* *

І раптом якісь слова повертаються,
як повертаються перелітні птахи,
– і не знаходять своїх дерев і дахів,
і довго кружляють над нами,
і не можуть ні сісти, ні відлетіти назад,
звивають свої гнізда в повітрі.
Де ви зимували, слова,
чому так надовго мене покинули?
Чи втішили когось там,
де земля репається від сонця,
як у нас репається від смутку?
Звивайте, слова, звивайте гнізда,
хай від гнізд почнуться нові дерева,
хай ростуть донизу,
хай вростають у землю-попіл,
хай життя зустрінеться зі своїм спогадом,
хай обіймуться.

* *

Не бійтеся, війна не передається слиною,
навіть кров’ю не передається, що дивно.
Наш одяг досить попрати і надворі розвісити.
З нами не обов’язково мовчати, ми підтримаємо
розмову про музику й вина, про довгі
вечірки на пляжі, це нас не образить. Мовчання
не знешкоджує, не виправдовує, не уласкавлює.
Я знаю, що вас бентежить: у нас все було надто
схоже до вашого.
Тож хай ми будемо прибульцями з дзеркала.
Ваші оборонні закляття
ми записали кирилицею, де все навпаки, і тому
ми накликали біса, замість його віднадити.
Або хай будемо, ніби підлітки, що позиченою у вас
автівкою заїхали, куди не треба.
Хай: ми не хочемо вас ще більше засмучувати.
Ми вмиємося повітрям із порожнього крану,
вип’ємо тінь від пляшки. Поділимося
одним швидкорозчинним сном.
А вранці напишемо все назад, визбираємо
кожну кульку ртуті з підлоги вашого доброго дому
– і повернемось. 

* *

Як сірники,
запалюємось одне від одного в темряві,
запилюємо одне одного вогнем.
Передаємо вогонь обережно, як олімпійські
атлети, чий забіг такий довгий,
що всі оператори й репортери поснули,
а на стадіоні розійшлися живі.
Лишилися тільки душі.
Лишилися ті, що погасли для очей
смертних.
І що буде наприкінці? – питаєш.
Буде чаша вогню, овації, майоріння знамен?
Проїде оркестр під тріумфальною аркою?
Буде пісок біля моря, – кажу, –
де вітер лопотить у парасольках дитинства.
І море розкриє свої блокнотики, повні кривульок,
і дозволить нам гортати себе, дивуватися,
впізнавати.

* *

Надія нишкне,
як дитина в дорослому товаристві.
Вона не розуміє цих слів і розмов,
не знає, чому дорослі все більше
дратуються, коли їх утішають,
коли гладять їх по щоці.
Вона заводить розмову з вівчаркою,
яка малює хвостом свої радісні знаки
без жодного значення,
з мухою, яка залетіла сюди ще влітку
й прокинулась від тепла.
Вона чує, як за тиждень до весни
у нірках посопують їжаки,
як далеко на кам’янистому березі
сірі чаплі випробовують ще холодне повітря,
що понесе їх додому.
Слова у кімнаті
перетворюються для неї у нерозбірливий гамір,
вона хоче попросити їх усіх бути тихіше,
вона хоче попросити води,
але всі зайняті суперечкою,
і вона
вкривається пледом, вмощується,
ніби до сну,
і намагається не заснути.

* *

Спочатку вірші позбуваються назв.
Назви падають першими,
як прикордонні міста,
як добровольці,
що лишилися прикривати
відступ
слів.
Наступними йдуть
слова гучні й впевнені в собі,
з опуклими м’язами і тату,
слова, яким аплодували стоячи.
Далі – слова, по-батьківськи розважливі,
пекучі і справедливі,
слова, які обнадіювали у безнадії,
а коли блякло останнє світло,
вели стежкою в темряві.
Нарешті, йдуть слова тихі,
як квиління покинутого собаки,
як зойк птаха, що збився з дороги
і не бачить лінії берега,
і засинає з утоми над безконечними водами.
Наприкінці залишаються дати.
Такими є наші вірші:
24.02.2022.
14.01.2023.
8.07.2024.