Коли будинок струснуло, та так, що він підскочив з переляку; коли шибки у вікнах забрязкотіли, вигнулися всередину, вагаючись, розлітатись їм вщент або зачекати; коли по вухах ударив звук близького вибуху, а з-за сусідніх будівель злетів хвіст жирного диму, підсвічений знизу буйним помаранчевим полум'ям…

Тоді він струснувся разом із будинком і зло сказав собі: «Досить!»
Досить бігати, ховатися. Від бомб, ракет, снарядів, війни, а головне — від себе. Що, втік? У мирне, вважай, місто на самому заході України? Сховався? Та хай тобі грець! Війна знайшла, наздогнала.

Куди побіжиш далі?

Годі годинами тупити в екран смартфону. Гігабайтами читати новини та зведення з фронту. Пости у Фейсбуці — натужно-життєрадісне шапкозакидництво, істеричне «Зрада! Все пропало!» Досить ховатись у шкаралупі, відгороджуватися від світу — від війни! — ретельно вибудуваним розпорядком дня. Нескінченні побутові турботи: вмився-поголився, перекурив, сходив у магазин, перекурив, сніданок-обід-вечеря, перекурив, помив посуд, перекурив, прибрався, перекурив, розім'явся, намагаючись хоч трохи підтримати себе у формі, перекурив, виніс сміття…

День пройшов. Порожній, нікчемний. Близнюк вчорашнього, позавчорашнього, завтрашнього. Якийсь уїдливий чорт зважив твоє життя на долоні, як м'яч, і закинув у кільце баскетбольного кошика, помістив у коло, мале і тісне, і все, що лишилося — бігати цим колом, крутити його, як білка колесо, глушити себе, немов горілкою, ілюзією життя, що перетворилося на існування.
Загасивши «бичок» у бляшанці, пристосованій під попільничку, він вискочив з орендованої квартири. Бігом спустився сходами. Рвонув туди, де надсадно вили сирени пожежників, де чорна хмара вимазала кіптявою половину вечірнього неба, де не поспішали вгамуватися жаркі спалахи — ярилися, огризалися на пінні струмені брандспойтів.

Ракета прилетіла до нафтобази. Роззяви — лише перешкода. І все одно він йшов, поспішав, на ходу докоряючи себе за пусту, недоречну цікавість. Нічого не міг вдіяти.

Пожежа стала ближчою, але нафтобазу все ще приховували будинки. На проспекті поліціянти, зупинивши синю «Мазду» та запорошену «Шкоду», витягували назовні чотирьох чоловіків. Тикали мордами в асфальт, завертали за спини руки, клацали наручниками.

Він постояв, закурив нову цигарку і рушив назад. Треба щось робити. Щось робити.

Що?

У військкоматі він вже побував. Одразу після реєстрації як «тимчасово переміщена особа». Черга на півдня — частково місцеві, більше приїжджих. Харків, Київ, Миколаїв, Мелітополь, Херсон, Буча. У розмови він не вступав. Близько до третьої години дістався нарешті до медкомісії. Сірі від утоми лікарі. Стандартні запитання зі списку. Позначки у медичній карті.

— У сьомий кабінет.

Рудобородий чоловік у формі без знаків розрізнення був схожий на ірландця-лепрекона.

— Звання. Прізвище-ім'я-по батькові. Адреса. Телефон. Адреса та телефон контактної особи. Паспорт. Військовий квиток. Довідка тимчасово переміщеної особи. Ваш військовий квиток залишиться у нас. Можете йти і будьте на зв'язку.

— Я завжди на зв'язку, — він продемонстрував смартфон.

Лепрекон схвально кивнув.

Не те, щоб він рвався до армії. Розумів: толку від нього там буде небагато. І все ж таки потай сподівався: пролунає дзвінок і все вирішиться само собою. Зникне проклята невизначеність, кануть у небуття самоїдство, рефлексія, душевний роздрай. Він нарешті буде при справі! При найважливішій справі, яка тільки може бути, коли на твою країну напали. Він і боявся, і сподівався на це.

Час минав, телефон мовчав.

Зберися, ганчірко! Тебе не беруть до армії? Знайди, чим зайнятись як цивілу. З тебе має бути хоч якась користь!

Отже, що ми маємо? Далеко не першої молодості рекламник. З початком війни фірма закрилася, всіх відправили у безстрокову відпустку без збереження зарплати. Роботи за фахом не знайти, з'ясовував. Перекваліфікуватись? Ага, в управдоми! Списки вакансій: вантажники, офіціанти, молодші менеджери з продажу (по-простому — продавці), різноробочі… Продавцем він би, мабуть, зміг, якби зовсім прикрутило. Втім, гроші поки що є. Небагато, але є.

Що ще? Волонтерство?

Він вбивав у Google пошуковий запит, коли телефон вибухнув першими тактами «Flight Tonight». Він навіть на висвітлений номер глянути не встиг, так поспішав відповісти. Невже з військкомату?!

— Алло!
— Дядь-Миколо? Вітання! Це я, Анатоль.

Племінник. Тошка-Толік-Анатолій. Хлопець звав себе на французький лад, а чому, бозна.

— Ми з Анею до тебе, як обіцяли. Вже в місті, їдемо.
— Коли чекати?
— Хвилин за двадцять.
— Добре, під'їжджайте.
Принаймні він більше не буде сам.

* * *

З приїздом молоді старанно збудований розпорядок полетів до чортової бабусі. Сумбур, біганина. Цілодобові розмови через месенджери. Усі речі не на своїх місцях. Посуд тільки встигай мити! Лягають опівночі, встають опівдня. Кудись біжать — то разом, то поодинці — повертаються, знову біжать, тягають туди-сюди якісь коробки…

Коробки були набиті ліками. Для тих, хто залишився там, під бомбами та ракетами. Для військових. Для шпиталів. Багато коробок.

— У вас профіль у Фейсбуці розкручений? – запитала Аня на третій день цього бедламу.

— Зважаючи з ким порівнювати. Я не топ-блогер, але за френдами ліміт скоро виберу. І підписників тисячі зо три.

— Супер! Потрібно гроші на гуманітарку зібрати. У нас скінчилися, а замовлень безліч… Зробите пост?

— Давай конкретику. Хто збирає, на що, для кого. Попередні результати. Гарантії, звітність. Реквізити…

— Я вам на Вайбер скину!

Аня сунулася у телефон, а він застиг соляним стовпом. Ти гальмо, чоловіче! Соцмережі, френди, підписники. Пости-репости. Реклама, трясця її матері! Те, що ти вмієш. Завантажувати ящики, везти під бомбами на інший кінець країни… Багато ти дістанеш і відвезеш! Ти й автівку не водиш.

Але на волонтерку потрібні гроші. Чим ти займався останні двадцять років? Видобував гроші для фірми. Фірми немає, але досвід не проп'єш!
— …готово! Все вже у вас.

До першого посту він підійшов із душею. Можна сказати, творчо. Шліфував формулювання, відкидав зайве, підбирав слова. Вимагав у Ані фотки: гори ліків, готових до відправлення, одержувачі попередніх доставлянь із коробками та флаконами в руках.
Вибрав час посту. Проставив теги, зазначив Аню з Тошкою, ще кількох людей із команди, з ким встиг зафрендитися.

Ну, поїхали!

Дідько, він хвилювався, як хлопець перед першим побаченням! Міряв кроками квартиру, раз у раз виходив перекурити на балкон. Чи спрацює? Чи не спрацює? Його аудиторія звикла до інших постів...

— Супер! Сорок дві тисячі! За півтори години!

І без паузи:
— Антіку, коханий, лови список! Завтра відправлення, встигнемо зібрати партію!

Тошка радісно поскакав по аптеках. Аня залишилася на телефоні, а він зайнявся репостами: тематичні групи знайшов заздалегідь і підписався на всі, на які зміг.

При справі! При справі! При справі! — переможно стукало у скронях.

* * *

Ще нещодавно час тягнувся сірою, несмачною, тисячу разів пережованою гумкою. Тепер він летів ракетою. Осідлавши цю ракету, він мчав через блоги, профілі та чати, листування в чотирьох месенджерах та телефонні дзвінки. З ним зв'язувалися волонтери із Києва, Харкова, Львова, Дніпра, Вінниці, Запоріжжя. «У вас популярний майданчик! Вас читають, розкажіть про нас. Хай люди знають, до кого звертатися…» Він перевіряв: хто, звідки, хто з ними вже мав справу, які відгуки. З початком війни шахраїв розвелося, як бліх на собаці.

Йому неймовірно, фантастично щастило на чесних людей. Він відповідав, погоджувався, видобував інформацію, готував пости, ліпив до них картинки.

Ейфорія накрила його блискучею хвилею. Війна, як і раніше, лежала на плечах свинцевим тягарем, пригинала до землі, здавлювала груди. Але він знайшов лазівку, вентиляційну віддушину. Радісно ковзав по ній, пірнав у глибини мережі, виринав, щасливо пирхаючи, із затиснутими в жмені перлинами: контакти, постачання, проєкти, донати на гуманітарку…

Ні, він не втратив розум. Знав: резонанс скоро спаде, ефективність знизиться. Не можна частити. Графік, треба графік. У профілі потрібні пости без реклами. Фото? Вірші? Зображення? Кліпи? Меми? Він перебирав варіанти, як чернець – чотки. Відкидав один за одним. Те, що працювало у мирний час, виклика̀ло інтерес, зараз не спрацює. Ще й гірше: викличе роздратування.

Щоденник? Він почав його вести у перший день війни. Не бозна що: обстріли, пропав інтернет, черги за продуктами і в аптеки, їдуть сусіди, стрілянина на сусідній вулиці. Евакуація, дві доби у дорозі. Черги на заправках, пусті кафе; ночівля в автобусі посеред поля. Добрі самаритяни, які допомагають біженцям; прибуття на нічний вокзал…

Кому це потрібно? Люди читають зведення з фронту, розповіді бійців з передової, свідчення тих, хто був під бомбардуванням та в окупації, хто вижив у пеклі. Кому потрібна хроніка обивателя, що втік з-під бомб?

Нічого іншого в нього не було.
Перший фрагмент щоденника. Перший день війни. Півтори тисячі «лайків». Півтори сотні коментарів. Півсотні репостів.

…вибухи біля телевежі. Зник кабельний інтернет. Мобільний працює. Оголосили повітряну тривогу. Спустилися до бомбосховища, воно прямо під нашим будинком. Там розташований розподільний вузол теплоцентралі. Приміщення не дуже велике, але й людей не так багато, є місце. Принесли із собою запас води та продуктів, кілька табуреток. Відсиджуємось. Нагорі гуркотить, але досить далеко.
Через якийсь час повернулися додому. Про всяк випадок заклеїли стекла скотчем – щоб утримати уламки, якщо розіб'є…

Читали. Співчували. Пропонували допомогу. «Та не мені! — беззвучно кричав він у екран смартфону.
— Тим, хто лишився під обстрілами! Бійцям на передовій! Волонтерам, медикам, рятувальникам…»

І відтягав себе за вуха. Більше уваги, більше резонансу – більша аудиторія. Більше донатів до волонтерських постів. Більше коштів на медикаменти, гуманітарку, амуніцію.

Цинічно? Так. І що?

Пости-репости, щоденник, переговори. Дієтичне харчування для дітей із хворими нирками. Ще одна партія медикаментів. Бензин. Турнікети, наколінники, берці. Плитоноски, розвантажувальні жилети, аптечки. Якби не війна, він, може, був би щасливий.

— …Якщо я раптом пропаду з радарів, не хвилюйтеся. Все нормально, це телефон сідає.
Знайома лікарка. Світла в них немає, не може зарядити акумулятор. Турбується, щоб ми не хвилювалися. Так і живемо: одне за одного…

— З військкомату дзвонили, — ніби між ділом повідомив увечері Тошка. — Через п'ять днів із речами. Потрібно форму купити. Рюкзак, каремат, спальник. Ліхтарик, ніж пристойний. Та й ще деякі дрібниці.

— Давай список, — на автоматі відповів він.
І захолов, коли зрозумів, про що йдеться.

Червень 2022 р.