Хтось довго і знавісніло дзвонить у двері. Так дзвонить тільки Княгиня – це її почерк: натиснути, нависнути, придушити, ввірватися, вимести, вимучити. Чим довше ніхто не відчиняє дверей, тим розпачливіше верещить дзвінок, його теж треба зрозуміти: її кістляві жовті пальці, схожі на варені курячі лапки, вкриті лусочками сухої лискучої шкіри, з окремими довгими жорсткими волосинками, гострі нігті з білими плямами, з задавненим брунатним брудом – ці пальці не знають милосердя, ці пальці звикли чіплятися намертво. Загнавши палючий жах у найдальший куток мозку, я тупаю до дверей, тремтячими вологими долонями натискаю на клямку, повільно, дуже повільно, якомога повільніше починаю відчиняти – але вона вже вривається, вона вже суне, спершу ці лапи гігантської курки, кігті вгризаються в струхлявілий одвірок, летять скалки, сиплеться фарба – я відскакую якомога далі, ніби обпечена, кров вдаряє в голову, стає гаряче, я задихаюся, я хочу знепритомніти, щоб не бачити цього всього – але дарма: залишаюся ввімкненою, голова працює, хоч наповнюється щораз більше хрускотом, дзвоном, гупанням і шамкотінням – всі ці звуки видає вона, Княгиня, але в моїй голові вони лунають голосніше в сто разів, моє внутрішнє вухо зараз не витримає, думаю я, у мене станеться крововилив в мозок, ловлюся за рятувальну думку, хоча й знаю: нічого не трапиться, нікому ніщо вже не допоможе, вона ввірветься, і все буде так, як бувало вже сотні разів раніше і – о милосердний Господи, за що? – відбуватиметься ще сотні, ні, тисячі разів. Часом я навіть починаю вірити, що порятунку немає, навіть смерть не прийде на допомогу: ані смерть Княгині, ні моя раптова загибель не покладе край цьому втручанню, вона приходитиме вічно, я назавжди приречена відчиняти їй двері і спостерігати, як вповзають всередину мого дому її незліченні липкі щупальці, як вони обмацують дверцята шафок і столи, залишають прозоро-білі тягучі сліди слизу на підлозі, змітають з холодильника всі запаси, перевертають вазонки, трощать музичні диски, я приречена відчувати огидні доторки, витримувати погляд цих чорних божевільних очей. Це просто неможливо відвернути – жодними закляттями, жодними чарами, ні молитвами, ні благаннями, ні прокльонами, ні прокляттями. Це назавжди: поки є я, доти приходитиме Княгиня.

З-за дверей з”являється довге чорне масне волосся, воно звисає мало не до землі, я відчуваю задушливий запах бруду і поту, злиплі пасма, цілі пригоршні комашок – навіть оси, навіть джмелі і павуки – знайшли свою загибель у її тенетах. Вона заходить в коридор, кинувши на мене лише один короткий, але повний ненависті і зневаги погляд, мене пересмикує, Княгиня швидко і хазяйновито роззирається навколо, кидає на підлогу набиті якимось лахміттям пакунки, розправляє плечі і криво посміхається: ось і я, я до вас приїхала! – гукає вона, розводячи руки, ніби намагається зловити когось в обійми. Я відступаю назад, навіть забуваю посміхнутися чи привітатися – але Княгиня не помічає цього, вона не потребує моїх слів, жодної моєї реакції, я тільки хриплю щось, а вона тим часом розщипає гудзики на своєму фіолетовому махровому светрі (надворі спека; від запаху Княгині у мене темніє в очах, я хитаюся), а вона, повісивши светер на вішалку в коридорі, вже біжить в туалет і я чую, як вона дзюркоче – ні, не дзюркоче, це більше схоже на водопад, десь прорвало греблю, вона щось кричить своїм верескливим голосом крізь відчинені двері – Княгиня ніколи не зачиняє за собою дверей до туалету, вона вважає це ненормальним. Я безпомічно спираюся об стіну, Княгиня проноситься попри мене, масне волосся боляче б”є мене по обличчі, вона розмахує руками, з-під довгої спідниці стирчать велетенські лабеги в сірих шкарпетках, протертих на п”ятах. На кухні вона задирає спідницю і підтягає труси, я помічаю крапельки на підлозі – Княгиня не користується туалетним папером, Княгиня надто заклопотана, щоб звертати увагу на такі дрібниці. Роззирається по кухні, як хижа птиця, її довгий ніс зловісно шукає поживи, вона ще раз стріпує спідницею, як крилами, і сідає за стіл, нервово тарабанячи кістлявими пальцями. Їсти і пити, каже Княгиня, я голодна, як вовк, у мене нутрощі поприлипали до ребер, мій шлунок зменшився до розмірів горошини, я не маю чим сходити по-великому, я не маю грошей, щоб купити їжу, я їм тільки чорний хліб, всі люди – потолоч, нормальна людина не може вижити в такій державі. Я втуплююся в підлогу, мої руки безпомічно звисають. Я хочу їсти і пити! – верещить Княгиня, зривається з табуретки, і починає заглядати в баняки, потім відкриває холодильник і застромлює всередину свій хижацький дзьоб. Гречку варити треба інакше, навісніє вона, чому ніхто не вміє варити гречку? Треба давати більше масла, чому у вас немає масла, я хочу з”їсти яєшню зі шкварками – а у вас немає шкварок, а я люблю багато шкварок: п”ять яєць і дуже багато шкварок! Квасне молоко, я випила б квасного молока! І солодкого, у мене потреба в солодкому, я так давно вже не їла сирника, але хто зможе спекти такий сирник, щоб я хоч покласти в рот його могла?

Я мовчки грію гречку, Княгиня стримить наді мною і злиться, що я даю надто мало масла. Врешті-решт масло закінчується, але Княгиня незадоволена: тепер немає на чому засмажити яйця, а на олії яєшню готують хіба що москалі. Взуваюся і спускаюся в магазин. Княгиня стоїть у прочинених дверях і продовжує давати вказівки. Її голос відлунюється у під”їзді, від чого з”являється враження, що триста Княгинь заполонило будинок, триста голодних Княгинь з курячими лапами, з липкими щупальцями на кожній сходинці гнівливо тріпають головами, осипаючи з масного волосся трупики мертвих комашок.

Намагаюся залишатися в магазині якомога довше, але поселитися тут я не можу, тим більше, що Княгині так просто не позбудешся: я знаю, що вона там, в моєму домі, що вона злиться на моє зволікання, що у неї бурчить в животі, у неї знову болить голова від голоду, вона розлючена, вона може навіть побити мене за нечулість до хворої жінки, тому я беру провізію і підіймаюся сходами. Скрипіння її голосу з кожним кроком стає все голоснішим, я дрижу, ноша занадто тяжка, пальці посиніли, де так довго можна ходити, кричить Княгиня, ти хочеш моєї смерті, всі хочуть моєї смерті, чому чесні, порядні люди повинні катуватися у цьому гріховному світі, чому на кожному кроці мені трапляються лише негідники, тварюки, зачерствілі свині?

Нарізаю помідори, а Княгиня кричить, що жир з пательні бризкає їй на лице, у неї залишаться опіки, тільки опіків їй бракувало до її хворої печінки, до її слабкого серця, до її високого тиску, ревматизму і спухлих ніг, і мігреней, і зубних болів, безсоння, виснаження, розхитаних нервів – тільки опіків мені бракувало, виє вона, нахилившись над пателнею, ти знову поклала замало масла, ти хочеш загнати мене в могилу, ти економиш на безнадійно хворій жінці, яка Богу духа винна, яка живе, як Господня комашка, схлипує вона ображено, струшуючи з волосся кількох комарів, і взагалі – що це за салат, я не їстиму такого салату, ти хочеш мене отруїти, ти ж навіть не помила цвітної капусти, хто їсть сиру цвітну капусту, в ній повно шкідливих речовин, мій шлунок цього не витримає, я знову сидітиму в туалеті цілу ніч, а у мене й без того безсоння, які овочі ти купила – в них повно нітратів, людей безсоромно обдурюють, ці сволочі труять чесних, працьовитих людей, таких, як я, скромних і хворих, змучених цим проклятим життям, я пішла з роботи, я їм усе сказала: мені досить цього пекла, я краще здохну з голоду, ніж витримуватиму ще хоч кілька секунд вашу огидну безсоромну ницість, вони хотіли звільнити мене, але я зробила це першою, я пішла сама, гордо траснула дверима, мало вікна не порозбивались – хоч як мене не благали залишитись – ясно, таких спеціалістів, таких чесних, гідних, прозорих, як сльоза, працівників ще пошукати, але скільки можна катуватися серед тупих і байдужих учнів, нахабних, диких, безсоромних – скільки образ, скільки гидот я наслухалася від них, і жодні педагогічні методи не допомагали: ні залізні лінійки, ні книжки в твердих палітурках, ні викручування вух, ні наступання каблуками на пальці – все даремно: чорти чортами, які діточки, такі і батьки, ще й насмілювалися погрожувати мені, бубонить Княгиня, пакуючи салат за обидві щоки, вся замащена яєчним жовтком, вся блискуча від жиру, випльовує гречку на стіл і підлогу, розмахує виделкою, плямкає: наче я боюся їхніх доган і судів, наче вперше чесну людину намагаються засадити в тюрму, о багатостраждальна наша земле, випльовує Княгиня шматок цвітної капусти, скільки з неї знущалися прокляті кати!..

Я сиджу навпроти неї і намагаюся зберегти ясну свідомість. Це майже не вдається. Я вже призвичаїлася до її запаху, її голос вже майже не ріже мого слуху, але вона є – вона сидить тут, переді мною, густий слиз зі щупальців розтікається кухнею, я не можу не помічати її.

Знову тиск упав, стогне Княгиня, хапаючись за голову і видкидаючись назад, мені треба випити кави, я мушу випити кави з білою булкою, маслом і медом. Негайно зроби мені каву з цукром – чотири великі ложки. Ти ж не хочеш моєї смерті? Мені вже забагато: я безробітна і хвора, замучена, знесилена, нещасна, самотня, але чесна і порядна, богобоязлива, працьовита жінка – всі хочуть моєї смерті! І поприбирай тут, я не можу перебувати в такому брудному приміщенні, стільки пилюки, стільки непомитого начиння: поглянь на стіл, поглянь на підлогу – вказує вона на гречку, непережовану до кінця цвітну капусту і калюжки слизу. Я роблю їй каву, намащую медом булку і починаю замітати. Не оминай закутків, бурчить вона, всі ви працюєте абияк, навіть замести нормально не можете, невже ти хочеш, щоб я, з моєю хворою спиною і спухлими ногами, з моїм болем голови прибирала твою хату? Ніби мені не вистачає того, що я роблю для вас усіх! Де совість, де ваша совість?..

Вона сьорбає каву і жує булку, капаючи медом на підлогу. Не відступає від мене ні на крок, нависає наді мною, дивиться просто під руки – від кожного дотику мене пересмикує, я хапаю ротом повітря, але воно затхле, сухе, як пісок, я мушу вибігти надвір, хоч на секунду, інакше просто загину. Але Княгиня не відпускає мене. Вона бубонить мені просто у вухо: ти купила щось солодке? Цей огидний рулет, він зроблений з паперу, як ти уявляєш, що я його їстиму? Як ти уявляєш це собі, обурюється вона, наминаючи рулет. У мене високий тиск, я мушу випити алкоголю, відчиняє вона дверцята шафки і дістає звідти недопиту пляшку коньяку: я можу померти, якщо не вип”ю цього, заливає вона коньяк собі в горлянку просто з пляшки, тебе б посадили у тюрму, якби я померла тут – навіть доводити нічого не треба було б, все й так ясно: не існує жодної людини на світі, яка б не бажала моєї смерті, я надто чесна, я надто чиста для вас усіх – ти ж розумієш це?..

Врешті вона тяжко зітхає і прямує до спальні, белькочучи: яка я знесилена, я падаю, ноги не тримають мене, крутиться в голові, це пекельне життя мене доконає, навіть розмови зі священиком не допомагають, скільки я не жаліюся йому, цілими годинами нарікаю, прошу допомогти – він радить набратися терплячості та смиренності. Хіба ж я не терпляча чи не смиренна? О як я мушу поспати! Якщо я не ляжу на ліжко – я просто помру, і ти знаєш, що з тобою далі буде...

Вона знімає спідницю і вкладається на постіль. Дивиться в стелю і ворушить пальцями ніг, не припиняючи говорити. Але я більше не розрізняю слів. Я більше нічого не розрізняю. Її кістляві білі ноги світяться в напівмороці спальні, довжелезні, з гострими колінами, у людини не може бути таких ніг, думаю я, відкидаючись в кріслі, які страшні ноги...

Здається, вона забула закрутити крани. Я відчиняю двері ванної і завмираю, ошелешена, на порозі. Жах і відраза паралізують мене.

Напівсхилена Княгиня мочить руки під струменем. Вона зовсім гола. Вона зовсім біла. Довге чорне волосся звисає і погойдується, затуляючи їй мене. Звисають і погойдуються довгі вузькі груди. Туди-сюди, як маятник. Випинаються ребра. Княгиня переступає з ноги на ногу. Плитка на підлозі холодна. Жовті курячі лапи відриваються від води і починають раптом мандрувати блідо-синім тілом. Гострі кігті. Лінія спини. Обвислий живіт. Густе кучеряве волосся. Клуби пари. Нестерпний запах. Княгиня стогне і я обережно задкую, зачиняю двері, повертаюсь до крісла і аж тоді непритомнію.

Замикаю двері на ключ і прислухаюся за її кроками на сходах. Вона продовжує бубоніти, але я вже можу дихати вільно: її бубоніння більше мене не стосується, вона несе його до священика або ще комусь – байдуже, основне, що несе у напрямку від мене. Нехай ненадовго, але я зможу відчути себе вільною.

Княгиня залишила по собі свій запах і жмутки чорного масного волосся всюди. Плями слизу, немитий посуд, брудний рушник і постіль. Скидаю все це в сміттярку, довго мию підлогу, відчищаю усе, до чого вона могла торкатися і навіть те, до чого не торкалась напевно. Мені треба скупатись, але я не можу перебороти страх, я не можу примусити себе зайти до ванної. При самій думці про це мене починає нудити, вибігаю на балкон і жадібно вдихаю повітря. Нехай шумлять машини, нехай палить сонце, нехай буде повно пилюки – я з радістю прийму будь-що, тільки аби не було Княгині.

Кілька ночей поспіль мені сниться, як вона заповзає на моє ліжко, витягує туди по одному свої гнучкі еластичні кінцівки восьминога, закидає хвіст, на кінці якого стирчить отруйне жало, навалюється на мене своєю гарячою спітнілою тушею, тисне на сонячне сплетіння, я заніміло дивлюся в її палаючі навіжені очі, рухливі і довгі, як очі слимаків, з рота її скрапує слина, вона дихає на мене цвіллю і затхлістю, постіль мокра і липка – я прокидаюся від власного крику, якусь мить тупо дивлюся в темряву і тоді мене охоплює некерована радість: це тільки сон, тільки марево, насправді її немає, я сама в своєму домі, я зовсім сама, а її немає і не буде. Принаймні ще кілька днів.

*з книги оповідань Жінки їхніх чоловіків,Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2005.