хочеш завжди

хочеш завжди кудись утекти відчуваєш
як земля лоскоче тобі пʼяти відчуваєш
руки повітря під одягом на своєму тілі
що вони там шукають якщо не тієї нитки
яка стягує тебе докупи як ляльку
руки ноги тулуб голова все на місці
аж доки необережні ножиці весняного вітру
гострого ранкового світла кивають лезами і ось ти
вже сама від себе вільна течеш летиш
котишся спотикаєшся смієшся плачеш
хочеш прожити десять життів замість одного
жадібна жадібна ніяк не наїсися свободи
ніяк не напʼєшся нéруху й руху не набудешся
на цьому шарпкому подуві подорожня порожня
як будинок в якому відчинено настіж усі вікна
і водночас певна повна як налите сльозою око
нікому не належна як голос що його
викрикнули вихлюпнули відпустили
погуляти на волі й забули назад покликати
тепер він здичавів уже не знає де його дім
такий голос називається луною
в ньому літера у й літера а спільно живуть
смуток і зачудування зачудування і смуток
як дві птахи поруч гніздяться в одному порожньому дереві
як біля одного вікна відчиненого в сутінь
двоє стоять і хоча вони тримаються за руки
видно що сутінь у кожного своя і водночас у кожного така глибока
що в ній майже напевне
хтось та й потоне

підкладка

хто шив цю історію
який криворукий кравець
ліва пола з однієї імперії права з іншої

один рукав довший за другий
так наче хтось із ножицями
невміло намагався підладнати
застарілий політичний фасон

низ не підрубано і там де благенька матерія націєтворення сиплеться по краю
з неї стирчать нитки обірваних життів

як таку історію вдягнеш? як носитимеш?
хіба тільки повсякчас знічено обсмикуючи
почуваючися бідним родичем
серед ошатніше вбраних держав

двох ґудзиків бракує
оцей ми загубили силкуючися
заштовхнути себе в переповнений потяг
країн першого другого аби щасливішого світу
а іншого ґудзика знавісніло шарпнув
близький далекий рідний ворог
та так що вирвав по живому
із клаптем тканини

її вочевидь перешивали цю історію
перелицьовували з якої простої одежини
на таку що в ній не соромно показатися на люди
але вийшло що вийшло ну й бог з ним

сусідка навпроти он і досі репетує
що цей твій предмет гардеробу
тихцем перероблено
з її краденого пальта

та ті хто справді давали історії раду
мають сколоті до крові голками пальці
тому мовчать
а тим хто базікають
було б не зайве надіти
наперстки на надто сміливі язики

ніхто все одно не знатиме напевне
з чого цю історію пошито
бо хто ж наважиться
так глибоко зазирнути
у чорні надра шафи часу
пропахлої криками й мовчанням

дивися
там де шви минулого розійшлися
крізь діри світиться незугарна

заляпана чимось коричневим червоним
(таке хоч як пери — не відпереш)
підкладка

тайпей

«я випускник факультету життя і смерті»
кажеш ти мені в цьому
стерильно чистому невловимо печальному
масажному салоні в недешевій частині тайпея
старанно розминаючи вправними пальцями
мої ахілесові сухожилки

оу, кажу я,
як цікаво
хао де
окей
бо насправді не знаю
що на таке відказати

пейзаж на стіні розрізано посередині золотою смугою
така красива така глибока рана
якою переділено гори і плесо води
і чапель що злітають над водами
і навіть рибалку з шестом у човні
перетято навпіл
разом із шестом і човном
мені здається ми з тобою обоє
щось трохи знаємо про те
що значить жити в розполовиненому світі

ти відволікаєшся від моїх безнадійних литок
знаходиш у телефоні університетську веб-сторінку
демонструєш її мені
майже винувато здмухуючи з обличчя пасмо волосся
що раз-у-раз сповзає тобі на очі
думаєш я тобі не вірю

насправді ж я повірила одразу
і справа навіть не в тому зворушливому пасмі
не в теплих колах які виводять твої пальці
навколо моїх колін
хей хочу сказати я хей
на-ґе на-ґе

я знаю багато хлопців і дівчат таких як ти
таких але трохи інакших
я знаю випускників факультету життя і смерті
що не навчалися в жодних університетах
там звідки я родом
тепер ти вчишся цих речей просто виходячи з дому
відкриваючи френдстрічку в соцмережах
лягаючи в порожнє ліжко
чекаючи на повідомлення яке ніяк не приходить

я хочу тобі про це сказати але не кажу
і поки ми мовчимо
наші тіла говорять між собою
про щось геть інакше

чуюся так наче ми герої в фільмі цая мінляна
ти перший хто торкається мене в цьому місті
ти останній хто торкається мене в цьому місті
згортаючися калачиком на кушетці
я відчуваю наближення води

яка не визнаючи кордонів нашої приватності
дверей і порогів людських осель
ось-ось прийде з нами постояти
в нашому мовчанні

не прикидайся

не прикидайся що це твій дім
не вдавай що це твоя країна
не думай про себе як про істоту вкорінену
одомашнену десь належну

істоту що твердо стоїть ногами
на твердому ґрунті

думай про себе натомість
як про третій бік сторінки
її найодинокішу грань
голу тонку безслівну — саму свою
що запросто прикрасить пальця
болючим тонким порізом

думай про себе як про річкову переправу
човен що курсує між берегами — одним і другим
спить на одному з двох берегів щоночі
скидаючись уві сні неспокійно як птаха
однак насправді жодному берегу не належить
лише воді — бігливій мінливій
щодня інакшій щодня незнайомій

думай про себе як про сутінь
яка стоїть дволика
і в день і в ніч одночасно обернена
проте жодним із лиць своїх
ані на день ані на ніч
не подібна

думай про себе як про роздоріжжя
що належить обом дорогам
і жодній водночас
місце спотикання вагання
вдихання повітря що пахне
ще поки всіма можливими майбутніми одночасно

думай про себе як про той
пойнятий надвечірнім сяєвом просвіт
між певних двох дерев
пройшовши крізь який
подорожній раптом опиниться

в геть інакшому лісі

31/12/24

засвічувати й гасити вогні
гасити й засвічувати
засвічувати й гасити

коли не знаєш
чим виміряти довгі дні
чим виміряти дні короткі

коли не сила
прикладати до всього як лінійку
втрату й біль

вимірюй цим:
засвічувати й гасити

і коли в темряві не здужаєш
піднести руку
засвітити вогонь

нагадуй собі
як це незмінно щодня й щоночі
робить небо

як небо не втомлюється ніколи
гасити й засвічувати
засвічувати й гасити

о серце ні до чого не припнуте
припнуте до всього
голодне як пес
бездомне як пес

іди на вогні вогні вогні
і доки маєш сили
продовжуй проказувати

одне:
світло світло світло