Штефан сказав, що цей стіл точно влізе в трамвай. Ми зустрілися біля зупинки, і він ще раз уточнив, чи правильно я зрозуміла, що означає слово “патина”.
– Якщо йому дійсно сімдесят років – ще й за таку ціну! – то лак навряд чи в доброму стані, – припустив він.
– Я знаю. Я так і хочу.
І стіл мені дійсно сподобався. Глибока тріщина розрізала лак тільки в одному місці, та й візерунок на дереві привертав значно більше уваги, ніж цей недолік, який я б назвала “слідом”. Згодом я купила ще ліжко, комод, лампу і тумбу (Штефан сказав, що я нагадую йому тітку Уте – бракує тільки серветок із вишивкою) – сліди людей, які володіли цими меблями до мене, і, звісно ж, кількох десятків років від часу виробництва були скрізь, проте мене це, на диво, не бентежило. На відміну від слідів на дитячих меблів – їх я щосили намагалася позбутись: замальовувала, заклеювала, затирала.
Що ж до столу, то масивні ніжки ідеально вписувалися в компактний розмір. “Його цілком могла б підняти і одна людина”, – сказав продавець, коли я вперше йому зателефонувала. Я спершу зраділа, що могла б впоратися сама, але потім таки попросила про допомогу. Штефан одразу погодився, і я сприйняла це як знак, що сьогодні мене ще не проженуть. Це було тривожне, нав’язливе відчуття. Мені хотілося стати людиною, чиє товариство буде бажане, а не вимушене. Я страшенно боялася відштовхнути тих, від кого залежу буквально в усьому: житло, документи, дитячий садок, лікарі, парковка. Звісно, я хотіла, щоб мене полюбили. Нас – разом із моєю дитиною.
Ця покупка означила якийсь поворот: немовби з рівня найпотрібнішого і найдешевшого – такого, що не шкода буде лишити, якщо знову доведеться кудись переїжджати, – я перейшла на той рівень, де існує вибір. Де можна обрати те, що мені подобатиметься, а не лише закриватиме основні потреби. Звісно, 45 євро за 70-річний стіл – або несамовите щастя, або компроміс. Та я вважала це хорошим стартом, адже мені треба було повністю вмеблювати квартиру, яку Штефан називав “довготерміновим рішенням”. Отже, він не збирається від мене відмовлятись. Це хвилювало навіть мене більше, ніж те, що я була так далеко від дому.
Від нервів я стаю надзвичайно говіркою, часто посміхаюся. Стіл був такий важкий, що ми обоє час від часу зупинялися й відсапувались, але я не замовкала. У вагоні трамвая ми зі Штефаном сіли за мій новий стіл. Я вдавала, ніби п’ю каву з тістечком: він сміявся, інших пасажирів це теж веселило. Мені було приємно поринути в цю невеличку пригоду, яка насправді почалася з полуниці в парку. Адже після того, як я завезла сина в дитсадок, до зустрічі з продавцем лишалося ще хвилин сорок. Я трохи прогулялася, купила ягід і прилягла на вигнутій лавці. Цей літній ранок обіцяв жаркий день – і дійсно, невдовзі прийде 40-градусне пекло, про що я поки не знала. Мені треба було заспокоїтись.
У парку було шість лавок, двоє хлопців сіли поряд зі мною, по периметру з різною швидкістю прогулювалися троє собачників. Я відчувала, як запах ягід перебиває сморід сміттєвоза. Глянула на годинник і почала хвилюватись, що марную цей дорогоцінний час, просто сидячи на лавці, – удруге за три місяці сама на вулиці без своєї п’ятирічної дитини – “у зв’язку з господарськими обставинами”. Віднедавна я щоранку завозила Гордія в садок – тим самим трамваєм, у який сьогодні збиралася використати для перевезення меблів, – а потім одразу їхала на роботу. Отак на самоті я вперше опинилась наприкінці квітня – тоді мій син уже міг залишитися в садку без мене. “Спробуймо поки на три години, до обіду”, – запропонувала вихователька. Я хотіла відпочити, але натомість гарячково вирішувала, що саме маю встигнути за цей час, і водночас відчувала, як поволі розслабляюсь.
Того ранку я – тепер уже “як звичайно” – вийшла на своїй зупинці, купила булочку в пекарні за рогом і зупинилась на пішохідному переході. І раптом почула звук, схожий на вибух. Насправді це розірвалось колесо від машини абощо, бо одразу ж завищала сигналізація. Я закричала раз, потім два, потім три. Випустила з рук пакет із хлібом. Присіла, обхопила голову руками і заплакала.
Уже зараз, коли все минуло, я не вірю, що це сталося насправді. Ніби не зі мною. Біля мене зупинилося кілька людей. Якийсь чоловік сказав: “Не бійся, не бійся, нічого не сталося. Це всього лиш авто”.
Якась жінка підхопила мене за руку і запитала, де я живу. Виявилось, що ми з нею сусідки. Вона назвала номер своєї квартири і поверх – і додала, що треба піднятись на два прольоти по двадцять чотири сходинки. Я відповіла, що залишусь на вулиці й чекатиму на свого друга прямо біля вхідних дверей. Мені було страшно – я не хотіла розповідати про себе зайвих подробиць. Ця жінка запитала, звідки я. Я відповіла, що з України. Тоді вона сказала, що це минає — і що вона в цьому впевнена, бо свого часу приїхала з Югославії. Ясміна – так її звали – руками обводила своє тіло і повторювала gesund, gesund, що означає “здоровий”. Я набрала Штефана і довго плакала в слухавку. Він так само довго слухав мене і заспокоював. “Тепер ти в безпеці”, – повторював він.
Я застала три дні війни. Два місяці до цього мене аж підкидало від тривоги. Я пакувалась і розпаковувалась, тричі саджаючи свого сина в машину зі словами, що “ми їдемо у відпустку”, хоча ж чесно намагалася пояснювати все згідно з рекомендаціями щодо того, як говорити з дітьми про війну. Обдзвонювала комунальні служби, розпитуючи про бомбосховища. У підвалі нашого будинку обладнали бойлерну, і сусіди потім зірвали замок, щоб ховатися серед труб із окропом. Я ж тим часом стояла в багатогодинному заторі на виїзді з Києва. Траса стала своєрідною пасткою: на трьох смугах – п’ять рядів машин, скрізь чути вибухи, а в голові гупає: “Зараз вони нас тут роз’їбуть нахер”.
Через цей випадок із шиною я страшенно перелякалась. Добре, що Гордія не було поряд. Я не знаю, що відбувається у мене всередині – з ким, коли і як “вистрілить” усе це наступного разу. Бо якщо зі мною з моїми вихідними даними у вигляді тривожного розладу, панічних атак і кількох років психотерапії таке діється, то я навіть не уявляю, що з іншими — тими, хто пережив і досі переживає — і не пережив також, не виживши — дещо набагато страшніше.
Тому другий “вільний” ранок я провела в парку, рахуючи ягоди, лавки і хлопців. Мені хотілося, щоб цей день виявився якомога більш звичайним. На щастя, так і сталось. Ми зі Штефаном вийшли на тій самій зупинці, зайшли до тієї ж пекарні, взяли чотири круасани, поклали пакет із ними на стіл, підняли його кожен зі свого боку і занесли в моє нове житло в найкомфортнішому для життя місті – Відні.
З розповідей Штефана я знала, що пару років тому він також переїхав – до нового будинку, в мансарду з великими вікнами, білими стінами і дубовою підлогою. Час від часу шкодував, що тепер живе не в Altbau – щонайменше сторічній кам'яниці з високими стелями, вигнутими сходами і раковинами на кожному поверсі.
Я ж ніколи не жила в альтбау, і мене поступово захопила ця атмосфера. Внутрішню відстань від купівлі всього найдешевшого в ІКЕА до пошуку кришталевої люстри, на превеликий свій подив, я подолала доволі стрімко. Часто згадувала маму, яка повторювала, що найкращі меблі не купують, а отримують у спадок. Спадщина, тяглість і довгострокові плани – роздуми про все це викликали тривогу й сум, які я конвертувала в перегляд тисяч оголошень на сайті, де продавалися вживані речі.
Можливо, в такий спосіб я пробувала також не зловживати своїми внутрішніми резервами. Я боялася їхати в ІКЕА. «Дивися, мама, як у нас вдома!» — кричав Гордій. І ми купували те, що було вдома: дитячий килим, рушник, тарілочку і чашку «для мами такого кольору, як небо». Я заспокоювала себе тим, що дитині так буде легше — у знайомій обстановці. Дитині, яка за два місяці пожила в трьох країнах, чотирьох містах, пішла уже в третій дитсадок із третьою мовою — цій дитині дуже треба такий самий килимок із плетивом автострад і колій, вирішила я.
Скільки вже часу ми провели у Відні, й лише тепер Штефан запросив в гості до себе. У його просторій мансарді все було таке інакше і таке знайоме: картини, програвач, з якого лунає пісня, що її я слухала років двадцять тому, сірий диван. “Мені кортіло обставити квартиру інакше, не як у всіх, мінімум ІКЕА”, – сказав він. Я сиділа за таким самим дерев’яним столом з людиною, котру знаю вже п’ятнадцять років, і якоїсь миті зловила себе на тому, що в мені змішалися простір та час, мови, дитячий крик, усюдисущі спагеті та вино. Усе те саме. Але все інакше. І в мене тепер є дитина. І ще ми посивіли.
Спочатку я ховалася в туалеті, закривала такий самий унітаз такою самою кришкою, сідала згори і плакала. Потім витиралася таким самим рушником й виходила крізь такі самі білі двері. У мені не було ані заздрощів, ані злості, лише якась гіркота. Відчуття фантомного дому, який немовби може бути скрізь. Скрізь, де є я. Скрізь, де є ІКЕА. Тоді мені здавалося, що після усього цього — а мій будинок у Шевченківському районі в Києві досі стоїть, — можна зважитись щось купувати, щось будувати, щось планувати, на щось покладатись. Цей дивовижний дім, який в мені, та я, котрої немає у себе вдома.
Alleszimmer, тобто кімната, що править і за вітальню, і спальню, і їдальню та кабінет, у нашій віденській квартирі виходить на вулицю, а кухня — на «колодязь», типовий для європейських міст. Власник будинку навпроти добудував балкони, що немов звисають на мотузці. Двері замість вікон прорубали тільки в двох квартирах на вищих поверхах, у двох інших знизу ці балкони були, немов муляжі. На облаштованому піддашші живе молода пара, до якої інколи приїжджають батьки. На їхньому балконі — горщики з помідорами і квітами, а також рожевий столик зі стільцями.
(Гордій каже: «Мама, а давай ми теж будемо жити в квартирі з балконом! І купимо такий столик!») Ще нижче — молода жінка, що пилососить вечорами, поки чоловік готує вечерю, інколи вони снідають на балконі. До них теж часом приїжджають батьки. У них немає рослин, зате поруччя, на якому сидять двоє штучних граків, обплетене гірляндою. (Гордій каже: «Мама, це така гірлянда, як у нас в Києві! Давай купимо собі таку саму!») Поряд — ще одне подружжя, вони на своєму балконі їдять, п’ють каву, працюють, також вирощують у горщиках перці й салат.
Усі мої сусіди ввечері бачать тільки мене, коли сиджу за столом у коридорі з комп’ютером. Вони закінчують ремонт, вони молоді, у них є все це – і все тільки починається. Можливо, вони взяли кредит на кілька десятків років. У всіх альтбау є підвали.
Я часто згадую свій київський балкон із виходом зі спальні — єдиний із двох незасклених на всьому фасаді — з північного боку. Там світло було тільки о п’ятій ранку і трохи ввечері. Мене це завжди гнітило. Перед вікнами росли каштани, липа і береза, я в горщиках вирощувала трохи квітів і суницю. Білизну влітку розвішувала на вулиці. Так було приємно відчувати легкий запах прального засобу, лежати на ліжку і вистигати в прохолоді від спекотного дня. Ця сторона півночі мені подобалася. Торік восени я не прибрала сухе бадилля з ящиків і не витягнула ліхтарики на сонячних батареях. У березні, коли я вже була за кордоном, подзвонив сусід і кричав, що горить балкон. Що пожежників вони не викличуть, а згори залити водою неможливо. Це уже вдруге — якийсь урод згори знову кинув недопалок. «І повиймайте нарешті ці лампочки, — кричав сусід. — Ви що, наводчики? Розбомблять усе нахуй!»
Добре, що перед від’їздом я бодай встигнула вимкнути фітолампи — північний же бік, — для яких тільки-но налаштувала таймери.
На початку серпня я знайшла оголошення про продаж двох старих данських стільців із вигнутого суцільного дерева. Вони коштували так само, як пара пластикових з ІКЕА, і були прекрасні. Виявилося, що продавець у Ґраці, але міг би їх якось принагідно привезти до Відня. Він приїхав десь через півтора місяця – мені ж здавалось, що цього не станеться вже ніколи. Австрійський спосіб планування певною мірою почав мене заспокоювати, даруючи відчуття, хоч і оманливе, але стабільності, навіть впевненості, на яку можна спертись. Хоче Штефан був переконаний, що цей чоловік просто передумав і нічого не сказав. Таке теж буває.
Штефан, який був зі мною, коли велике чорне ауді з моїми – тепер уже – меблями запаркувалося біля під’їзду, і разом із продавцем, що мав укриті татуюваннями руками, допоміг занести все в квартиру, оглянув мій Alleszimmer і сказав, що тепер тут стало really good. Ми сиділи за тим самим столом на тих самих стільцях. Мені подобались люди, які володіли цими меблями до мене, і я уявляла, що вписуюся в певну тяглість – і що вона убезпечує мене від сирого починання всього спочатку. Водночас я знала, що це омана, ще один із численних способів впоратися з усім тим, що переживаю зараз, частина більшого механізму, який спонукав мене мімікрувати, вливатися, щоб не відрізнятись – і в такий спосіб вижити там, де безпосередньої загрози життю вже немає.
Зрештою, цей спосіб захисту точно не найгірший.
Позаторік з внутрішнього боку на лівому плечі я зробила татуювання: там кущик суниці з корінням. Тепер я фантазую про те, що це — мій таємний сад, той самий «вусик» на розплід.
Я уявляю, як опускаюсь і занурюю руку в ґрунт по саме плече, щокою лягаю на землю, а суниці з моєї шкіри поступово приживаються. Вони ростуть там, де живу я. У мене на шкірі назавжди — мій таємний сад, мій дім, моя втіха.
