Зупинити час можливо лише одним способом. Цей спосіб наче і не надто складний – достатньо просто закрутити цей відрізок часу у своєрідну спіраль, обидва кінці якої зʼєднані між собою. І тоді час опиняється у чарівній клепсидрі, ковзаючи уздовж спіралі і постійно відтворюючи одні і ті ж події. Так це відбувається із героями роману Ґабріеля Ґарсії Маркеса Сто років самотності. Час для них рухається по колу, і численні Ауреліо Буендіа, Амаранти Урсули та інші мешканці магічного міста Макондо закохуються, здобувають владу, воюють, розчаровуються у житті, і навіть піднімаються в небо на щойно випраних білих простирадлах. 

Зупинити час можна і по-іншому – просто постійно повертатися подумки в один і той же день, відтворювати в уяві одну і ту ж ситуацію, відчувати, як поволі зникають із памʼяті деталі, подробиці, картини, спогади, сказане і зроблене, але незмінними залишаються відчуття, зазвичай травматичні і болісні, рідше – піднесені і радісні. Відчуття не втрачають своєї гостроти навіть тоді, коли деталі уже давно стерлися з памʼяті.

Сусідка героїні фільму Амелі опиняється у такому зупиненому часі, постійно повертаючись подумки до моменту, коли її чоловік був у неї закоханий і писав їй зворушливі листи з далекої поїздки. Потім усе змінилося, кохання пройшло, чолвовік її зрадив, але жінка продовжувала щодня підстерігати на сходах Амелі і показувала їй фотографії, листи, розповідала свої спогади.   

Війна завжди зупиняє час для тих, кого торкається. Навіть якщо торкається не безпосередньо, а через чужі страждання, смерть, втрату близьких чи дому. 

У цьому зупиненому часі опинилися тепер і всі ми, кого війна торкнулася на світанку 24 лютого. У кожного з нас є свій спогад, до якого ми постійно повертаємося, щоб знову і знову переживати до болю знайомий стан. Вирватися із цього зупиненого часу надзвичайно складно, можна лише відволіктися ненадовго, зайняти себе якимись справами, але щойно приходить момент спокою, і час вкотре застигає і занурює в один і той же епізод. 

Хтось згадує останні дні перед війною, шкодує про відкладені поїздки, зустрічі з тими, кого втратив чи з ким не зможе побачитися ще довго, тішиться, що вдалося зробити спільне фото, перечитує останні повідомлення, пости у соцмережах, перебирає подарунки. Хтось не може позбутися нічних жахіть, які повертають у пережите – звук сирени повітряної тривоги, темрява бомбосховища, окупація, втеча, втрата найближчих, дому. Ще хтось наче нічого конкретного і не згадує, просто усвідомлює, що сприймає дійсність, яка оточує нас тепер, не повністю, а лише частково – наче зсередини скляного ковпака, з якого все видно і чути, але зображення трохи тьмяне, а звук приглушений. 

У дитинстві дідусь часто розповідав мені свою історію з часів війни. Вона була дуже драматична і навіть гостросюжетна. У шістнадцять його пішки прогнали з села під Львовом до табору Освєнцім, потім таємно вивезли звідти під стосом брудної білизни, далі він потрапив до австрійського села, де працював у наймах до самого кінця війни, звідти пішов із Червоною Армією і дійшов до самого Берліна, потім повернувся у рідне село, одружився, виховав трьох дітей, збудував хату, посадив дерево і навіть не одне. Але найчастіше в його спогадах фігурував лише один момент, явно не найяскравіший серед усього вищепереліченого. Найчастіше дід згадував крайню хату у селі, де прожив усю війну. Це не була хата його господарів, а якоїсь Моніки. Я так і не змогла допитатися у діда, ким була ця Моніка для нього. На усі мої запитання і спроби щось уточнити дід лише відмахувався, мовляв, це не важливо. І постійно повторював:

– Ти мусиш поїхати туди, знайти крайню хату, зайти до Моніки, вона точно мене памʼятає. 

Тоді мені було дивно, що саме це стало для діда найважливішим. Імʼя жінки, про яку він нічого більше так і не розповів. Він не розповів мені і того, як звали його господарів, чи тих, хто врятував його з концтабору, не розповів нічого про те, як ішов із Червоною Армією з Австрії до Берліна. Усе це здавалося йому “неважливим”. Важливим було лише те, щоб Моніка підтвердила, що справді памʼятає його. 

Тепер я розумію, що наші спогади зазвичай так і влаштовані. Ми повертаємося подумки до якихось дрібниць, об які назавжди зашпорталася наша памʼять і тепер змушує знову і знову відтворювати повʼязані з ними емоції. 

Я часто згадую момент, коли востаннє перед війною вийшла зі свого дому. Я озирнулася, побачила пляму на стіні і подумала, що треба буде витерти її, коли повернуся. Тоді я ще не знала, що повернення моє затягнеться, а пляма на стіні переслідуватиме подумки, то розростаючись, то зменшуючись, так наче в останні дні перед війною не було нічого важливішого і вартого згадки. 

Війна завжди змінює оптику важливості і змушує зосередитися на найкоротшій дистанції. Важливим стає те, що відбувається тут і тепер, а не те, що було колись, і не те, що планувалося у майбутньому. Але навіть те, що відбувалося колись чи планувалося у майбутньому, також обмежується лаконічними і не надто вагомими моментами. Ми читаємо військові щоденники, які переповідають звичні моменти щоденного життя, але тепер ці моменти є надзвичайно важливими, адже кожен із них може стати останнім. Ясна річ, і без війни кожен наступний момент життя може стати останнім, але війна змушує нас постійно памʼятати про це. Важливими у таких щоденниках є найдрібніші деталі: їжа, пиття, одяг, переміщення у просторі, сон і безсоння, розмови з близькими, які обмежуються до обміну ритуальними фразами “як ти”, “все норм”, “тримайся”, “все буде добре”. 

Війна завжди позбавляє ілюзій. Те, що видавалося таким потрібним і важкодосяжним, раптом стає цілковито непотрібним і навпаки – те, що здавалося буденним і набридлим, тепер видається найбажанішим. Мільйони українців, які роками правдами і неправдами намагалися потрапити за кордон і працевлаштуватися, тепер повертаються з-за кордону додому попри нечувані раніше можливості здійснити свою колишню мрію. Але мрія ця раптом втратила важливість. 

Якщо раніше здавалося вкрай важливим будувати плани, дбати про майбутнє, відкладати гроші, то тепер усе це виглядає просто недоречним і навіть смішним. Тепер найважливіше – це теперішнє, виживання, тривання, а до майбутнього слід ще спершу дожити. Якщо раніше важливим було мати хорошу роботу, карʼєрну перспективу, інші зручності, то тепер цілком достатньо бути в безпеці, в теплі, мати їжу і одяг на зиму. Про все це раніше просто не замислювалися, не цінували, не уявляли, що колись всього цього може забракнути, адже це такі прості і загальнодоступні речі. 

Однією з найбільших ілюзій війни є думка про те, що цей досвід може чогось навчити, що він цінний, цікавий тим, хто не пережив нічого подібного, його слід збирати і передавати далі, наступним поколінням, аби це жахіття не повторилося знову. Насправді поділитися таким досвідом неможливо. І не лише тому, що чужі травми нікого не цікавлять, і війна є лише однією з таких травм. Вас слухатимуть чи читатимуть із ввічливості, щоб не образити, але подумки рахуватимуть хвилини до моменту, коли можна буде попрощатися і піти геть, подалі від усіх цих жахіть. Поділитися цим досвідом неможливо ще і тому, що його неможливо зрозуміти, не переживши. Саме тому колишні солдати і не люблять розповідати про пережите. Навіщо, якщо тебе ніхто не зрозуміє, крім кількох побратимів, які були з тобою поряд, але їм нічого не потрібно розповідати, вони і самі все знають. 

Ще однією ілюзією є те, що досвід війни має сенс, чимось допомагає, до чогось веде. Насправді війна ніколи не має сенсу, нікому не допомагає, у ній не буває переможених чи переможців, а лише безглуздя вбивства. Війна – це чорна діра, у яку тебе втягує, і ти вже не можеш нічого змінити, як не старайся, все вирішується за тебе, без тебе і зовсім не на твою користь. Війну можна пережити, у ній можна вижити і навіть перемогти, але зробити все це без втрат неможливо. 

У війні гинуть найкращі, залишаючи усіх решта жити далі з невиліковним почуттям провини. І ця провина як кругова порука – що не роби і де не опиняйся, однаково матимеш відчуття, що цього не достатньо і що потрібно більше. Ті, хто опинився за кордоном, відчувають провину перед тими, хто залишився, ті, хто опинився в тилу, відчувають провину перед тими, хто щодня опиняється під бомбами, ті, хто сидить у бомбосховищах недалеко від зони бойових дій, відчувають провину за те, що вони не на фронті, ті, хто на фронті, почуваються винними перед тими, хто зараз у самому пеклі. І навіть ті, хто зараз у самому пеклі, почуваються винними перед тими, хто вже загинув. 

Так ми знову і знову занурюємося у свої повторювані спогади, травматичні чи щасливі, або і позбавлені якоїсь важливості, але усі ці спогади занурюють нас у зупинений час, у якому нічого нового не відбувається – полковник Ауреліо Буендіа не закохується у чергову вродливу жінку і жодна вродлива жінка не возноситься у небо на сніжно-білих простирадлах, сусідка Амелі не показує нам світлини і листи свого чоловіка, якого вже майже не памʼятає. Ми прокидаємося щодня, ховаючи від себе наївну надію на те, що ось зараз відкриємо новини і побачимо, що все це нарешті закінчилося, але відкриваємо новини і читаємо про нові втрати і здобутки, нові жертви, бомбардування, руйнування і смерті. Намагаючись видихнути після прочитаного, на мить завмираємо, і тут нас підстерігає зупинений час. Навʼязливий спогад підкрадається непомітно і з безжальною методичністю занурюює нас у наше власне внутрішнє пекло – відчуття провини, яке ніколи не стерти, як не стерти пляму, що зʼявляється на стіні не у реальній, а в уявній кімнаті.