Мене болить горло. Я не можу багато говорити. Та й, якщо чесно, я не маю що сказати. Багато думаю, але чомусь не маю своєї думки. Не вмію оцінювати те, що відбувається зі мною і з людьми, яких я знаю. Я знаю тільки одне – я дуже сентиментальна. Не ображайтесь, що я так багато плачу. Це нормально. Я можу навіть ще більше плакати. Просто коли я чую сумні історію, то сльози самі хлинуть з очей. Я можу плакати цілий день і ще одну ніч – перевіряла. Коли я плачу – то відчуваю себе щасливою. Очищеною.

Найбільше я люблю слухати історії про любов. Сентиментальні. Коли обоє люблять одне одного, але щось зовнішнє заважає їм бути разом. І люблю, коли ці двоє закоханих ціле життя живуть окремо, і вмирають окремо, але завжди пам’ятають одне про одного, і мають інших чоловіків і дружин, але ніколи не забувають тої найсильнішої любові свого життя. А коли, наприклад, він вмирає на руках у чужої жінки (яка, може, теж його любить), то та інша стоїть у вікні, а потім на цвинтарі, але не з усіма, а обабіч, тільки щоб побачити його востаннє – о, бачите, вже плачу, але це нормально, не зважайте. 
На мене більше впливають чужі любовні історії, ніж власні. Бо я так ніколи сильно нікого не кохала. Може, ще буду, не знаю. Але власні історії не так вражають. Не знаю, чому. Напевно, це залежить від того, як розказати. Бо можна розказати так, що всі навколо будуть плакати, а можна так – що всі будуть сміятися. Ту саму історію.

Моя баба завжди мені розказувала історії так, що я плакала. І вона плакала. Ми обоє плакали. Тоді я перший раз зрозуміла, як то приємно плакати від історій. 
Баба мала справжній талант розповідання. Напевно, вона спеціально переживала на власній шкурі таке страшне, щоб потім мати що розповідати. І вона дуже добре пам’ятала деталі. Власне, я плакала від деталей. Баба питала мене:

- Знаєш, що таке вербова каша?
- Не знаю. Що це?
- Це коли тебе б’ють тоненькими вербовими галузками. Били один раз, але я запам’ятала смак березової каші на все життя. 
- І який у неї смак?
- Солоний. І трохи гіркий. Бо верба сама по собі має гіркий смак, коли її лизати.

Баба мала приглянути за маленькою дитиною свої мачухи, і та дитина впала з печі на підлогу. Баба втекла в ліс, бо боялася, що мачуха буде бити. Мачуха завжди била дуже боляче. Баба лишила дитину лежати на підлозі, а сама втекла. Думала, що дитина померла від удару. Але ні. З дитиною нічого не сталося. Дітей, як і п’яних, дуже важко довести до смерті – вони надзвичайно живучі. Як коти. Баба сиділа до вечора в лісі не далеко від батьківської хати. Вона бачила, що відбувається в хаті з-за кущів. І мачуха знала, де баба сховалась. Коли вже почало темніти, мачуха вийшла на подвір’я і крикнула:
- Ходи додому! Я не буду тебе бити! Ходи додому! Вже пізно. Ти нічого не їла цілий день! Ходи, дитино, дам тобі їсти такої доброї вербової каші! Ходи, не бійся!

І баба повірила. Вийшла з-за кущів до мачухи, бо дуже була голодна. Баба завжди була голодна малою, і пізніше, аж до старості, завжди була голодна. Вийшла до мачухи і сказала:
- І де та каша?
- Ходи до хати, в хаті каша. 
Баба зайшла до хати, а мачуха вже приготувала вербові гілки. Схопила бабу за руки і почала бити ними по ногах, спині, руках, дупі. По лиці. Кричала:
- Стерво мале! Хотіла вбити мою дитину, так? Спеціально її штуркнула з печі?!

Била так довго, аж поки не прийшов з роботи бабин тато. Відтягнув мачуху від баби, але баба вже не могла рухатись і говорити. Була вся в крові. Потім тато бив мачуху, але не вербовими гілками, а кулаком.

Мачуха дуже не любила бабу. Годувала її борщем з милом, а одного разу навіть отрутою для щурів. І це все правда, я не брешу, чистісінька правда. Хоча, не віриться, що таке дійсно буває.

У шість років баба втекла з дому і потрапила до інтернату.

У сім – втекла з інтернату, бо боялася померти з голоду. В інтернаті баба дізналася новий рецепт зупи: вода і дві квасолини.

У вісім баба жила на базарі у Новоград-Волинському і їла сливові кісточки.

Потім пасла телят у колгоспі, потім пасла корів, потім доглядала за цілим господарством якогось чоловіка, який обіцяв їй за рік роботи теплий одяг на зиму. Потім баба заробила двома роками служби молоду теличку. Взяла теличку на воловід, попрощалася з господарями і пішла до міста – в Житомир. Теличка здохла через тиждень. Баба мусила її дорізати. Виміняла м’ясо телички на два кирзові чоботи – обидва на ліву ногу.

Я зараз це все так коротко розповідаю, але бабі знадобилося десять років, щоб розповісти то все мені. Десять років вона розповідала мені історії у найменших деталях і подробицях. Я знаю її життя напам’ять. Може, саме тому я не зважаю на своє. Деколи мені здається, що я не живу сама для себе, а для баби – щоб вона мала кому все розказати, і щоб той хтось все розказав іншим. Баба дуже винна переді мною. Вона позбавила мене бажання проживати власні історії, не дала мені можливості спробувати стати незалежною особистістю, чи як там.

А найгірше, що баба ніколи нікого не любила. Може тому, що все життя була голодною. Але нікого. Взагалі. Ні чоловіків, ні власних дітей, ні мене навіть, хоч я завжди чемно її слухала. Нікого. І себе також. Тепер я думаю, що в неї з дитинства вселився біс голоду. Не знаю, чи таке існує взагалі, але так я думаю.

Коли раптом не було що вдома їсти, баба ставала шалена. Могла навіть мене вдарити. Її очі ставали шалені – жорстокі і відчужені. Могла би комусь перегризти горло за кавалок хліба. Ретельно змітала кришки зі столу і примушувала мене їх потім з’їсти. Готувала завжди дуже багато і дуже жирне. Жир плавав у каструлі товстим шаром, так що я аж не могла на зупу дивитися. Смалець був її улюбленою стравою. Вона тримала смалець у коморі у півлітрових слоїках. Тих слоїків у коморі було безліч. І квасолі було безліч. На стриху. Різних строків давності. Деяка навіть старша за мене.

Страх голоду керував бабиним життям. Коли раптом якогось літа довго йшли дощі, баба сиділа на городі і голосила – що тепер буде з картоплею, і квасолею, і буряками, і кукурудзою, о боже, що тепер буде?! Вмремо всі з голоду! 
Одного разу, я дуже добре це пам’ятаю, бабин біс голоду вселився в мене.

Я ніколи особливо не захоплювалась їжею. Їла те, що було, деколи могла їсти мало, деколи багато, але без пристрастей. А тоді щось сталося. Я дуже довго спала, до полудня, мала страшні неспокійні сни, з яких дуже важко вибратись. А коли прокинулась, то не могла встати з ліжка і дійти до літньої кухні, де баба готувала борщ. Дуже смачний борщ. Навіть зараз я чую той запах гарячого борщу. Але я не могла йти. Я була така несамовито голодна, що не могла йти. В животі розверзлась величезна болюча яма, провалля, в яке я падала. Мій живіт став мною, тобто я стала животом. Я була така голодна, що могла з’їсти скатертину на столі біля ліжка, шнурки на черевиках. Ніколи до і після зі мною не ставалось нічого подібного. Я дійшла до літньої кухні як зомбі, тримаючись за поручні загороди. До баби не привіталась. Просто сіла за стіл – і вона про все здогадалась. Відразу дала мені миску борщу і дивилась, як я жеру. Бо я жерла, а не їла. Баба дивилась на мене і раділа. Так ніби я стала такою ж, як вона – її правонаступницею. Її спільною дитиною з бісом голоду. Бабі навіть не треба було нагадувати мені змести зі столі крихти хліба – я сама це зробила. І вкинула крихти до рота.

Баба нічого іншого не боялась. Взагалі нічого. Вона не знала, що таке сентимент. Тільки коли розповідала, яка була голодна, могла заплакати, але не тому, що шкодувала себе, а тому, що нею володів біс голоду. Тому напевно, я така сентиментальна. За нас обох.

Коли помер дід, баба поклала мене спати на його ліжко. І завжди, коли я жила в неї після того, я спала на його ліжку. На тому ліжку, де помер дід. Але баба цим не переймалася. Я деколи казала, що мені важко спати на тому ліжку, що мені сняться кошмари, що я боюсь, але такі мої слова тільки нервували бабу. Вона не розуміла мене. І я слухняно продовжувала снити свої нічні кошмари. 
Тільки коли мені було 12 років, я усвідомила, що треба тікати від баби якомога далі і якомога швидше. 
Ми разом микали квасолю на городі. Був теплий серпневий день. Баба розповідала мені якусь чергову історію, я микала квасолю, складала її на великі купи і носила у вереті на подвір’я. Не знаю, як до того дійшло, що баба зізналася. Не пам’ятаю. Можливо, я щось сказала про потойбічне життя, про рай і про пекло, про душу, бо тоді я любила про таке говорити.

І баба раптом:
- А я не вірю у душу! Не вірю ні в що. Людина вмирає і її кістки зогнивають і все. Крапка. Кінець. Нічого далі нема.
-Бабко, - сказала я, - але це дуже страшно так думати. Невже тобі не страшно, що ти вмреш, і твої кістки зогниють, і все?
- А чого тут боятися? Так має бути. 
- Але нащо тоді взагалі жити, якщо потім не буде нічого? 
- Ну як це нічого?! Дивися, ти є! Ти будеш пам’ятати моє життя, я тобі все розповіла. Це і є безсмертя. 
І тоді я усвідомила, що треба тікати. Я кинула микати квасолю і побігла. Тікала від баби і її життя до свого. Бо я не хочу бути її безсмертям! Хочу мати своє! Так не чесно! Я теж маю право на власне життя і власне безсмертя! Не хочу бути жертвою її невіри! Так я думала, коли тікала.

Тепер мені 30 років. Баба давно померла. Я навіть не приїхала на її похорон. Але врятуватися мені не вдалося все одно. Напевно, я втекла запізно. Не маю власних історій – тільки її. І розповідаю іншим людям її історії. Мимоволі. Нехотячи. Щось сидить в мені, що постійно під’юджує розповідати далі. І коли я розповідаю, що чуюся дуже щасливою, і плачу, і щаслива. Тому прошу вас, послухайте мене ще! Ще трохи! Не йдіть! Послухайте ще хвилинку! Під час війни баба працювала на кухні у військовому госпіталі і якось заснула у казані, коли його мила...

Фрагмент книжки „Говорити”, Фоліо, Харків 2007