Слова війни: фільтраційні табори, «прильоти», повітряні тривоги, тепловізори, бронеплити. Слова війни: вистояти, відбити, визволити, деокупувати. Напівзабуті слова, які раптом стають потрібними, як запас сірників із вижовклими етикетками, як старий спальник, що нагадує про давню любов і, здається, ще пахне вокзалами 1990-х. Слова, які приходять непрошеними. Слова, на які розпався наш дім, раптом оголившись до скелета і з місця затишку перетворившись на практичне укриття: несучі стіни, перекриття, дверні і віконні отвори. Слова, на які розпалися наші міста: блокпости, бомбосховища, вокзали, шпиталі, мости. Ми вивчаємо карту нашої мови, як карту хмарного неба, намагаючись передбачити, що нас чекає. Переважання одних слів над іншими може свідчити про небезпеку поразки, як ледь помітний відплив води від берега може означати наближення цунамі; а може провіщувати перемогу, як зміни температури і вологості в печері підказують спелеологам про близькість виходу.

Ми останнім часом багато говоримо про слова. Про них легко говорити, бо вони самі пропонують нам себе, кличуть за собою інші слова, володіють відчутною матеріальністю. Ми ворожимо з них: хтось навпомацки, як на кавовій гущі, хтось – за допомогою точних барометрів. Ми вивчаємо слова й інтонації – свої й чужі. Точніше, слова своїх і чужих.

Добре, коли слова є. Навіть ті другі, слова чужих, якими вони намагаються нас знищити, – бо одночасно вони демаскують ними себе, роблять себе так само вразливими для нас. Навіть коли хочеш словом убити, мусиш вихилитися, як автоматник із засідки, і на мить стаєш ціллю. 

Найгірше, коли слів не лишається. Мовчання серед війни страшне, як згасання вогника в останньому вікні.

«Говоріть щось, – каже жінка в укритті. – Страшно, коли всі так мовчать». Хтось починає читати вголос новини з телеграм-каналів, новини не найрадісніші, але людей усе одно відпускає. Хтось починає пригадувати давні плітки з мирних часів, дехто вже всміхається. Ми будуємо цю крихку спільноту мови, і  в цю мить здається, ніби одного дня ми вийдемо звідси всі разом, усі до одного живі, і будемо жити далі так, ніби нічого не трапилося. Ми віримо в це, доки говоримо, жартуємо. Тільки-но замовкаємо, все зникає, як короткочасний сон.

А ще, говорячи, ми ніби відступаємо на крок від себе самих, перетворюємося на вигаданих героїв наших власних історій; ми ніби розказуємо про себе казку комусь, хто буде слухати нас через багато років, одного тихого вечора. Ми розповідаємо казку про такі погані часи, що вони здаються вигадкою, і потроху заспокоюємося. Але в якусь мить усе-таки замовкаємо і повертаємося у невблаганне тут і тепер, у власне тіло, яке жаліє себе.

Хоч ми й дуже хочемо, але не здатні втримати мову. Вона розсипається, як іграшкова загорожа з конструктора леґо, під напором незрозумілого «завтра», під руїнами нашого «вчора». І настає мовчання. Ми боїмося мовчання, як боїться настання ночі той, хто страждає безсонням. Ніколи, здається, не було таких різноманітних форм мовчання, як тепер, у дні війни.

Мовчання телефонів, коли замовкає зв’язок. Мовчання у месенджері, коли довгими годинами і днями не відписує той, хто на фронті.

Мовчання дівчини, яка щойно теревенила з подругами за сусіднім столиком, але в якусь мить дивиться на екран телефона і наглухо замовкає, ніби відколюється від материка розмови. Я не знаю, що вона там побачила. Я знаю, що вона там побачила.

Мовчання окупованих територій – цілих країн мовчання, яким вимкнули мову, як решті країни вимкнули світло: ми не чуємо їх, доки хтось не вирветься звідти, перевізши контрабандою трохи слів.

Мовчання того, хто не знає, як почати з тобою розмову, бо ти приїхав звідти, де війна. 

Мовчання дітей у тимчасовому прихистку для переселенців, які цілими годинами сидять і просто дивляться поперед себе. Можливо, це не діти, бо діти не роблять так.

Мовчання під фото розстріляних, поспіхом заритих у глину, привалених власними домами, схилених над тілами близьких; під ними немає ніяких підписів, бо там нема чого писати: все видно, а для того, чого не видно, немає слів.

Я дивлюся на фото убитих цивільних, чоловіка і кількох оголених жінок. Їх знайшли навесні на трасі під Києвом. Тіла лежали на автомобільних шинах, і російські солдати, швидше за все, планували їх спалити. Під цим знімком також немає підпису. Я відчуваю, як це мовчання затягує мене всередину, ніби чорна діра. Я знаю, що якщо не зачеплюся за хоч якийсь коментар, хоч якусь оповідь, то просто провалюся в темряву. Цікаво, що їм перешкодило довести справу до кінця? – починаю думати. – Може, сірники відсиріли або закінчився газ у запальничці? Чи не встигли злити бензин з бака? Я кручуся, як параноїк, довкола цих запитань. Я змушую себе подумки промовляти якісь слова, щоб не застрягнути у мовчанні. Я не дозволяю собі остаточно замовкнути, як той, хто замерзає, не дає собі заснути.

Поки нам тяжко знайти слова, говорять вони, ті, хто нас убиває. Або ті, хто нам співчуває, але не забуває додати, що «у війні немає невинних». Або ті, хто має для нас кілька корисних порад. Усі вони в чомусь подібні, і їхні слова, почуті нами звідси, з підземелля, зливаються нам у суцільний однорідний шум. Вибачте, тут просто така акустика. 

В укритті нарешті прочитані всі новини, обговорені всі плітки, і після кількох утомлених останніх реплік западає мовчання. Я знаю: тепер точно ніхто не засне.