[чоловічий голос] 

Вони сплять уночі та кожному з них сниться своя вершина.
Прийшли часи такі їм, що сніг і крига…
І скорботна гра на трембітах в один кінець,
І замкнений глухо аркан,
і самотні коні степами-хребтами,
і обійми - як шафрани на високих узгірʼях, що далеко до них іти,
Далеко вертатися…
І голос їхній надривний грубий лунає горами
В мертвій тишині вітрів…

Їхній гірський голос…
Їхній морський крик,
Що легені мені замалі… 

Я так віддалилася у небі від їхніх давніх підозр до себе,
Що здатна навіть любити їх.
І кожна з мого племені для них -–
Усе одно, що птах з великими чорними крилами,
Що поселився без запрошення в небінад їхнім полем.
(Вони добре знають, що це поле– і моє теж).

Комусь – як амулет.
Комусь – та, що вбива, вижидаючи десятками літ, свого одного з ворогів.
Комусь – як сестра.
Комусь – та, що прийде забрати.
Комусь – тінь єдиної, що була, та більше нема.
Комусь одному – та, що не відпускау холодне вічне синє небо,
Де сині етюди видуває їм у свою пощерблену дуду
Та Що Вбрана у Синє,
Синява-смерть-наша сестра,
Яка починається та закінчується на наших тілах.

Ми чуємо її в собі з народження.
ЇЇ блакитне тіло впізнається у морі
та в блакитніших ніж в інших очах.
Ми танцюємо з нею свої власні танці,
Ми йдемо під її синій Покров,даючи народження іншій людині,
Але завжди хочемо
Попри ненависть, попри вогнища,
Попри те, що все вигризаємо у них собі зубами,
Попри всі століття
Попри жорстокість сутулих старезних міфів
Хочемо попри усе –

аби вони нас хоч трохи
пережили… 

[фронтове місто]

 Моє чергове знайдене місто,
Де в старій кам’яниці під обстрілом градів
П’єш з мідної турки на газовому балоні
Чорну каву,
Я люблю тебе свіжо, мов дитина,
і зречено, як здатен любити тільки солдат.

Наша ще одна мідна осінь
Знелюднених вулиць,
Зачинених крамниць і салонів,
Забитих вікон будинків…

У фронтовому місті
Я перетинаю вулицю

У штатній термусі майже на босу ногу,
Вдихаю мідне повітря дев’ятої воєнної осені, –
І бачить менетільки –
Вигадане людьмиблакитне небо,
Здичавілі голуби
Та вціліле пожовкле листя
Порожніх вулиць.

Моє південне фронтове місто,
Моє звільнене,
Моє втомлене і сховане за забитими вікнами,
Моє річкове та майже морське,
Моє покинуте,
Моє віднайдене, 

Я люблю тебе свіжо, мов дитина,
і зречено, як здатен любити тільки солдат.

15.10.2023
Херсон

***

Не дивись,
Що у дівчини цієї у волоссі квіти –
У неї всередині посіяна смертю
Блакить.
Квіти приваблюють,
Смерть лякає тебе, чи не так?

Що це за квіти?
Волошки, тюльпани, страшні земні лілії?
Ні.
Троянди і маки, ще троянди,
Ще мак, придорожній польовий мак…
Багато троянд, і ще більше маків.
Вагота міяється місцем із легкістю
У небі, що посіяла в дівчині смерть.
Вагота, невагомість, порожнеча
Скільки ще? 

І це було колись майбутнім… 

Курява забутих сенсів,
Відкладених на потім зустрічей
У невільних вже містах.
Уявних слів, яких не встигли почути
Вже відбулі.

Зріле літо глузує з усіх,
Хто не відпустив майбутнє. 

Дика жінко,
Та, що живе серед звірів і на всіх берегах
Шукає нору для укриття.
Ти, прийди, врятуй її.
Врятуй її.

Не дивись,
Що у дівчини цієї у волоссі квіти.
У неї зламався голос,
А вночі шкірою, ніби яром,
Суне сірий туман.

Туман стирає ясноту видимлюючи
На сіроту світу свою непривабливу правду:

 Їй навряд потрібна чиясь жалість,
Навряд потрібна любов та увга –
Вона забуває обличчя,
Яке ніколи б не хотіла забути.
Вона забуває…
Обличчя, найдорожче з усіх.

Не дивись,
що у дівчини цієї у волоссі квіти –
Нема у світі більш нічого,
Є тільки ти і ця ніч,
Що просто зараз іде в небуття.

[пісня, яка звільняє від болю]

Другові «Скрипалю»
(музиканту та морському піхотинцю Роману Барвінку,
який віддав життя за Україну 20 серпня 2022 р
в боях біля села Піски Донецької області).

Століття, в якому довелося нам жити –
Розібраний пазл старого та ще не вигаданого.
У ньому ніжно поєднується:
Мелодійний олд-скул
і забута геноцидна війна в центрі Європи.
Хоч три, хоч десять, хоч чотириста років їй.

Воно звучить однаково на скрипці та на бандурі,
На арфі та на там-тамі.
В самотньому гітарному соло
І всеосяжним симфонічним оркестром.
Над сузірʼям невидимих для очей
Окопоних свічок.
(вони - одинокі зірки чорної неокупованої землі)
Над ними у вічності грає «пори року»Вівальді
Самотній Скрипаль.
Для всіх хто поліг до нього, із ним, після нього.

І це не вигадкачи патетична метафора –
Це те з чим жити залишок днів.
Мова віршів така незавуальована, така відверта… 
Композитор цього століття грає на роялі
Серед льодовика мелодію планети,
я просто шукаю єдину пісню,
що звільняє від болю…
Можливо, вона без слів.

Одне дрібне з численного того, що забрала у нас війна, –
Це можливість слухати пісні українською мовою
Не відчуваючи болю.

Наші поети хотіли звільнити її,
Цю мову кохання, що не гасне навіть серед геноцидів,
Цю мову пристрасті, яка знаходить сили бути,
Перед найтемнішою порою ночі, –
Звільнити її хоч раз на тисячу літ –
Від болю…
Але не в наших двадцятих, як і не в їхніх двадцятих,
З кожної української пісні піде слід усіх тих, хто тихо, 
Без пісень, без слів, навіть без молитви
Віддав за неї життя.

Тому, сумний світе, підкинь мені в порожнечу
Мого ще не згаслого подиху
Пісню
Мовою одного з вільних народів,

Яка звільнить мене від болю.
Англійську, голландську, данську,
Іспанську, італійську, німецьку,
Польську, литовську, хорватську, чеську,
Нехай це буде приміром французька… 

Хай співає нам Едіт Піаф, співає Pomme слова,
В яких кілька століть, як загасла пролита кров.
В яких після неї лишилася лише свобода.
В яких після неї лишилася врешті наостанок тільки
Краса і сила.

Мені так треба ця пісня,що звільняє від болю.
Одною з мов вільного світу.
Співай мені її, світе,
Поки ми є.

[ИЛЬМ]

епіграф: 
“Я знаю безодню, каже вона. 
Я торкаюся її своїм кореневищем.
Це те, чого боїшся ти.
Чого не боюсь я. Бо була вже там…
Я пережила звірство сонячних світанків” 

Сильвія Плат
(переклад на українську – Ярини Чорногуз)

 Діти не помічають назв дерев
І рослин, а виростаючи дізнаються:
Всі миті спокою напнуто
Між дубом та ильмом.

Колись і ми станемо предками.
Ми були зеленим листям,
Крізь яке просвічувало сонце
– ми були ильмовим листям –
Гострими копіями сонця.

Ми були листяним покрученим стеблом,
А станемо кореневищем. 

Спілкуватимемось з ними вітром,
Травами, місяцем та місцями.
Обмінюватимемось порожнечею та
Передчано забраними нею іменами.

Шукатимемо без результатів та мети,
Де проходить межа зелені та жовтизни,
Між червоним і кров’яним,
Між чорним і багряним –
І погодимося, як і всі до того,
Що зрештою, напевне, є лише блакить.

Ми перегниємо в землі –
І станемо корінням.
Щоб стати коренем –
потрібно впасти вниз.
Віддатись вітру і сподіватись,
Що не швидко дістанешся землі.
Побудеш хоч трохи серед птахів.

Які казки прошелестимо ми листю?
Про стару марноту днів і немарність лише двох –
свободи й боротьби.
Про те, як це воно – ставати грунтом.

Як пережити зелене, жовте та червоне
І дістатися в фіналі
Мороку й блакиті. Одного й того самого.

Наостанок, лише сподіватись –
Що коріння чує листя.
Що листя, у час сонця та гостроти,
Побачить морок, в якім таємно
продовжує рости коріння.

[шафран]

Завжди на сухій траві,
На пагорбах між зубами гір
Росте шафран. 

Його зарощі знаходиш поміж сухості.
Його фіолетовий цвіт – сумний привілейтих, хто вижив. 

Я можу лежати годинамиу шафрані.
Його колір кусає мене за душу. 

Поки хтось інший
Вгризається у серце моє, ніби в землю,
Готує у ньому червону
Траншею для оборони себе від ворога –
Ворогом стало саме життя.

Я ходжу боса гірською вершиною
Поміж фіолетового шафрану і сподіваюся,
Що мене вкусить змія
Так само, як колись вонавкусила князя Олега
На пагорбах Києва.

Я ховаюся в шафрані від світу,
Ніби в окопі від ворога.
І цвіт весни, що розквітає у травні,
Цей заношений символ краси –
Це те, що не побачать загиблі,
Це те, що ми бачимо замість них…

На сонці – холодно
На світі – загибло
Шафран, який завжди виростає у горах у квітні –
Просто є.