілива креативність у майбутньому не знатиме меж.
Усі ці люди спочатку йшли до підвалу Бондаря. Валєр був нашим консультантом з української літератури. Ми ж були абсолютними неофітками, хоч і з університетською освітою. Це стосувалося не тільки Розстріляного Відродження, а й 19-го століття. А Валєра виховував дід Микола, котрий закінчив наш Худпром у 30-х роках. Він був учнем Бурачека, Хвостенко-Хвостова [українські художники — ред.]. Наприкінці 30-х по Союзу ходили листівки з його портретами Лесі, Франка, Шевченка. І коли вже в 90-х виходив часопис «Український засів», їм прийшли спогади від людини, яка сиділа в камері смертників з Миколою Бондарем в 50-ті роки. Микола був засуджений на смерть, бо був художником Української повстанської армії. Йому поміняли смертний вирок на 10 років суворого режиму. І в тих спогадах згадувалося, що навіть найбільш кончені кримінальники замовкали, коли він розповідав історію мистецтва.
І поки ми відкривали для себе 20-ті, в нього ці всі книжки уже були, і йому дід Микола багато розповідав.
Коли готували «Українську Голготу», то зробили схеми того, як із початку ХХ століття поставали різні літературні організації, які потім стали базою для літугрупувань зі своїми часописами уже в 20-х роках. І тоді літературознавці за голови схопилися: дівчата, що ж це таке? Таку систематизацію літпроцесу мав зробити інститут літератури! А для нас це зробив Володимир Титар, розробник унікальних голограм, фізик, закоханий в українську літературу. У нього був архів Агапія Шамрая, редактора «Харківської школи романтиків». Ця колекція стала ядром нашої першої великої виставки про двадцяті.
Дуже харківська історія — математики, фізики, які багато роблять для культури.
Це правда. А ще частина колекції дісталась нам від Олександра Бугаєвського, сина Марії Пилинської [українська перекладачка, мовознавиця — ред.], тобто, той музей, який не відбувся у 1934-му році, по суті, відкрився через майже 60 років. У нас навіть у колекції є запрошення на це відкриття з тридцятих. А тоді ще були живі родини письменників, і ми спілкувалися з Лідією Горенко, дружиною Михайля Семенка [український поет-футурист — ред.], Люциною Поліщук [донька поета Валер’яна Поліщука — ред.], Оленою, дружиною поета Гео Коляди з МоскФілГарту… Їхні спогади — теж наша «колекція».
І от у 1997, коли Володимир Гаряїв, останній український футурист, водив нас місцями бойової слави футуристів, ми зайшли у приміщення на вулиці Сковороди (тоді — Пушкінській), де перед ліквідацією містилися редакції літугрупувань. Гаряїв згадував, що бачив Хвильового, Куліша у мисливському спорядженні, коли вони йшли на останню зустріч зі своїм гуру Семенком перед ліквідацією часопису «Нова генерація». Він передав Жадану, Бондарю, Андруховичу гранки журналу, репродукції німецьких художників і французьких. Це був символічний жест: передача естафети далі. Ніби у такий спосіб розірваний процес літературний знову зшивається.
Якоїсь дивовижної енергії час. І, мабуть, відваги.
Наприкінці 80-х-початку 90-х у мене був страшенний комплекс, що всі нормальні люди сиділи, а я ні. І я страшенно зраділа, коли нарешті мене заарештували за злісне хуліганство: я побила міліціонера. Сапеляка мали привести в суд, ми прийшли групою підтримки, просиділи в очікуванні 5 годин, я спитала міліціонера, скільки ще чекати, а він мене нахуй послав. Я ж романтична дівиця була, то я йому сказала: «Була б я чоловіком, викликала б вас на дуель! А так я вам зараз дам ляпаса!». І на цих словах мені скрутили руки і кинули в СІЗО до секс-працівниць, і я їм читала всю ніч напам’ять Цвєтаєву й Ахматову. На ранок мене прийшов забирати Бондар, привів у готель «Харків» показати свої роботи, серед них був «Христос Скорботний». І я закохалася спочатку в його роботи, а потім коли він сказав іронічно: «От не вбережете культурну одиницю!», я подумала: ні, культурну одиницю треба таки берегти! І так тридцять років намагаюся охороняти наших поетів, художників, стояти за них.
Вас послухать, то складається враження, що ми взагалі нудно живемо.
Ага, дуже, в часи війни!
Ми проводили декомунізацію, деканонізацію, збирали письменників, для яких тригером була спілка письменників, і до нас щодня приходили з обкому і говорили: ми вас закриємо. А ми все одно робили так, як самі вважали за потрібне. Коли мали відкривати «Українську Голгофу», нас усіх закрили по кімнатах, і освячувати експозицію чиновники привели російського попа — так тоді було заведено. Ну але ясна річ, що після цього прийшли на відкриття наші священики. І все виправили.
Нам постійно треба було захищати власну рецепцію літературного процесу, а не нав’язану офіційною пропагандою.
Я переїхала до Харкова в 2008-му, в часи «високого кернесансу» [іронічна назва часів, коли посаду міського голови Харкова посідав Генадій Кернес, відомий проросійськими поглядами і насаджуванням низьких естетичних смаків у міському просторі — ред.], і ще навіть я пам’ятаю вас як тих, що постійно йшли супроти. Попри те, що музей — комунальна міська установа, ви весь час були таким анклавом, опозицією. Я з вами почувалася, як вдома, — в мене тато був такий: поет, просвітянин, редактор опозиційних міських газет.
Русифікація в той момент активізувалася і була більшою, ніж у 90-ті. А далі була багаторічна робота Медведчука [український проросійський політик — ред.]: районні управління освіти, муніципальні гуртки хоч літературні, хоч бойових мистецтв, — усе було куплене й усе працювало на те, щоб Харків русифікувати. Для них те, що сталося в 2014 році, було величезною несподіванкою.
Тут треба нагадати читачам, що кульмінацією харківського Євромайдану стало 23 лютого 2014 року. Янукович тікає у Харків, Партія регіонів оголошує «форум за федералізацію» (це була перша спроба створення «Харківської народної республіки»), зганяє мітинг бюджетників — і на противагу їм збирається під 20 000 людей, нас, які йдуть маршем через усе місто й виходять на Площу Свободи валити пам'ятник Леніну (повалили його зрештою вже у вересні). Одним із лідерів Євромайдану в Харкові був Сергій Жадан, і харківські поети, музиканти, дієвці культури щодня збиралися під пам’ятником Шевченкові. І тут скажіть так, по-чесному: ви ж відчуваєте, що те, що тоді відбулося, було наслідком, зокрема, вашої роботи?
Я тут згадаю ще 2004 рік: Помаранчева революція, Жадан — комендант наметового містечка на Площі Свободи. Акція «Різдво разом», і ми веземо дітей до Львова, а батьки мені дзвонять і кажуть, що знімуть з мене скальп, якщо з ними щось станеться: тоді побутувала думка, що Львів — середовище бандерівське й небезпечне.
Діти тоді повернулись іншими, просвітленими, на кожній станції виходили, співали колядки, скандували «Схід і Захід разом!». Ми долучились до штабу Ярослава Ющенка, покликали підприємців, із якими почали говорити: як ми можемо протистояти фальсифікаціям на виборах? Ми намагалися показати, що музей не просто тебе заглиблює в твою власну культуру і в такий спосіб ідентичність підтримує, але й запроваджує різноманітні культурно-соціальні й політичні проєкти.
Я думала, що літературою, фестивалями, працею з дітьми ми змінимо ситуацію. А потім, десь у 2010-х роках бачу, що якщо управління освіти не «нагинають» школи, щоб дітей приводили на екскурсію, то поодинці ніхто не приходить. Вулиці почали масово називати іменами російських письменників, постала глуха така атмосфера в Харкові, дихати нічим. І я подумала, що потрібні інші засоби впливу на суспільство й пішла з музею і переїхала в Київ.
І от 2013, початок революції, я в газеті «Нація і держава» працювала на Хрещатику, а вночі в КМДА різала бутерброди. І якось піднімаю очі — стоїть Ромка Романюк, і тут же Валік Бондаренко, він ІТ-намети ставив на вулиці, і Жека Сіра [активісти київського та харківського Майданів — ред.], і я думаю: боже, всі наші!
І коли ми після невдалої спроби створення «ХНР» [“Харківська народна республіка”, політичний проєкт проросійських сил в Україні — ред.] сиділи в Харківській ОДА, то теж були «всі наші», кого я уже так чи інакше знала, але прийшли ще фрішники [ФРІ — фундація регіональних ініціатив — ред.], і різні інші молоді люди, середовище розширилося. Але це все ще були різні бульбашки.
Вони змішалися вже під час великої війни. Тоді ми тут, у Свято-Дмитрівській, створили хаб волонтерський. І Таня Пилипчук [директорка ЛітМузею з 2022 року — ред.] тут сиділа, бо ж музей закрили, в перші дні вторгнення Таня артефакти вивезла і повернулась. І ось люди просто з вулиці приходили, казали: дайте щось робити. І ми їх знайомили з середовищем мистецьким, вони почали ходити на всі акції Літмузею. Багато хто з них до того української літератури до пуття не знали, не читали того ж таки Жадана, але от війна, Жадан щодня тут, Калашник і Кохан [Олег Калашник, Віталій Кохан — харківські художники — ред.] розвозять від нас продукти, і от ці нові люди, які з нами тут на волонтерському складі працювали, стали ходити на читання, виставки, інтегрувалися в культуру, і тепер між собою всі знайомі. Наша волонтерка Оксана Астраханцева, до прикладу, прийшла з агросектора, а зараз допамагає PEN Ukraine більше, ніж ми всі.
Так, я теж говорю про цю «розгерметизацію бульбашок»: влітку 2022-му, коли ЛітМузей відновив проєкт «П’ятий Харків», який ми разом започатковували в 2018-му, я зауважила, як змінилася аудиторія, скільки стало людей з геть інших кіл. На той момент більше в місті культурних подій не було, а люди були спраглі зустрічей, і це була парадоксальна золота можливість привести нових людей до відкриття нашої культури. А ще, слухайте, у мене є приятелька-медсестра, якій я допомагала перепоховати чоловіка, військового. Після перепоховання вона стала волонтерити, а зараз разом з подругами заснувала жіночий клуб, вони проводять то психологічні зустрічі, то літературні презентації (днями презентували «Мотанку» видавництва Vivat, перший наклад якої згорів від удару російської ракети по типографії на початку літа). Її 16-річна донька мені присилає читати свої перші вірші, а я їй підкидаю читати то Свідзінського, то Целана… Якщо з неї виросте поетка, то от ніби естафета піде далі. Я ж теж певною мірою «вихованка» ЛітМузею. До речі, вірші зі своєї збірки «Замість яблук» я вперше читала на голос теж у вашому садку, вже під час великої війни.
Музей уже має значення більше, ніж просто заклад культури. Так, у нас маленький садок, і будівля все ще без ремонту, і великого фінансування нема, і, за великим рахунком, нічого у нас немає, окрім виставок, ідей і людей. Але це ж головне, правда?
І зараз музей є в свідомості людей їхньою власністю. Пам’ятаєш, у 2019-му році, коли під час ХарківПрайду з лекцією приїхав Олесь Доній [український громадський та культурний активіст, політик — ред.], а праві прийшли цю акцію блокувати, але й і ті, й інші говорили про музей «це наше».
Так, і ви з Танею Пилипчук тоді сказали, що відкриєте зараз двері і пустите всіх, незалежно від поглядів, але для всіх буде одна умова: поводитися в музеї як люди, і всі погодились.
І це справді визнання, коли це вже стосується всієї громади, а не окремих її соціальних прошарків. І ось ця важливість музею — вона, певно, про те, що культура є в основі будь-яких інших процесів. Це наша ідентичність. Ми не можемо її не захищати, бо ми будемо тоді іншими. А наша ідентичність — це мова і почуття свободи, такого почуття свободи як в українців, ніде нема. Це може трохи звучить як «Україна — батьківщина слонів»…
Та ні, тут важко заперечити, бо ми цю відданість ідеї свободи свідчимо абсолютно конкретними діями, ледве не останніми в Європі. Але якщо підсумувати, то сьогоднішній «літературний Харків» — це вже далеко не лише про літературу?
Ану, яке у ЛітМузею гасло?
«Цікавіше, ніж просто література».
Це, до речі, теж Жадан придумав, і, бачиш, знову провіденційно.