***

В часі, коли хочеться тільки тиші,
знову цей голос крутиться в голові,
наче нова улюблена платівка.
Кожен оберт – як порух пухнастих вій
над суворими очима розтинача. 

Як воно – зазирнути в суть речей і не мати
порятунку з того знання?
Бачити вглиб кожного явища і не бути
в змозі його відвернути. 

В часі, який захлинається темною водою,
проступають білі обриси завтра –
смішного надувного човна.
Але над обрієм вже виріс червоний місяць
кінця світів. 

Чи веслуватимеш зі мною?
Куди ми встигнемо доплисти?

 22.11.2024

***

Знову даруєш мені годинник,
ніби нагадування, що з нас витікає час.
Так довго з тобою, і так мало удвох.
Завжди розділені паперовою ширмою;
читаєш фігури в театрі тіней і рідко вгадуєш:
кролик, відьма, орел?
Вода та олія, створені бути окремо,
в одній посудині цілу прекрасну вічність.
Торкаємося поверхнями – гладжу тебе по спині;
любов довготерпить.
Знаєш усе, що я хочу сказати, тож ми
слухаємо безкінечний акустичний концерт;
це називається співмовчання.
Це називається співтривання
наприкінці часів.
Шкіра ночі поколота голкою
тонкою, мов інсулінова;
проглядається світло
ще одного,
ще хоч одного
нового дня разом. 

1.09.2024

***

Говорила тільки з деревами,
їхньою шелестливою мовою.

Ніхто, каже, крім вас мене, любі, не розуміє.
Відкриваю рот, а з нього чути тільки шелех.
Дивлюсь, а в зіницях ніби колихається гілля.
Стою, і ніби листя з мене опадає,
що навіть не встигло пожовкнути.
Осипається, летить, притуляється до землі –
як на тому боці, де він лежить,
звідки не можуть його забрати.
Де тільки дерева бачать і знають,
щось йому шелестять.
А він чує, що це я з ним говорю. 

Він чує –
обманюю себе,
щоб останній листок не злетів. 

11.09.2024

***

Швидко-швидко перебирає вервицю слів,
наче боїться не встигнути їх сказати,
загорнути голос в суху кору,
висікти на ще живому стовбурі
повідомлення наступним поколінням,
подорожньому, коли прийде у спа-
сенну цю землю, благословенну,
що позбудеться нарешті сумних повторів.
Адже саме для того промовляються
всі топоніми, імена й позивні
в унісон, голосами, наповненими
смутком і захватом, любовʼю й болем –
раз по раз виливається через край.
Наче на рятувальних ношах виносять
історію, вцілілу і зафіксовану.
На мʼяку траву, повз онімілий натовп,
де ніхто вже й не сподівався.
Вона розплющить очі й примружиться
від різкого світла.
Згадає все. 

2.11.2024

Ода до радості

радосте моя зламана машино космосу
незамінна кожна деталь
як же я скучила за голубиним туркотом твого двигуна
іскрами божими з-під твоїх крил
ось ти лежиш на боці
перехняблена спотворена нерухома
як авто на вулицях Вовчaнськa 

життєдайна моя радосте
вранці не можу звестися стати на рівні ноги
без одного ковтка радості
припадаю губами а там чаша пуста
тріщини пил задуха
триста людей у підвалі без права на вихід
найменшому три місяці
поруч – тіла
за дверима озброєні людожери 

радосте моя свята де тебе знайти
тиша більше мені не подруга
прокидаюся за хвилину до сигналу тривоги
з горлом з якого висотано голос
балістична ракета у напрямку міста
удар по житловому кварталу
міста де мої друзі близькі люди
країни де нас
щодня дедалі менше

 радосте безцінна
терпке твоє вино із троянд
що зростають поміж тіней руїн
на могилах воїнів і поетів
на сплюндрованій випаленій землі
яка оживе
ті що його нап’ються вдосталь
чи зречуться помсти
чи дадуть всепрощення ворогу
чи замінять знову тобою свободу

 9.12.2024