САД

Посіяли в мені тривогу.
Росте не по днях, а по годинах,
розпирає зсередини,
квітне,
сміється з мене,
ставить ноги на стіл,
а там хліб і сіль,
хліб і сіль. 

Проросла бур’яном,
чи вона в мені, чи я в ній...
Хто з нас кого окупував?
Чию автономію анексовано?
Може то я — міль?
Від’їлася й підточую вперто:
ні вдихнути, ні вмерти. 

Ще посіяли в мені страх.
Запхали, не питаючи,
наладували, ще й притлумили,
щоб я повна ним була,
щоб ліз через вуха й рот,
щоб поперек горла… 

Снився-снився, ходив довкола,
висотував всі соки, вилизував всі крихти,
питав, хто з нас звір,
глузував, роблячи з мене дурну:
що ти все про війну?
що ти все про війну?

ЗВУКИ

ти носиш у собі наймення і звуків когорту
є плач та квиління десь там заповзла 
є звуки зі срібла а є почорнілі від горя
і розпач триденний складаєш у вузлик ретельно
як бабця складала найбільші скарби —
бо ж дітям у 
бо що вже та радість скінченна
ховаєш між кутиків губ сорому дрібку
смієшся бо важко з 
бо звуки війни як плащ 
червоний від крові пасує до білого личка
і розвівається шлейфом
кричить життєствердно ненависть —
цей звук якнайдалі зайшов і найглибше 
одного дня відізветься  

***
під новиною про 
пишу р**ія
для того щоб мене не стерли
і почуваюсь так
наче мені з одного боку зашивають рота
двома стібками
один замість букви «о»
інший — це «с»
відчуваю
наче ще можу говорити
але вже не вимовляю всі 
від того рідні у війні й так зрозуміють
а для інших — я наче людина з розладом мови
і можна зітхнути з полегшення 

GDAŃSK 

1

В цьому місті співають літаки
над порослими мохом будинками
й навіюють 
і не скидають 
тільки розповідають про 
та цивільних, що в їхніх 
метушаться.
 

В цьому місті живуть 
що підставляють сонцю боки
бо ж не бояться неба
й складають під ним вірші
про любов й відчуття вини

—

все те ж саме
тільки без 
повітряних. 
 

Я чую їхні голоси
як вони переспівуються одне з одним
я бачу їхні погляди
як вони переглядаються ніжно-ніжно
радію як дитина й махаю рукою
вітаючи

PORTO

війну завжди береш з собою 
тягнеш її у валізі через польський кордон
у краківському аеропорту літак виїхав на траву
що спричинило колапс 
хижо згадуєш про шістсот дронів
і як ми гарно навчились у кризовий менеджмент

у Порту я тричі чула повітряну тривогу 
хоча де ПОРТУ а де тривога 
ліниве містечко на березі океану 
потягається як кіт на сонці 
йому не личить війна 
але кому вона до лиця? 

«Я маю бед нʼюз», — говорить наш гід — 
на мисі Рока — найзахідніша точка Європи — хмарно».
«Для нас це не бед нʼюз, — усміхаюсь —
Бед нʼюз — якби там літали ракети».

здається ти вже надломлена війною
надто втомлена але все підставляєш картинки війни до красивих міст
до будинків з плиткою з азулежу
вузеньких вуличок та натовпів туристів 

згадуєш як в Харкові запитувала таксиста
— Чи тут був прильот? 
— А ось тут? 
— Зіронько моя, у нас на кожній вулиці був прильот

думаю тому в Харкові немає натовпів туристів 
тільки воєнні кореспонденти 
та інші охочі роззяви до війни

зазвичай її ховаєш далеко
але іноді соромʼязливо дістаєш
розправляєш
приміряєш до неквапливих міст 
і поспіхом засовуєш назад

війну однаково несеш з собою
але ось парадокс
чимдалі від кордону тим важче з нею

скоро повернуся 
бо несила вже